Спочатку:
На сторінку книги
Глава 8. Маленькая Мадлен і великий секрет
Тим часом у поліцейській дільниці Моріс сидів над папкою, яку щойно приніс його колега.
Він уважно переглядав документи.
— Отже… Мігель, Адель та Анабель — громадяни Іспанії. Приїхали з маленького селища Ніґуэлас після землетрусу.
— Так, — відповів поліцейський. — Судимостей немає. За попередньою інформацією, вони справді приїхали до Франції, щоб почати нове життя.
Моріс нахмурився.
— А пограбування?
— Схоже, вони справді опинилися в банку випадково.
Моріс перегорнув сторінку.
— Цікаво…
Далі була інформація про Сісіль де Глас.
— Тридцять сім років. Розлучена три роки тому. Чоловік пішов після того, як її маленький магазин збанкрутував.
Моріс зітхнув.
— А дитина?
— Дочка Мадлен. Вона відвідує спеціалізований дитячий садок. Має порушення мовлення. З раннього дитинства майже не говорить.
Моріс закрив папку.
— Якщо Сісіль забрала гроші через дитину, вона могла спробувати повернутися до дівчинки.
— Що робимо?
Моріс встав.
— Їдемо до садочка.
— Думаєте, вона вже там?
— Не думаю. Перевіряю.
Він узяв пальто.
— І будьте обережні. Якщо Сісіль справді повернеться за донькою, вона може спробувати втекти.
Тим часом у невеликому спеціалізованому садочку сиділа Мадлен.
Дівчинка була маленькою, худенькою, з довгим каштановим волоссям. На ній було світле платтячко, а в руках вона тримала улюбленого плюшевого ведмедика.
Мадлен сиділа біля вікна й дивилася на дітей.
Вона чула їхні голоси.
Чула сміх.
Чула, як вихователька розмовляла з іншими дітьми.
А сама мовчала.
Від народження їй було важко говорити. Після того як батько пішов, а життя матері зруйнувалося, дівчинка стала ще більш замкнутою.
Але вона все чула.
Все розуміла.
Просто не могла висловити словами те, що відчувала.
Раптом біля садочка зупинилася машина.
Мадлен підняла голову.
Вона впізнала маму.
Дівчинка одразу встала.
Сісіль швидко зайшла всередину.
— Мадлен!
Дівчинка побігла до неї.
Сісіль присіла й міцно обійняла доньку.
— Пробач, що мама запізнилася.
Вона поцілувала її в чоло.
— Я прийшла. Все добре.
Мадлен притулилася до неї.
Сісіль витерла сльозу.
— Ходімо додому.
Вона забрала доньку й посадила в машину.
Через кілька хвилин вони вже їхали.
Сісіль поглядала в дзеркало.
— Нам треба поїхати далеко, Мадлен.
Дівчинка мовчала, міцно тримаючи ведмедика.
— Але мама з тобою.
Сісіль усміхнулася.
— І ми все подолаємо.
Вона ще не знала, що поліція вже їхала до садочка.
Коли машина зникла за поворотом, поліцейські прибули.
Моріс вийшов із автомобіля.
— Вона була тут?
Вихователька кивнула.
— Так. Приїжджала за донькою.
Моріс подивився на дорогу.
— Запізнилися.
---
Через годину в будинку Анни стало трохи спокійніше.
Мігель лежав на ліжку.
Анна змінювала йому пов'язку.
— Як нога?
— Краще.
— Не рухайтеся.
— Я й не рухаюся.
— Ви зараз поворухнулися.
— Це було ненавмисно.
— Звичайно.
Мігель усміхнувся.
За дверима почувся дивний звук.
Потім:
— Ох…
У кімнату зайшла Адель.
У руці вона тримала пляшку лікеру.
Мігель підняв брови.
— Сестро…
— Що?
— Ти чого?
Адель зробила маленький ковток.
— Це ліки від нервів.
— Ліки?
— Так.
Вона зробила ще один ковток.
— Дуже ефективні.
Мігель засміявся.
— Ти зараз сама станеш пацієнткою.
— Не заважай.
Адель вийшла з кімнати, трохи похитуючись.
Анна подивилася їй услід.
— Вона дуже за вас переживає.
— Знаю.
Мігель поправив окуляри.
— А щодо твоєї тітки…
Анна зітхнула.
— Я сама не очікувала, що вона на таке здатна.
— Вона справді пограбувала банк через гроші?
— Так.
Анна присіла поруч.
— Три роки тому вона втратила магазин. Потім чоловік пішов. Вона залишилася сама з Мадлен.
— А ти?
— Я її племінниця. Але фактично тітка виховувала мене теж.
Анна на мить замовкла.
— Моя мама… пішла з нашого життя. Тому Сісіль багато років була мені майже як мати.
Мігель уважно слухав.
— Я казала їй шукати роботу. Почати все спочатку. Не робити дурниць.
— Але вона не послухала.
— Ні.
Анна опустила голову.
— Я навіть намагалася відговорити її від пограбування. Але вона сказала, що іншого виходу не бачить.
Мігель сумно посміхнувся.
— Вона втягнула нас у це.
— Знаю.
— Але я розумію її.
Анна здивовано подивилася на нього.
— Ви не сердитеся?
— Серджуся.
— Тоді?
— Але це не означає, що я не можу зрозуміти, чому вона це зробила.
Анна посміхнулася.
— Ви добрий.
— Не завжди.
— Мені здається, завжди.
Мігель подивився на неї.
Анна раптом зніяковіла.
— Я… принесу вам щось поїсти.
— І сестрам.
— Звичайно.
— Ти смачно готуєш?
Анна усміхнулася.
— Дуже смачно.
— На відміну від твоєї тітки?
— Особливо на відміну від неї.
Вони обоє засміялися.
---
Невдовзі двері будинку відчинилися.
Сісіль повернулася разом із Мадлен.
Адель саме стояла в коридорі з пляшкою в руці.
Побачивши дитину, вона миттєво сховала пляшку за спину.
— Ой…
Анабель засміялася.
— Ти чого ховаєш?
— Дитина ж!
Адель присіла перед Мадлен.
— Привіт, маленька.
Дівчинка дивилася на неї мовчки.
— Як тебе звати?
Сісіль підійшла ближче.
— Її звати Мадлен. Це моя донька.
Адель уважно подивилася на дівчинку.
— Вона не говорить?
Сісіль похитала головою.
— Ні. Вона від народження має проблеми з мовленням.
Адель усміхнулася Мадлен.
— Нічого страшного. Можеш не говорити.
Мадлен міцніше притиснула ведмедика.
Адель простягнула руку.
— Можемо просто познайомитися.
Дівчинка обережно торкнулася її пальців.
Адель усміхнулася.
— Ось і познайомилися.
Сісіль подивилася на Адель.
— Мені потрібно зробити фальшиві документи.
Адель миттєво стала серйозною.
— Тільки за однієї умови.
— Якої?
— Ти напишеш, що ми не винні в пограбуванні.
Сісіль кивнула.
— Добре.
— І скажеш правду поліції, якщо нас знайдуть.
Сісіль замислилася.
— Я постараюся.
— Ні. Не «постараюся».
— Добре. Домовилися.
— Тоді йди.
— Куди?
— Робити свої документи.
Сісіль зітхнула.
— До вечора.
— А ми тут залишимося.
Сісіль кивнула й вийшла.
Адель подивилася на Анабель.
— Ну що?
— Що?
— У нас тепер ще й дитина.
Анабель усміхнулася.
— Здається, сім'я збільшується.
— Я вже нічому не дивуюся.
---
Адель та Анабель повели Мадлен до кімнати Мігеля.
Анна саме сиділа поруч із ним.
Вони обоє повернули голови.
Мігель усміхнувся.
— А це хто?
Адель сказала:
— Знайомся.
Анна підвелася.
— Це Мадлен. Моя двоюрідна сестра.
Мадлен одразу підійшла до Анни.
Анна обійняла її.
— Привіт, маленька.
Вона взяла ведмедика.
— А це твій найкращий друг?
Мадлен кивнула.
Анна посадила її поруч із Мігелем.
— А тепер познайомимося ще з одним другом.
Мадлен подивилася на Мігеля.
— Це Мігель.
Хлопець поправив окуляри.
— Ну привіт, маленька.
Мадлен мовчала.
Мігель нахилив голову.
— Чому мовчиш?
Адель одразу легенько штовхнула його в плече.
— Будь ніжнішим.
— Я просто запитав.
— Вона особлива дитина.
Мігель кивнув.
— Тоді зрозумів.
Він простягнув руку.
— Можемо просто мовчати разом.
Мадлен подивилася на його руку.
Потім обережно торкнулася її.
Мігель усміхнувся.
— Домовилися.
Анна дивилася на них і не могла приховати усмішки.
Мадлен поставила ведмедика біля Мігеля.
Хлопець здивовано подивився.
— Це мені?
Дівчинка кивнула.
— Тоді я його берегтиму.
Мадлен знову кивнула.
Анабель тихо сказала:
— Здається, вони вже подружилися.
Адель усміхнулася.
— А я думала, що після сьогоднішнього дня мене вже нічим не здивувати.
Мігель поглянув на маленьку Мадлен.
— З нею навіть не нудно.
Дівчинка вперше ледь-ледь усміхнулася.
У кімнаті стало тепло й затишно.
А десь неподалік Сісіль поспішала назад.
Вона так нервувала, що, завертаючи за ріг, мало не врізалася в стіну.
— Ай!
Вона потерла чоло.
— Треба дивитися, куди йдеш.
Зробила кілька кроків.
Знову задумалася.
І…
— Ай!
Знову врізалася в ту саму стіну.
Сісіль постояла, дивлячись на неї.
— Я її ненавиджу.
Потім озирнулася, переконалася, що поблизу немає поліції, і пішла далі.
А за стіною, у будинку, маленька Мадлен сиділа поруч із пораненим Мігелем, тримаючи свого ведмедика.
Ніхто ще не знав, що саме ця тиха дитина незабаром стане важливою частиною їхньої дивної втечі.
А Моріс тим часом уже отримав нову інформацію.
Сісіль забрала доньку із садочка.
Отже, наступний крок поліції був очевидним: знайти будинок, де вона ховалася.
І часу в них залишалося дедалі менше.
