Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 21. Прощавай, Париже! Назустріч новому життю
Наступного ранку в будинку вперше за багато тижнів було по-справжньому весело. З кімнати долинав дитячий сміх.
— Дами й панове! — урочисто оголосила Анабель. — Сьогодні перед вами найвідоміший театр Парижа!
Мадлен стояла посеред кімнати зі своїм плюшевим ведмедиком в одній руці та лялькою в іншій.
На голову їй Анабель поставила маленьку шапочку, яка взагалі мала бути капелюшком для ляльки.
— Я принцеса! — заявила Мадлен.
— Саме так!
Анабель схилилася перед нею.
— Ваша Величносте, де ви бажаєте провести сьогоднішній вечір?
Мадлен серйозно подумала.
— У кондитерській.
— Чудовий вибір!
Анабель схопила рушник і накинула його на плечі.
— Я офіціант!
Мадлен розсміялася.
— А де торт?
— Уявний.
— Не хочу уявний!
— Тоді доведеться платити справжні гроші.
Мадлен задумалася.
— У мене є ведмедик.
— Прекрасно. Ведмедик приймається як валюта.
Дівчинка простягнула іграшку.
— Ось.
Анабель урочисто взяла його.
— Дякую. Один ведмедик — один величезний торт.
— З полуницею!
— З полуницею!
Мадлен задоволено засміялася.
У цей момент до кімнати зазирнула Анна.
— Ви тут що влаштували?
— Бізнес, — серйозно відповіла Анабель.
— Який?
— Кондитерський.
Анна подивилася на Мадлен.
— А гроші де?
Мадлен показала на ведмедика.
— Ось.
Анна засміялася.
— Тоді це дуже прибутковий бізнес.
В іншій кімнаті Анна разом із Сісіль складали речі.
Їх було небагато.
Кілька комплектів одягу.
Документи.
Ліки Мадлен.
Іграшки.
Тепла ковдра.
Сісіль акуратно складала речі в сумку.
Вона раз у раз зупинялася й дивилася на документи.
Тепер у неї було нове ім'я.
Нове життя.
Нова країна.
Новий шанс.
— Я досі не вірю, що ми справді їдемо, — тихо сказала вона.
Анна усміхнулася.
— Їдемо.
Сісіль кивнула.
— До Іспанії.
— До Іспанії.
Жінка глибоко вдихнула.
За останні місяці вона пережила стільки всього, що іноді сама дивувалася, як залишилася живою.
Тепер вона хотіла тільки одного — спокійного життя для Мадлен.
І, можливо, для себе.
— Я навіть почала вчити іспанську, — сказала Сісіль.
Анна здивовано підняла брови.
— Справді?
— Так.
Сісіль відкрила телефон.
— Доброго ранку — Buenos días.
Анна кивнула.
— Добре.
— Дякую — Gracias.
— Чудово.
Сісіль гордо усміхнулася.
— А ще я вчуся правильно поводитися.
Анна засміялася.
— А що було неправильно?
— Я була надто нервовою.
— Ти захоплювала людей у заручники.
Сісіль помовчала.
— Добре. Можливо, трохи нервовою.
Анна не витримала й розсміялася.
— Трохи?!
Сісіль теж засміялася.
— Гаразд. Дуже нервовою.
---
Адель зайшла до кімнати з чашкою кави.
— Я чула сміх. Значить, ніхто нікого ще не викрав?
Анна подивилася на неї.
— Поки що ні.
— Чудово. Ми розвиваємося.
Сісіль усміхнулася.
— Я хочу почати все спочатку.
Адель поставила чашку.
— Саме це й зробимо.
— Але ким я буду там?
— Собою.
— А якщо я захочу знайти чоловіка?
Адель ледь не вдавилася кавою.
— Що?
— Я серйозно.
Сісіль зніяковіла.
— Мені хочеться нормального життя. Будинок. Робота. Мадлен. І, можливо, хороший чоловік.
Адель усміхнулася.
— У нашому селі чоловіків вистачає.
— Справді?
— Ще й як.
Адель замислилася.
— Можу навіть познайомити тебе з нашим дядьком Туліо.
Сісіль здивовано подивилася на неї.
— Туліо?
— Так.
— Той самий Туліо?
— Інших Туліо в нас поки немає.
Анна засміялася.
Адель продовжила:
— Він добрий. Серйозний, але добрий. Під час землетрусу він сам допомагав людям і врятував дитину.
Сісіль замовкла.
Вона згадала Мадлен.
— Він любить дітей?
— Дуже.
— А самотній?
Адель хитро усміхнулася.
— Оце вже цікаве питання.
Анна засміялася.
— Адель, ти що, сваха?
— А чому б і ні?
Сісіль уперше за довгий час задумалася не про поліцію, втечу чи в'язницю.
А про майбутнє.
Можливо, в Іспанії справді можна було почати все спочатку.
До обіду Мігель повернувся.
Він був стомлений, але задоволений.
— Готово.
Адель одразу підбігла до нього.
— Що готово?
Мігель дістав невелику папку.
— Документи.
Сісіль підійшла ближче.
— Нові паспорти?
— Так.
Він передав їй документи.
Сісіль відкрила свій паспорт.
Там було інше ім'я.
Інше фото.
Іспанське ім'я, яке тепер мало стати її новим життям.
Вона довго дивилася на нього.
— Невже все справді змінилося?
— Тепер тобі буде значно складніше повернутися до старого життя, — відповів Мігель.
Адель додала:
— І це добре.
Мігель передав документи Мадлен.
На фотографії була саме вона.
— А Мадлен залишається Мадлен.
Дівчинка одразу заглянула в паспорт.
— Це я?
— Ти.
— Я тут смішна.
Анабель подивилася на фото.
— Ні, ти прекрасна.
Мадлен посміхнулася.
— А Мігель?
— Що Мігель?
— Він теж на паспорті?
Мігель показав свій.
Мадлен уважно подивилася.
— У тебе окуляри.
— Звичайно.
Адель засміялася.
— Цікаво, що більше допомагає Мігелю ховатися: нові документи чи окуляри?
— Не починай.
— Я просто запитую.
---
Після обіду почали готуватися до від'їзду.
Сісіль змінила зовнішність.
Адель та Анна допомогли їй пофарбувати волосся в темніший колір.
— Ну як? — запитала Сісіль, дивлячись у дзеркало.
Анабель оцінювала результат.
— Тепер ти виглядаєш зовсім інакше.
Адель принесла коробочку.
— А ще є лінзи.
Сісіль вставила їх.
Вона подивилася на себе.
— Неймовірно.
Анна посміхнулася.
— Тепер тебе буде важко впізнати.
Сісіль торкнулася волосся.
— Я навіть сама себе ледве впізнаю.
Адель підморгнула.
— Це чудово. Якщо ти сама себе не впізнала, то Моріс тим більше не впізнає.
— Не згадуй його, — попросила Сісіль.
— Добре.
Пауза.
— Але якщо він з'явиться, я знаю, де лежить той запис.
Мігель з іншої кімнати крикнув:
— Адель!
— Що?
— Не провокуй долю!
— Я не провокую. Я її попереджаю!
---
Нарешті настав вечір.
Усі сумки стояли біля дверей.
Мадлен тримала свого ведмедика.
Сісіль востаннє оглянула кімнату.
— Два місяці…
Анна підійшла до неї.
— Що?
— Я думала, що залишуся тут назавжди.
Вона подивилася на Мадлен.
— А тепер їду з нею.
Сісіль усміхнулася.
— Додому.
— Саме так.
Мігель узяв Мадлен на руки.
Дівчинка обхопила його за шию.
— Ну що, маленька?
Він подивився у вікно.
Париж залишався позаду.
— Прощавай, Париже.
Мадлен помахала рукою.
— Прощавай!
Адель підхопила дві великі сумки.
— НАРЕШТІ!
Усі здивовано подивилися на неї.
— Що?
— Два місяці цього пекла з поліцією!
Анабель засміялася.
— А як же банк?
— Про банк ми не згадуємо.
— В'язниця?
— Не згадуємо.
— Вихователька?
— Тим більше!
Мігель засміявся.
— Адель, ти забула про сантехніку.
Вона подивилася на нього.
— Ніколи не забуду.
Анна взяла його за руку.
— Тепер додому.
Мігель усміхнувся.
— Додому.
Вони вийшли з будинку.
Мадлен сиділа на руках у Мігеля й міцно тримала ведмедика. Сісіль ішла поруч. Адель та Анабель несли сумки. Анна замикала двері. Цього разу вони не тікали навмання. У них були документи. План. Машина. І люди, які чекали їх в Іспанії. Попереду була довга дорога. І ніхто не знав, що чекає їх за кордоном. Але всі були впевнені в одному. Цього разу вони їхали не просто кудись. Вони їхали назустріч долі.
