Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 18. Нічна втеча заради Мадлен
Ніч огорнула Париж. У дитячому притулку давно погасили світло. У коридорах панувала тиша, лише зрідка було чути кроки чергової працівниці. Діти спали.
Майже всі. Адель сиділа на стільці біля дверей і терпляче чекала. Навпроти неї стояла та сама сувора вихователька, яка останніми днями особливо погано поводилася з Мадлен. Жінка перевіряла кімнати, щось записувала у блокнот і час від часу сердито поглядала на дітей. Адель удавала, що просто виконує свою роботу.
Але всередині її серце шалено калатало. Вона чекала лише одного. Коли вихователька нарешті піде. Жінка вийшла в коридор. Адель почекала кілька секунд. Потім ще кілька.
І тихо підвелася.
— Нарешті…
Вона підійшла до кімнати, де спала Мадлен.
Дівчинка лежала на боці й обіймала свого плюшевого ведмедика.
Адель нахилилася до неї.
— Мадлен…
Дівчинка повільно відкрила очі.
— Це я.
Адель приклала палець до губ.
— Тссс…
Мадлен уважно подивилася на неї.
— Ми йдемо.
Очі дівчинки одразу стали великими.
— До мами?
Адель усміхнулася.
— Так.
Мадлен тихо кивнула.
Вона швидко взяла свого ведмедика, маленьку ляльку й ще одну іграшку, яку їй нещодавно подарував Мігель.
Адель простягнула руку.
— Ходімо.
Мадлен міцно взяла її за руку.
Вони почали крастися коридором.
Повільно.
Тихо.
Ще кілька кроків.
До виходу залишалося зовсім небагато.
Адель уже подумки бачила машину.
Анну.
Мігеля.
Сісіль.
І раптом…
Хрусь!
Адель випадково наступила на маленьку пластикову іграшку.
Звук у нічній тиші прозвучав майже як постріл.
Адель завмерла.
Мадлен теж.
У коридорі почувся голос:
— Хто там?!
Адель заплющила очі.
— Тільки не це…
Вихователька вискочила з-за дверей.
Побачивши Адель із Мадлен, вона одразу все зрозуміла.
— Ага!
Вона швидко підійшла до них.
— Ну й іноземка! Біженка! Дитину вирішила викрасти?
— Я нікуди її не викрадаю, — твердо сказала Адель.
— Я зараз викличу поліцію!
Вихователька дістала телефон.
— Нехай розберуться з тобою. Депортують, а може, ще й до в'язниці посадять!
Адель стала перед Мадлен.
— Вона не залишиться тут.
— Це не тобі вирішувати!
Вихователька зробила крок уперед.
— Відійди від дитини.
Мадлен раптом сама вискочила вперед.
— Не чіпайте її!
Вона штовхнула виховательку.
Жінка втратила рівновагу, телефон вислизнув із її руки й упав на підлогу.
— Ах ти!
Вихователька різко відреагувала, і Мадлен від несподіванки впала.
Дівчинка скрикнула від болю.
Адель зблідла.
— Мадлен!
Вона допомогла дівчинці підвестися.
Потім повернулася до виховательки.
У її очах більше не було страху.
— Ви називаєте себе вихователькою?
Жінка хотіла відповісти.
Адель не дала їй договорити.
— Ви не вихователька.
Вона зробила крок уперед.
— Ви просто людина, яка забула, що перед нею дитина.
Вихователька спробувала відштовхнути Адель.
Та втрималася.
— Ви хотіли налякати її? Залякати? За що?
Вихователька знову рушила до неї.
І саме тоді позаду пролунав голос:
— Досить.
Вона різко обернулася.
Мігель стояв у дверях.
Він швидко втрутився, зупинив конфлікт і не дав ситуації перерости в ще більшу небезпеку.
Через секунди вихователька вже не могла чинити опір і залишилася лежати на підлозі, оглушена.
Мігель одразу подивився на сестру.
— Ну добре, що я вчасно прийшов, сестро.
Адель видихнула.
— Мігель!
Він підійшов до неї.
— Ти ціла?
Адель кивнула, але голос тремтів.
— Так.
Мігель обійняв її.
— Більше так не роби.
— Що саме?
— Не лякай мене.
— Я не планувала.
— Знаю.
Він швидко подивився на Мадлен.
Дівчинка сиділа на підлозі.
І тут двері відчинилися.
До кімнати вбігла Сісіль.
Вона побачила доньку.
— Мадлен!
Сісіль опустилася поруч із нею.
— Доченько!
Вона обійняла дівчинку.
— Мама прийшла.
Мадлен відкрила очі.
— Мамо…
Сісіль заплакала.
— Боже…
Вона гладилa доньку по волоссю.
— Чому ти не відкриваєш очі?
— Я тут…
Мадлен прошепотіла:
— Я знала, що ти прийдеш.
Сісіль притиснула її до себе.
— Я ніколи більше тебе не залишу.
Мігель швидко озирнувся на коридор.
— Нам треба йти.
Адель підняла голову.
— Охорона?
— Я тимчасово зупинив їхню увагу на іншому вході.
Він показав на двері.
— А ключ я дістав.
Адель здивовано подивилася на нього.
— Ти зміг?
Мігель усміхнувся.
— Ти думала, я прийшов сюди тільки подивитися на сестру?
— Якщо чесно, після нашого життя останніх двох місяців я вже нічому не дивуюся.
— Тоді швидше.
Анна чекала на них зовні.
Мадлен спробувала підвестися, але було видно, що їй боляче.
Мігель одразу присів.
— Я понесу тебе.
Мадлен обійняла його за шию.
— Добре.
Сісіль ішла поруч.
Адель раптом зупинилася.
— Зачекайте!
Вона повернулася.
На підлозі лежали іграшки Мадлен.
Плюшевий ведмедик.
Лялька.
Маленька іграшка від Мігеля.
Адель швидко зібрала їх.
— Вона не може залишити свої речі.
Мігель усміхнувся.
— Ось тепер точно все.
Адель підняла ведмедика.
— Готово.
Вони рушили до виходу.
Мадлен, лежачи на руках Мігеля, притискала до себе іграшку.
Сісіль не відходила від доньки ні на крок.
— Я не можу повірити, — прошепотіла вона.
— У що? — запитала Адель.
— Що ви справді повернулися за нами.
Адель усміхнулася.
— Ми ж обіцяли.
— Ви могли потрапити до поліції.
— Це вже стало нашою сімейною традицією, — пожартував Мігель.
Сісіль крізь сльози засміялася.
— Ви неймовірні.
— Ні, — відповів Мігель. — Просто дуже вперті.
Вони вийшли через службовий вихід.
На вулиці було темно.
За кілька метрів стояла машина.
Анна сиділа за кермом.
Побачивши їх, вона відразу відчинила двері.
— Швидше!
Мігель обережно посадив Мадлен.
Сісіль сіла поруч із донькою.
Адель та Мігель сіли попереду.
Анна подивилася на всіх.
— Усі тут?
— Усі, — відповів Мігель.
— Точно?
Адель підняла ведмедика.
— І навіть він.
Анна засміялася.
— Тоді їдемо.
Машина рушила.
Париж залишався позаду.
Мадлен притулилася до матері.
Сісіль гладила її по волоссю й не могла стримати сліз.
А Мігель дивився вперед.
Попереду на них чекала дорога до Іспанії.
Але цього разу вони їхали не втікаючи від минулого.
Вони їхали назустріч майбутньому.
Адель озирнулася на притулок, який уже зникав у темряві.
— Ну що ж…
Мігель подивився на неї.
— Що?
— Думаю, ми щойно зробили найбільшу дурницю у своєму житті.
Анна засміялася.
— А попередні?
Адель задумалася.
— Добре. Тоді одну з найбільших.
Мігель усміхнувся.
— Головне, що Мадлен із мамою.
Сісіль притиснула доньку до себе.
— Так.
Вона подивилася на трьох іспанців.
— Тепер я точно знаю: іноді доля посилає нам людей саме тоді, коли ми вже перестаємо вірити в диво.
А машина зникла в нічному Парижі.
Попереду залишалася довга дорога. Іспанія. Дім. Нове життя.
А головне — тепер Мадлен знову була поруч зі своєю мамою.
