Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 15. Два місяці, які змінили все
Минуло два місяці.
Два довгі місяці відтоді, як Мадлен опинилася в дитячому притулку, Сісіль — у в'язниці, а троє іспанців вирішили залишитися у Франції замість того, щоб повернутися додому.
За цей час їхнє життя змінилося настільки, що Адель іноді сама не вірила, що все це відбувається з ними. Особливо коли згадувала, з чого все почалося.
З землетрусу. Потім була втеча. Париж. Банк. Поліція. Сісіль. Мадлен.
А тепер вони ще й намагалися стати рятувальниками. Хоча ніхто їх про це не просив. Найбільше часу біля притулку проводила Анабель. Вона часто гуляла неподалік, роблячи вигляд, що просто милується Парижем. Насправді ж її цікавило лише одне. Мадлен. Коли дівчинку виводили на прогулянку разом з іншими дітьми, Анабель намагалася опинитися десь поруч. Вона не могла забрати її. Не могла навіть офіційно зустрічатися з нею. Але могла хоча б бачити, що з нею все гаразд. Одного ранку Анабель сиділа на лавці з книжкою. Вона вже хвилин двадцять дивилася на одну й ту саму сторінку. Але не прочитала жодного слова.
— Ти знаєш, що книжку можна ще й читати?
Анабель здригнулася.
Поруч стояла Адель.
— Я читаю.
— Ти тримаєш її догори дриґом.
Анабель подивилася на книжку.
— Ой.
Адель сіла поруч.
— Ти вже бачила Мадлен?
— Так.
— Як вона?
— Нормально.
Анабель усміхнулася.
— Вона сьогодні сміялася.
Адель полегшено видихнула.
— Це добре.
— Вона навіть питала про Мігеля.
— Звичайно.
Адель похитала головою.
— Вона його обожнює.
— Не більше, ніж Анна.
Адель хитро посміхнулася.
— О, це вже інша історія.
Вона подивилася в бік будинку, де вони тепер жили.
— До речі, де вони?
Анабель засміялася.
— Думаю, ти чудово знаєш.
---
Мігель за останні два місяці знайшов роботу.
Не дуже престижну.
Не дуже легку.
Зате чесну.
Він ремонтував сантехніку.
Унітази, ванни, крани, труби — усе, що могло зламатися в будинку.
І, як виявилося, у Парижі ламалося абсолютно все.
— У мене вже є постійні клієнти, — якось гордо сказав він.
Адель подивилася на нього.
— Люди, у яких ти ремонтуєш туалети?
— Саме так.
— Мігель, ти завжди мріяв про таку кар'єру?
— Ні.
— А про що мріяв?
Мігель задумався.
— Щоб не тікати від поліції.
Адель кивнула.
— Ну, хоча б одна мрія поки що не здійснилася.
Мігель тільки засміявся.
Йому доводилося працювати багато.
Але тепер він мав гроші, невеликий дах над головою і найголовніше — Анну поруч.
За ці два місяці вони стали дуже близькими.
Їхні стосунки вже ніхто не називав дружбою.
Вони кохали одне одного.
І навіть Адель, яка спочатку постійно підколювала брата, тепер щиро раділа за них.
Одного вечора Мігель повернувся додому втомлений.
На його одязі ще були плями від роботи.
Анна зустріла його біля дверей.
— Ти знову весь у воді.
— Це не вода.
Анна насупилася.
— Тоді я не хочу знати.
Мігель засміявся.
— У мене був складний день.
— Зламалася ванна?
— Гірше.
— Що?
— Унітаз.
Анна не витримала й розсміялася.
— Бідолашний.
— Не смійся. Це була дуже серйозна аварія.
— Звичайно.
Вона обійняла його.
Мігель притулився чолом до її чола.
— Я скучив.
— Я теж.
Вони поцілувалися.
Саме в цей момент двері відчинилися.
На порозі стояли Адель та Анабель.
Адель завмерла.
Анабель теж.
Мігель відсахнувся від Анни.
— Ви могли постукати.
Адель усміхнулася.
— Ми стукали.
— Коли?
— У думках.
Анна почервоніла.
Анабель засміялася.
— Ми прийшли сказати, що вечеря готова.
Адель подивилася на Мігеля.
— Але, схоже, ви вже знайшли собі іншу вечерю.
— Адель!
— Що?
Мігель схопив подушку й кинув у сестру.
Вона ледве встигла ухилитися.
— Оголошую війну!
— Тільки не знову!
Анабель сміялася.
Так проходили їхні вечори.
Сміх.
Розмови.
Іноді сварки.
Але головне — вони стали справжньою маленькою родиною.
Вони навіть почали говорити про майбутнє.
Мігель і Анна знали: коли все закінчиться, коли Сісіль буде звільнена, коли Мадлен буде в безпеці, вони одружаться.
Одного вечора Анна тихо сказала:
— Я хочу, щоб наше весілля було простим.
Мігель усміхнувся.
— Я теж.
— Без розкішного ресторану.
— Добре.
— Без сотні гостей.
— Ще краще.
— І без того, щоб Адель виголошувала промову.
З іншої кімнати почувся голос:
— Я все чую!
Мігель розсміявся.
— Тоді третя умова точно буде порушена.
Адель виглянула з-за дверей.
— Я вже підготувала промову.
Анна закрила обличчя руками.
— Господи…
---
А тим часом у в'язниці Сісіль жила зовсім іншим життям.
Дні тягнулися повільно.
Їй приносили їжу.
Вона сиділа серед інших ув'язнених і майже не говорила.
Деякі жінки поводилися грубо.
Одного разу одна з них навіть спробувала штовхнути Сісіль.
Але Сісіль не відповіла.
Вона лише відступила.
Її думки були про Мадлен.
Чи добре вона?
Чи не плаче?
Чи пам'ятає її?
А найбільше Сісіль боялася, що донька подумає, ніби мати її покинула.
Та Сісіль не знала головного.
Мадлен не була сама.
Анабель приходила до притулку.
А Мігель та Анна шукали спосіб допомогти їй.
І навіть Адель, яка постійно жартувала, дедалі серйозніше думала, як витягнути Сісіль із в'язниці.
Але за ними стежили.
Моріс.
Він отримав чітке завдання.
Стежити за іспанцями.
Не дозволяти їм втручатися.
Не дозволяти їм допомагати Сісіль.
І головне — не дати їм забрати Мадлен.
Моріс сидів у кафе навпроти будинку й уже втретє замовляв каву.
Офіціант подивився на нього.
— Ще одну?
— Так.
— Ви тут із ранку.
Моріс зітхнув.
— Робота.
— Ви письменник?
— Ні.
— Журналіст?
— Ні.
— Поліцейський?
Моріс замовк.
— Майже.
Офіціант кивнув.
— Тоді вам, мабуть, потрібна міцніша кава.
Моріс подивився на чашку.
— Мені вже потрібне нове життя.
---
Увечері Адель повернулася додому й поклала на стіл папку.
— У мене є новини.
Мігель підняв голову.
— Хороші?
— Поки що не знаю.
Анабель сіла поруч.
— Що там?
Адель відкрила папку.
— Я дізналася, де зараз Мадлен.
Анна одразу стала серйозною.
— Де?
— У тому самому притулку.
— Це ми знали.
— Тепер я знаю ще дещо.
Вона зробила паузу.
— У них є процедура тимчасової опіки.
Мігель нахилився вперед.
— І?
Адель усміхнулася.
— Якщо знайдемо людину, яка юридично зможе виступити її представником, у нас з'явиться шанс.
Анабель подивилася на брата.
— Дядько.
Мігель кивнув.
— Саме тому ми повинні йому зателефонувати.
Анна взяла його за руку.
— А Сісіль?
Адель закрила папку.
— Її теж не забудемо.
Мігель подивився на всіх.
— Тоді завтра починаємо.
Адель підняла чашку.
— За наш новий план.
Анабель усміхнулася.
— І цього разу він хоча б схожий на план.
— Не поспішай, — відповіла Адель. — З нами все може зламатися за п'ять хвилин.
Мігель засміявся.
— Тоді маємо рівно п'ять хвилин спокою.
Усі засміялися.
Але ніхто не знав, що за вікном Моріс уже знову спостерігав за будинком.
І цього разу він почув лише одну фразу Аделі:
— Ми повинні визволити Сісіль.
Моріс підняв брови.
— О ні…
Він дістав телефон.
— Здається, вони знову щось задумали.
А в будинку Мігель обіймав Анну.
Вони ще не знали, наскільки складним буде наступний крок.
Але тепер у них була причина боротися.
Мадлен.
Сісіль.
І майбутнє, у якому вони хотіли залишитися разом.
Навіть якщо для цього доведеться знову порушити всі правила.
І, можливо, знову втекти.
Адель подивилася на брата.
— Тільки одне питання.
— Яке?
— Коли ми востаннє жили нормально?
Мігель замислився.
— Не пам'ятаю.
Анабель засміялася.
— Отже, усе добре.
— Чому?
— Бо якщо ми вже не пам'ятаємо, значить, це наша нова нормальність.
І вперше за довгий час усі погодилися з нею.
Наступного ранку Мігель нарешті зателефонував Туліо.
Він довго не наважувався натиснути кнопку виклику.
— Якщо він дізнається, у що ми знову вляпалися, — пробурмотіла Адель, — він просто перестане бути нашим дядьком.
— Дякую за підтримку, — сухо відповів Мігель.
— Я реалістка.
Телефон нарешті відповів.
— Мігель?
Почувши голос дядька, Мігель усміхнувся.
— Привіт, Туліо. Як ти?
— Краще. Лікарі кажуть, що я одужую. А ви де?
Мігель переглянувся з Анабель, Адель та Анною.
— У Франції.
На тому кінці запала коротка тиша.
— Я вже зрозумів, що простої відповіді не буде.
Адель тихо прошепотіла:
— Він нас знає.
Мігель розповів усе.
Про Сісіль.
Про Мадлен.
Про притулок.
Про те, що вони залишилися у Франції, хоча могли повернутися до Іспанії.
Туліо довго мовчав.
А потім тихо сказав:
— Ви правильно зробили.
Мігель здивувався.
— Справді?
— Так. Я не знаю, чи зміг би зробити так само, але я розумію вас.
Його голос став серйознішим.
— Тільки, будь ласка, не робіть дурниць.
Адель одразу подивилася на брата.
— Це він про нас.
— Я чув, — відповів Мігель.
Туліо продовжив:
— Я знаю, що вам зараз потрібні гроші. Я надішлю вам дещо.
— Дядьку, не треба…
— Треба.
— Але ти сам після лікарні…
— Я впораюся.
Через кілька хвилин на телефон Мігеля прийшло повідомлення.
Туліо переказав їм гроші.
Мігель подивився на екран і не зміг стримати усмішку.
— Дякую.
— Це не заради подяки.
Туліо зробив паузу.
— Просто подбайте одне про одного.
— Обіцяю.
— І ще одне.
— Що?
— Не попадіться поліції.
У кімнаті запала тиша.
Адель підняла руку.
— Передай йому, що ми постараємося.
Мігель засміявся.
— Адель каже, що постараємося.
— Я її знаю, — відповів Туліо. — Саме тому й хвилююся.
Усі засміялися.
Туліо теж.
Та коли розмова закінчилася, він ще довго дивився на екран телефону.
Він був радий за них.
Радий, що після всіх пережитих ними подій вони нарешті знайшли людей, за яких готові боротися.
Але водночас Туліо чудово розумів, наскільки небезпечною стала їхня ситуація.
— Тільки б ви не потрапили до рук поліції, — тихо промовив він.
А у Франції Мігель поклав телефон на стіл.
Анна обійняла його.
— Твій дядько хороший.
— Найкращий.
Адель подивилася на гроші.
— Ну що ж.
Анабель усміхнулася.
— Тепер у нас є гроші.
— І план, — додав Мігель.
Адель скептично подивилася на нього.
— Не поспішай. У нас є гроші. А от із планом ще треба розібратися.
Усі засміялися.
А за вікном, як і раніше, стояв Моріс.
Він дивився на їхній будинок і навіть не здогадувався, що всередині вже народився новий план.
План, який міг змінити долю Мадлен.
І, можливо, повернути Сісіль до доньки.
