Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 17. Операція «Тихий сантехнік»
У жіночій в'язниці вечеря проходила, як завжди, похмуро.
Металеві ложки дзенькали об тарілки, хтось тихо розмовляв, хтось сидів мовчки, а наглядачки стежили за кожним рухом ув'язнених. Сісіль сиділа в кутку.
За останні тижні вона дуже змінилася. Її обличчя було блідим, під очима залягли темні тіні, а на руці виднівся синяк.
Вона майже не їла. Перед нею стояла тарілка, але Сісіль лише ворушила їжу ложкою. Вона думала про Мадлен.
Чи пам'ятає донька її?
Чи не плаче ночами?
Чи не думає, що мама її покинула?
Сісіль опустила голову. Вона вже майже втратила надію. Аж раптом двері їдальні відчинилися.
— Технічна служба! — сказала одна з наглядачок.
За нею зайшов молодий чоловік із сумкою з інструментами. Він був у робочому одязі, в руках тримав ключі та кілька викруток. Одна з наглядачок одразу пожвавішала.
— О, нарешті майстер!
Інша подивилася на неї.
— Ти чого так усміхаєшся?
— Нічого.
— Точно?
— Просто сантехнік симпатичний.
Жінка поруч засміялася.
— Ти чоловіка вже років десять не бачила?
— Майже.
— Тоді зрозуміло.
Молодий «сантехнік» опустив голову, приховуючи усмішку. Це був Мігель. Але зараз його було важко впізнати. Він змінив зачіску, одягнув робочу куртку, а замість своїх окулярів використав контактні лінзи. Без окулярів його обличчя виглядало зовсім інакше. До того ж він навмисно не дивився нікому прямо в очі.
— Що треба ремонтувати? — запитав він.
— У туалеті знову щось протікає.
Наглядачка зітхнула.
— Уже третій раз за місяць.
— Подивлюся.
Мігель кивнув і попрямував до коридору. Але перед тим, як зникнути за дверима, на секунду подивився на Сісіль. Вона його не впізнала. І це було добре. Мігель зайшов до туалету. Двері зачинилися. Він поставив сумку на підлогу. Потім тихо прошепотів:
— Тепер головне не зіпсувати все.
Він перевірив коридор. Тиша. Мігель скористався короткою паузою, щоб непомітно вийти через службову частину будівлі й дістатися до іншого коридору. Та раптом пролунав сигнал тривоги. Різкий звук розірвав тишу. Усі заговорили одночасно. Наглядачки почали швидко пересуватися коридорами. Ув'язнених почали організовано переводити з одного приміщення до іншого. За кілька секунд усе перетворилося на справжній мурашник.
Мігель скористався метушнею. Він швидко пройшов серед людей. Його серце калатало. Він шукав тільки одну людину. Сісіль.
Нарешті він побачив її.
— Сісіль!
Жінка обернулася.
Спочатку вона не впізнала його.
Мігель підійшов ближче.
— Тихо.
Її очі розширилися.
— Мігель?!
— Так.
Сісіль прикрила рот долонею.
— Як ти…
— Не зараз.
Він нахилився до неї.
— Ми тебе визволимо.
Сісіль дивилася на нього, ніби перед нею стояв привид.
— Ви… залишилися?
— Звичайно.
— Але ж ви могли поїхати.
Мігель похитав головою.
— Не могли.
Сісіль заплакала.
— Я думала, ви давно повернулися до Іспанії.
— Майже повернулися.
Він усміхнувся.
— Але потім згадали, що наша сім'я має дивовижний талант потрапляти в неприємності.
Сісіль крізь сльози засміялася.
— Ви божевільні.
— Це ми вже чули.
Мігель обережно взяв її за руку.
— Ходімо.
Вони рушили.
Сісіль ішла невпевнено.
Мігель підтримував її.
Вони пройшли через темніший службовий коридор.
Сісіль озирнулася.
— Я не можу повірити.
— Повіриш, коли опинишся в машині.
Вони спустилися вниз.
Там було майже темно.
Мігель відчинив непомітні двері.
За ними чекала машина.
За кермом сиділа Анна.
Вона одразу побачила їх.
— Швидше!
Сісіль сіла в автомобіль.
Коли вона побачила Анну, то не стрималася.
Вона обійняла дівчину.
— Анно!
Анна теж обійняла її.
— Ви в безпеці.
Сісіль витерла сльози.
— Ви… ви неймовірні.
Анна усміхнулася.
— Скажіть спасибі моєму коханому нареченому.
Сісіль завмерла.
Вона повільно подивилася на Мігеля.
— Нареченому?
Мігель уже сів за кермо.
— Ой…
Анна засміялася.
— Я випадково сказала.
— Випадково?!
Сісіль дивилася то на одного, то на іншу.
— Ви що, разом?
Анна кивнула.
— Так.
— Ви живете разом?
— Так.
Сісіль округлила очі.
— Але тобі ж скоро тільки вісімнадцять!
Анна почервоніла.
Мігель усміхнувся.
— Через місяць.
Сісіль подивилася на нього.
— І?
— І тоді ми одружимося.
Анна усміхнулася.
— Після всього цього.
Сісіль не могла повірити.
— Ви ще й одружитися зібралися?
— Так, — відповів Мігель.
Він завів двигун.
— А потім заберемо вас із Мадлен до Іспанії.
Сісіль різко підняла голову.
— Що?
— Усе серйозно.
— Але Мадлен!
Її голос затремтів.
— Без неї я нікуди не поїду.
Анна одразу взяла її за руку.
— Вона не сама.
Сісіль подивилася на неї.
— Що?
— З нею Адель.
— Адель?!
— Так.
Анна усміхнулася.
— Вона влаштувалася туди працювати.
Сісіль прикрила рот.
— Вона зробила це заради Мадлен?
— Вона сказала, що не залишить її.
Сісіль заплакала.
— Боже…
Мігель подивився в дзеркало.
— Ми заберемо і Мадлен.
— Але як?
— Придумаємо.
Сісіль засміялася крізь сльози.
— У вас на все одна відповідь.
— Яка?
— «Придумаємо».
Мігель усміхнувся.
— Поки працює.
Анна тихо додала:
— Адель уже підготувала все.
Сісіль дивилася у вікно.
Париж пропливав за склом.
Ще кілька хвилин тому вона була ув'язненою.
А тепер сиділа в автомобілі разом із людьми, яких колись сама змусила тікати разом із нею.
Її охопив сором.
— Я не заслужила вашої допомоги.
Мігель похитав головою.
— Не кажіть так.
— Я брала вас у заручники.
— Було.
— Через мене ви втратили спокій.
— Його в нас і до того було небагато.
Анна засміялася.
Сісіль теж не втрималася.
— Я не знаю, як вам дякувати.
Мігель зосереджено дивився на дорогу.
— Не дякуйте.
— Чому?
— Просто бережіть Мадлен.
Сісіль кивнула.
— Обіцяю.
Машина мчала нічними вулицями.
Позаду залишалася в'язниця.
Попереду чекала Мадлен.
А десь у притулку Адель готувалася до найважчої частини їхнього плану.
Вона сиділа поруч із Мадлен і тихо погладжувала її по волоссю.
— Ще трохи, маленька.
Мадлен сонно відкрила очі.
— Мігель прийде?
Адель усміхнулася.
— Так.
— І мама?
Адель на секунду завмерла.
Потім тихо відповіла:
— Так. Вони вже їдуть.
Мадлен усміхнулася.
— Я знала.
Адель ледь не заплакала.
— Ти в нас розумниця.
Вона підвелася.
Тепер залишалося дочекатися ночі.
Мігель, Анна та Сісіль уже були на шляху.
І якщо все піде за планом, зовсім скоро вони знову будуть разом.
А якщо не піде…
Адель навіть не дозволила собі завершити цю думку.
— Усе вийде, — прошепотіла вона.
І вперше за довгий час у її голосі не було жарту.
Лише надія.
