Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 20. Таємний козир Адель
Наступного дня Мадлен почувалася значно краще. Температура спала, дівчинка вже сама просила води, їла трохи супу й навіть кілька разів усміхнулася.
Сісіль буквально не відходила від неї. Але спокій утікачів довго не тривав. Увечері Мігель збирався ненадовго вийти на роботу. Йому знову зателефонував господар будинку, де він підробляв.
— У нас знову проблема з водою, — сказав чоловік. — Ти зможеш приїхати?
— Зможу.
Мігель узяв куртку.
Анна стояла біля дверей.
— Будь обережний.
— Я ненадовго.
Він поцілував її в чоло.
— Скоро повернуся.
Адель, яка сиділа за столом, одразу фиркнула:
— Ой, як романтично. А ми тут, між іншим, теж існуємо.
Мігель засміявся.
— Ти просто заздриш.
— Я? Ніколи!
Анабель підняла голову від чашки.
— Заздриш.
— Дякую за підтримку.
Усі засміялися.
Мігель вийшов надвір.
Він навіть не встиг пройти кілька десятків метрів.
— Мігель Гарсія?
Чоловік зупинився.
Перед ним стояв Моріс.
Поруч — двоє поліцейських.
Мігель одразу зрозумів.
Його знайшли.
— Так.
— Ви заарештовані.
— За що?
Моріс дістав документи.
— Ви підозрюєтеся у сприянні втечі особи, яка перебувала під вартою, а також у переховуванні підозрюваної.
Мігель мовчав.
— Ви маєте право зберігати мовчання…
Моріс продовжив зачитувати права.
Мігель навіть не пручався.
Він лише дивився на поліцейського.
Клац!
На його зап'ястях зімкнулися наручники.
І саме тоді з дверей будинку пролунав крик:
— ¡¿QUÉ ESTÁN HACIENDO?!
Моріс озирнувся.
На вулицю вибігла Адель.
Вона навіть не встигла взутися нормально.
— За яким правом ви його арештовуєте?!
Моріс спокійно відповів:
— Ваш брат допоміг злочинниці втекти з в'язниці.
— Злочинниці?
Адель підійшла ближче.
— А ви маєте докази?
— Доказів достатньо.
— Справді?
Моріс примружився.
— Не втручайтеся.
Адель раптом усміхнулася.
І ця усмішка Мігелю зовсім не сподобалася.
Він знав сестру.
Якщо Адель усміхалася саме так — комусь зараз буде дуже незручно.
— Ви впевнені, пане Моріс?
— У чому?
Адель дістала телефон.
— У тому, що хочете забрати мого брата?
Моріс подивився на екран.
— Що це?
— Аудіозапис.
Моріс змінився в обличчі.
— Який ще запис?
Адель натиснула кнопку.
З телефону почувся голос.
Голос Моріса.
> — Якщо хочете, щоб справа зникла, гроші мають бути передані до кінця тижня.
Мігель здивовано подивився на сестру.
Моріс зблід.
Запис продовжився.
> — Я не хочу бачити документи. Мене цікавить лише те, щоб ніхто не поставив зайвих запитань.
Адель вимкнула запис.
Запала тиша.
Моріс дивився на неї так, ніби вперше побачив перед собою не дівчину, а адвоката прокуратури.
— Де ви це взяли?
Адель схрестила руки.
— Неважливо.
— Це може бути підробка.
— Може.
Вона усміхнулася.
— Тоді пропоную вам перевірити.
Моріс мовчав.
Адель продовжила:
— І я також можу передати копію журналістам.
Один із поліцейських поруч нервово подивився на Моріса.
— Начальнику…
— Мовчати!
Адель не відступила.
— Я вас попереджаю. Я заради брата піду на все.
Мігель тихо прошепотів:
— Адель…
— Ні, брате.
Вона навіть не глянула на нього.
— Сьогодні я говорю.
Моріс стиснув щелепи.
— Ви не розумієте, з ким зв'язалися.
— Навпаки.
Адель підняла телефон.
— Я саме тому й прийшла.
Моріс дивився на Мігеля.
Потім на Адель.
Потім знову на телефон.
Нарешті важко видихнув.
— Зніміть наручники.
Поліцейський нерішуче подивився на нього.
— Але…
— Я сказав зняти!
Клац!
Наручники впали з рук Мігеля.
Він потер зап'ястя.
— Дякую.
Моріс кинув на нього холодний погляд.
— Не думайте, що це кінець.
Адель одразу відповіла:
— Я теж так не думаю.
Моріс підійшов ближче.
— Ви допомагаєте небезпечним людям. Рано чи пізно я їх знайду.
Мігель спокійно відповів:
— Можливо.
Він подивився на Моріса.
— Але сьогодні ви їх не знайшли.
Моріс нічого не сказав.
Він розвернувся.
Поліцейські пішли за ним.
Коли вони зникли за поворотом, Мігель кілька секунд стояв мовчки.
Потім повернувся до сестри.
— Ти…
Адель усміхнулася.
— Що?
— Ти щойно врятувала мене від арешту.
— Так.
— Звідки в тебе цей запис?!
Адель заховала телефон у кишеню.
— Просто є деякі цікаві матеріали про Моріса.
— Які саме?
— Неважливо.
— Адель!
— Добре.
Вона засміялася.
— Колись я працювала з однією людиною, яка мала доступ до документів щодо службового розслідування.
Мігель насупився.
— І?
— І там були згадки про Моріса.
— Про хабарі?
— Про можливе перевищення повноважень, тиск на свідків і дивні домовленості з людьми, яких він розслідував.
Мігель широко розплющив очі.
— Ти все це тримала в телефоні?
— Звичайно.
— Навіщо?
Адель знизала плечима.
— На чорний день.
— А сьогодні що?
— Чорний вечір.
Мігель засміявся.
Потім раптом міцно обійняв сестру.
— Дякую, рідна.
Адель притиснулася до нього.
— Нема за що.
— Я вже думав, що мене посадять.
— А я думала, що Анна залишиться без чоловіка.
Мігель відсторонився.
— Ми ще навіть не одружені!
— Ось саме.
Вона багатозначно посміхнулася.
— Треба берегти майбутнього нареченого.
Мігель засміявся.
— Ти неймовірна.
— Знаю.
Вони повернулися до будинку.
Анна одразу підбігла.
— Що сталося?
Мігель обійняв її.
— Усе добре.
— Точно?
— Точно.
Адель гордо підняла телефон.
— Я врятувала твого майбутнього чоловіка.
Анна подивилася на неї.
— Що ти зробила?
— Нічого особливого.
Мігель пирхнув.
— Вона шантажувала поліцейського.
Адель одразу обурилася:
— Не шантажувала!
— А що?
— Переконувала.
Анна засміялася.
— Дуже переконливо?
— Настільки, що з тебе зняли наручники.
Сісіль визирнула з кімнати.
— Що трапилося?
Мігель відповів:
— Моріс знайшов мене.
Сісіль зблідла.
— Він знає?
— Знає.
— І що тепер?
Адель спокійно сказала:
— Тепер він має подумати, чи варто йому далі нас переслідувати.
Сісіль подивилася на дівчину.
— Ти справді смілива.
Адель усміхнулася.
— Я просто дуже люблю свого брата.
Мадлен, яка лежала на дивані, тихо покликала:
— Мігель…
Він одразу підійшов.
— Я тут, маленька.
Дівчинка усміхнулася.
— Ти не підеш?
— Ні.
— Обіцяєш?
Мігель погладив її по голові.
— Обіцяю.
Сісіль дивилася на них і витирала сльозу.
Вона вже розуміла: ця дивна сім'я, яка колись випадково опинилася в її історії, тепер стала частиною її життя.
Але небезпека нікуди не зникла.
Моріс знав, що вони десь поруч.
Поліція продовжувала пошуки.
Їхній час у Франції добігав кінця.
Туліо вже чекав на них в Іспанії.
А Мадлен мала одужати настільки, щоб витримати дорогу.
Мігель подивився на Анну.
— Треба готуватися.
— До чого?
— До Іспанії.
Адель усміхнулася.
— Нарешті.
Анабель, яка саме зайшла до кімнати, підняла руки.
— Тільки цього разу без пограбувань, втеч із в'язниць і викрадень!
Усі замовкли.
Мігель подивився на Сісіль.
Сісіль — на Мадлен.
Адель — на Анабель.
Анна тихо засміялася.
— Не обіцяю.
— А я обіцяю! — урочисто заявив Мігель.
Адель поплескала його по плечу.
— Брате, після нашого життя я б на твоєму місці нічого не обіцяв.
Усі засміялися.
І навіть Сісіль уперше за довгий час сміялася разом із ними.
А десь далеко Моріс сидів у машині й мовчки дивився у вікно.
Він уже зрозумів одне:
ці іспанці були набагато небезпечнішими, ніж здавалися.
Особливо Адель.
І тепер йому доводилося думати не тільки про те, як упіймати Мігеля.
А й про те, хто першим опиниться під слідством — утікачі чи він сам.
