Спочатку:
На сторінку книги
Глава 5. Граната, яка не спрацювала
Автомобіль мчав вузькою дорогою, а за ним уже лунали сирени.
Сісіль міцно тримала кермо.
— Тримайтеся!
— Ми й так тримаємося! — крикнула Адель. — Тільки незрозуміло, за що!
— Я намагаюся втекти!
— У вас чудово виходить! — саркастично відповів Мігель.
— Дякую!
— Це не комплімент!
Позаду з'явилися поліцейські машини.
Анабель дивилася у заднє скло й мало не плакала.
— Вони нас наздоганяють!
— Я бачу! — нервово відповіла Сісіль.
— Тоді швидше!
— Куди швидше?!
— Не знаю!
— Чудова порада!
Адель схопилася за ручку дверей.
— Сісіль, поверни!
— Куди?!
— Куди завгодно!
— Це не навігація!
Автомобіль різко звернув із дороги.
Колеса зашурхотіли по піску.
— Що ви робите?! — закричала Анабель.
— Ховаємося!
Попереду виднілася стара занедбана будівля.
Колись тут, мабуть, був склад, але тепер залишилися лише потріскані стіни, уламки бетону та величезна кількість піску.
Сісіль різко натиснула на гальма.
Машину занесло.
— Ой-ой…
— Що «ой-ой»?! — крикнула Адель.
Автомобіль врізався в стару бетонну конструкцію.
БАХ!
Машина перекинулася.
Усі закричали.
Пил здійнявся в повітря.
Кілька секунд стояла абсолютна тиша.
Потім:
— Ай!
— Мігеле!
— Я тут!
— Анабель?!
— Я жива!
— Адель?!
— Теж!
Анабель першою отямилася.
Вона вибралася з автомобіля через розбите бокове скло й одразу побігла до сестри.
— Адель!
— Я нормально!
— Точно?
— Так!
Анабель допомогла їй вибратися.
Потім вони разом витягли Мігеля.
Він тримався за ногу.
— Чорт…
Адель одразу подивилася на рану.
— У тебе кров!
— Я помітив.
— Треба щось зробити.
— Наприклад, перестати потрапляти в пригоди?
— Це ти скажи своїй новій подрузі.
Адель повернулася до Сісіль.
Жінка саме вибиралася з перевернутого автомобіля.
Її волосся було розпатлане, плащ забруднився піском.
Вона виглядала так, ніби сама не могла повірити, що ще жива.
Адель підійшла до неї.
— Ти!
Сісіль підняла руки.
— Я не хотіла!
— Не хотіла?!
Адель почала лаятися іспанською, згадуючи все, що тільки спадало їй на думку.
Мігель навіть на секунду забув про біль.
— Адель…
— Що?!
— Не витрачай сили.
— Я ще навіть не почала!
Анабель тихо сказала:
— Здається, Сісіль зараз краще втекти від Адель, ніж від поліції.
Але тут Сісіль раптом подивилася вниз.
Її очі округлилися.
— Ой…
— Що? — запитав Мігель.
— Граната!
Усі завмерли.
— Що?!
Сісіль показала на предмет біля уламків автомобіля.
— Вона зараз вибухне!
— ЩО?!
Адель схопила Анабель за руку.
— БІЖИМО!
Мігель спробував підвестися.
— Я з вами!
— Ти поранений!
— Мені ніколи це обговорювати!
Сісіль закричала:
— Швидко! На землю!
Усі попадали в пісок.
Сісіль притиснулася до землі й почала рахувати:
— П'ять… чотири… три… два…
Усі затамували подих.
— Один!
Тиша.
Нічого.
Сісіль підняла голову.
— …
Мігель теж підняв голову.
Адель визирнула з-під руки.
Анабель обережно відкрила одне око.
Нічого не сталося.
Сісіль повільно підвелася.
— А чого вона не спрацювала?
Мігель дивився на неї так, ніби зараз не знав, сміятися чи плакати.
— Ти сама не знаєш?!
— Я думала, що спрацює!
— Ти взагалі розумієш, що тримаєш?!
— Ну… гранату?
Мігель узяв жменю піску й сердито кинув убік.
— Через тебе нас тепер можуть вважати злочинцями!
— Вибачте…
— Ми приїхали сюди з Іспанії!
— Я не знала!
— Ми хотіли просто почати нове життя!
— Я не знала!
— А тепер ми тікаємо від поліції, у мене прострелена нога, машина перевернута, а ти ще й носиш із собою невідомо що!
Сісіль опустила голову.
— Я думала…
— Ти багато думаєш, але дуже дивно!
Він уже хотів зробити крок до неї, але скривився від болю.
— Ай!
Адель одразу підтримала його.
— Обережно, братику.
Мігель важко сів на пісок.
— Нога…
Сісіль дивилася на них із провиною.
— Я справді думала, що ви мої люди.
— Що?!
— Ви були в банку. Я побачила вас і подумала, що ви заодно.
Мігель подивився на неї.
— Ми?
— Так.
— Ми виглядаємо як злочинці?
Сісіль невпевнено глянула на нього.
— Трохи.
Адель обурилася:
— У чому саме?!
— Ну… ви втекли зі мною.
— ТОМУ ЩО ТИ ВЗЯЛА НАС У ЗАРУЧНИКИ!
Сісіль зітхнула.
— Це правда.
Мігель уже хотів щось відповісти, але Анабель раптом схопила його за вухо.
— Ай!
— Слухай її!
— Анабель!
— Вона тут не зовсім винна.
— Вона нас викрала!
— Але ти теж не слухав мене!
Мігель насупився.
— Про що ти?
Анабель подивилася на нього.
— Я вранці хотіла тобі сказати.
— Що?
— Мені телефонувала Лусія.
Адель теж повернулася до неї.
— І що вона сказала?
Анабель глибоко вдихнула.
— Дядько Туліо живий.
Мігель завмер.
Навіть вітер, здавалося, на секунду стих.
— Що?
— Він живий.
— Ні…
— Так.
— Але…
Мігель провів рукою по обличчю.
— Я ж був там.
Його голос затремтів.
— Я бачив його. Він не відкривав очей.
— Лікарі його врятували.
— Як?
— Рятувальник помітив, що він дихає. Його відвезли до лікарні.
Мігель дивився на сестру, не вірячи власним вухам.
Адель теж була шокована.
— Ти серйозно?
— Так.
— Чому ти нам не сказала?
Анабель винувато опустила голову.
— Я хотіла. Але ви вже поспішали до банку.
Мігель закрив очі.
— Господи…
Він спробував схопитися за голову, але від болю в нозі знову скривився.
— Ай!
Адель одразу присіла поруч.
— Не рухайся.
Вона обережно поклала руку йому на плече.
— Все буде добре, братику.
Мігель подивився на неї.
— Він живий…
— Так.
— Туліо живий…
— Так.
Мігель засміявся крізь сльози.
— А ми тим часом…
Він подивився на перевернуту машину.
Потім на Сісіль.
Потім на власну поранену ногу.
— …грабуємо банк разом із незнайомою жінкою.
Адель похитала головою.
— Саме так.
Вона повернулася до Сісіль.
— А ти!
Сісіль здригнулася.
— Я?
— Ти не вмієш грабувати банки.
— Я зрозуміла.
— Ти не вмієш тікати від поліції.
— Це теж.
— Ти не вмієш користуватися гранатами.
Сісіль глянула на предмет у піску.
— Вона ж не вибухнула.
— Слава Богу!
Адель схопила її за комір плаща.
— Я тебе зараз змушу поїхати до поліції.
— Добре.
— І не сперечайся!
— Добре.
— Марш!
Мігель здивовано подивився на сестру.
— Адель, ти зараз говориш як наш дядько.
Вона завмерла.
Потім тихо усміхнулася.
— Напевно, він навчив мене.
На кілька секунд усі замовкли.
Туліо жив.
Це була найважливіша новина за останні дні.
Але тепер виникло інше питання.
Як дістатися до поліції?
Їхня машина була перевернута.
Мігель поранений.
А навколо могла бути поліція.
Адель подивилася на дорогу.
— Нам потрібна інша машина.
Мігель кивнув.
— Так.
Анабель одразу запитала:
— Тільки ми ж її не будемо красти?
Усі троє подивилися на неї.
Мігель повільно відповів:
— А що нам залишається?
Анабель закрила обличчя руками.
— Господи…
Через кілька хвилин вони знайшли автомобіль неподалік.
Сісіль стояла біля нього.
— Він відкритий.
Адель подивилася на неї.
— Тільки спробуй сказати, що ти його теж пограбуєш.
— Я вже боюся щось говорити.
Вони сіли в машину.
Адель посадила Мігеля на заднє сидіння.
Анабель сіла поруч із ним.
Сісіль опинилася за кермом.
Адель тримала її за комір.
— Тільки спробуй втекти.
— Не втечу.
— І без пригод.
— Постараюся.
— Ніяких банків.
— Добре.
— Ніяких гранат.
— Добре.
— Ніяких стрілянин.
— Я постараюся.
Мігель тихо додав:
— І не врізайся.
Сісіль подивилася на нього.
— Я не обіцяю.
Адель одразу:
— Тоді я сама сяду за кермо!
— Ні-ні! Я обережно!
Автомобіль рушив.
Позаду залишалася занедбана будівля, перевернута машина й один дуже дивний день.
Мігель сидів, притискаючи тканину до рани.
Анабель дивилася у вікно.
— Дядько живий…
Адель кивнула.
— Живий.
— Значить, нам треба до нього.
— Так.
Мігель тихо сказав:
— Ми мусимо заробити гроші на його лікування.
Сісіль мовчала.
Вона вперше по-справжньому усвідомила, у що втягнула цих людей.
Вони були чужинцями у Франції.
Вони приїхали сюди не заради злочинів.
Вони просто хотіли почати нове життя.
А тепер їх переслідувала поліція.
Мігель був поранений.
Адель була готова розірвати Сісіль на шматки.
Анабель уже шкодувала, що взагалі залишила Ніґуэлас.
І найсмішніше було те, що все це почалося з банку, куди вони прийшли лише для того, щоб отримати гроші.
Мігель раптом тихо сказав:
— Анабель…
— Що?
— Наступного разу, коли ти захочеш мені щось розповісти…
— Так?
— Просто скажи.
— Добре.
— Не чекай, поки нас пограбують, захоплять у заручники, підстрелять і перевернуть машину.
Анабель кивнула.
— Домовилися.
Адель усміхнулася.
— Оце вже правильний план.
Сісіль тихо пробурмотіла:
— Вибачте.
Адель подивилася на неї.
— Що?
— За все.
Адель кілька секунд мовчала.
— Побачимо, що ти скажеш у поліції.
Сісіль кивнула.
А машина продовжила рух.
Попереду на них чекала поліція.
А ще — лікарня, де лежав Туліо.
І ніхто з них навіть не здогадувався, що їхня дивна компанія лише починає свою неймовірну пригоду.
Бо тепер їм доведеться не тільки довести, що вони не злочинці.
Їм ще треба було зрозуміти, чому Сісіль пішла на пограбування і заради кого вона була готова зруйнувати власне життя.
