Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 19. Лікар, сантехнік і гарячий лоб
Машина мчала нічною дорогою. У салоні вперше за довгий час було по-справжньому радісно. Сісіль тримала Мадлен на руках і раз у раз цілувала її в чоло.
Дівчинка нарешті була поруч із мамою. Адель сиділа попереду й час від часу оберталася назад.
— Я досі не можу повірити, що ми це зробили.
Анна посміхнулася.
— Я теж.
Мігель дивився на дорогу.
— Головне, що всі разом.
Сісіль тихо засміялася.
— Я навіть не знаю, як вам дякувати.
— Почніть із того, щоб більше ніколи не брати нас у заручники, — сказала Адель.
Сісіль розгублено подивилася на неї.
— Я…
Адель одразу усміхнулася.
— Жартую.
— Не дуже смішний жарт, — пробурмотів Мігель.
— Зате чесний.
Усі засміялися.
Але сміх раптом урвався.
Сісіль торкнулася чола Мадлен.
Її усмішка зникла.
— Мадлен?
Дівчинка не відповіла.
Сісіль торкнулася її ще раз.
— Доченько?
Вона відчула, що чоло дуже гаряче.
— Боже…
Анна одразу обернулася.
— Тітонько, що сталося?
Сісіль уже говорила з панікою:
— Мадлен не прокидається…
Вона легенько потрясла доньку за плече.
— Мадлен! Мила, відкрий очі.
Дівчинка лише тихо застогнала.
Анна зблідла.
— Їй потрібен лікар.
Сісіль подивилася на Мігеля.
— Треба їхати до лікарні!
Мігель стиснув кермо.
— Так.
Адель нервово озирнулася.
— Але якщо ми зараз під'їдемо до лікарні, поліція може нас знайти.
— Мені байдуже, — відповів Мігель.
— А мені ні! — прошепотіла Адель. — Я не хочу, щоб Мадлен знову забрали.
Сісіль притиснула доньку до себе.
— Що ж нам робити?
Мігель мовчав.
І тут задзвонив його телефон.
Він подивився на екран.
Номер був незнайомий.
— Алло?
На іншому кінці почувся чоловічий голос.
— Мігель? Де ти був?
Мігель на секунду завмер.
— Вийшов перекусити.
Адель прикрила рот, щоб не засміятися.
— Перекусити? — перепитав голос.
— Так.
— У мене тут проблема.
— Яка?
— У лікаря зламався туалет. Треба терміново приїхати.
Мігель подивився на Адель.
Потім на Сісіль.
Потім на Мадлен.
І раптом у його голові склався план.
— Я їду.
---
За двадцять хвилин вони вже під'їжджали до будинку лікаря.
Це був невеликий приватний будинок на околиці.
Мігель кілька разів подивився в дзеркало.
— Поліції немає.
— Не зурочуй, — прошепотіла Адель.
Анна нервово дивилася на Мадлен.
— Їй стає гірше.
Сісіль тримала доньку на руках.
— Мадлен…
Двері будинку відчинилися.
На порозі з'явився чоловік у халаті.
Він ледве стояв на ногах.
— О! — радісно вигукнув він. — Сантехнік!
Мігель вийшов із машини.
— Де проблема?
Лікар хитнувся.
— Там.
Він показав пальцем кудись у бік будинку.
— У туалеті.
— Добре.
Мігель узяв інструменти.
Лікар раптом дістав пляшку.
— А може, спочатку вип'ємо?
Мігель витріщився на нього.
— Ні.
— Чому?
— Бо я зараз працюю.
— Я теж працюю.
— Ви лікар.
— Саме так!
Чоловік зробив ковток і мало не впав.
Анна вчасно підтримала його.
— Ви взагалі можете лікувати людей у такому стані?
Лікар подивився на неї.
— Звичайно.
Пауза.
— Ну… завтра.
І впав би знову, якби Адель не схопила його за плече.
— Оце ми вдало приїхали.
Мігель похитав головою.
— Так.
Сісіль тим часом не відходила від Мадлен.
— Їй дуже погано.
Мігель подивився на лікаря.
— Нам потрібно, щоб ви її оглянули.
Лікар глянув на дівчинку.
Його погляд став серйознішим.
— Добре.
Але він знову хитнувся.
Мігель зрозумів.
— Спочатку приведемо вас до тями.
— Я цілком нормальний.
— Ви щойно запропонували мені самогон замість ремонту.
— Це був… професійний бонус.
Адель засміялася.
— Найкращий лікар Франції.
— Не смійтеся, — пробурмотів він.
За допомогою Адель та Анни лікаря обережно посадили у ванній кімнаті, дали йому води й допомогли прийти до тями.
А Мігель тим часом узявся за ремонт.
— От і вся наша медицина, — сказала Адель.
— Що?
— Спочатку ремонтуємо туалет, потім лікаря, потім лікар ремонтує Мадлен.
Мігель посміхнувся.
— Головне, щоб система працювала.
Через деякий час він закінчив.
— Готово.
Лікар перевірив воду.
Потім подивився на Мігеля.
— Непогано.
— Дякую.
— Можеш працювати в мене.
— Якщо ваша зарплата складається не з самогону, подумаю.
Лікар засміявся.
---
Коли чоловік остаточно прийшов до тями, Сісіль поклала Мадлен на ліжко.
Лікар уважно оглянув дівчинку.
Виміряв температуру.
Послухав її.
Перевірив горло.
Сісіль стояла поруч і нервово стискала руки.
— Ну?
Лікар зітхнув.
— Не панікуйте.
Сісіль ледь не розплакалася.
— Що з нею?
— Схоже, вона захворіла. Організм виснажений, дитина пережила сильний стрес.
Анна тихо запитала:
— Це небезпечно?
— Якщо за нею нормально доглядати, має швидко одужати.
Сісіль видихнула.
— Що потрібно?
Лікар назвав необхідні ліки та порадив відпочинок, воду й спостереження.
— Найважливіше — спокій.
Адель подивилася на Мігеля.
— Спокій?
Мігель усміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що наша сім'я не вміє цього робити?
— Саме це я й хочу сказати.
Лікар подивився на них.
— Ви родичі?
Усі переглянулися.
Мігель відповів:
— Майже.
Адель додала:
— Дуже майже.
Анна почервоніла.
Лікар підняв брови.
— Я нічого не питаю.
---
Тим часом Анабель чекала їх у безпечному місці.
Вона заздалегідь придбала все необхідне для Мадлен.
Ліки.
Воду.
Теплий одяг.
Їжу.
Навіть маленьку ковдру.
Коли машина нарешті під'їхала, Анабель вибігла назустріч.
— Як вона?
Сісіль вийшла, тримаючи Мадлен.
— Захворіла, але лікар сказав, що все буде добре.
Анабель полегшено видихнула.
— Слава Богу.
Вона торкнулася руки Мадлен.
— Одужуй, маленька.
Мадлен ледь розплющила очі.
— Анабель…
— Я тут.
Дівчинка знову заплющила очі.
Анабель витерла сльозу.
— Вона така сильна.
Мігель кивнув.
— Сильніша за всіх нас.
---
Наступні години вони провели в очікуванні.
Мадлен спала.
Сісіль сиділа поруч.
Анна готувала воду.
Адель перевіряла, чи все готово.
Анабель стежила за дорогою.
Мігель кілька разів виходив надвір.
Поліції не було.
Поки що.
— Ми повинні дочекатися моменту, — сказав він.
Адель кивнула.
— І тоді поїдемо до Іспанії.
— Так.
Сісіль подивилася на нього.
— Ви впевнені?
— Абсолютно.
— Але через мене ви знову ризикуєте.
Мігель усміхнувся.
— Сісіль, після всього, що ми пережили, це вже навіть не ризик.
Адель засміялася.
— Це наша звичайна поїздка.
Анна подивилася на них.
— А коли повернемося до Іспанії?
Мігель відповів:
— Тоді почнемо все спочатку.
Сісіль притиснула Мадлен до себе.
— Я хочу лише одного.
— Чого?
— Щоб моя донька більше ніколи не боялася.
Анабель усміхнулася.
— Тоді ми зробимо все, щоб вона була щаслива.
За вікном почало світати.
Париж прокидався.
А вони все ще ховалися.
Але тепер у них був план.
Дочекатися слушного моменту.
Сісти в машину.
Перетнути кордон.
І повернутися до Іспанії.
Туди, де на них чекали дім, Туліо та нове життя.
Мігель подивився на Анну.
Вона усміхнулася.
Вони знали: через місяць їм виповниться вісімнадцять, і вони зможуть одружитися.
Але до цього дня треба було ще дожити.
І бажано — без чергової зустрічі з поліцією.
Адель подивилася у вікно.
— До речі, Мігель.
— Що?
— Ти сьогодні врятував дитину, полагодив туалет і привів до тями лікаря.
Мігель засміявся.
— І?
— Думаю, тобі пора відкривати власну клініку.
Анна засміялася.
— «Клініка Мігеля. Лікуємо людей, ремонтуємо туалети».
Мігель похитав головою.
— Ви знущаєтеся.
Сісіль уперше за довгий час щиро засміялася.
А Мадлен, навіть не прокидаючись, ледь помітно усміхнулася уві сні.
І для всіх це стало найкращою відповіддю.
Вони ще не були вдома.
Ще не були в безпеці.
Але тепер знову були разом.
І саме це давало їм сили чекати на світанок, який мав стати початком їхнього шляху назад до Іспанії.
