Спочатку:
На сторінку книги
Глава 7. Дівчина, яка стала їхньою надією
Будинок, до якого Сісіль привела втікачів, стояв на тихій околиці Парижа. Поруч височіли старі напівзруйновані будівлі, а за парканами виднілися купи уламків цегли та бетону.
Адель заглушила двигун.
На кілька секунд усі просто мовчали.
Ніхто не знав, чи справді вони нарешті врятувалися від поліції, чи чергова неприємність уже чекала за дверима.
— Приїхали, — тихо сказала Сісіль.
— Дуже сподіваюся, що цього разу без вибухів, — пробурмотіла Адель.
Сісіль скоса на неї подивилася.
— Не нагадуй.
— Це ти почала.
Мігель спробував відчинити дверцята.
— Я сам…
Але щойно поставив ногу на землю, його обличчя перекосилося від болю.
— Ай!
Адель одразу підтримала його.
— Не геройствуй.
— Я просто хотів вийти.
— Ти ледве стоїш!
Анабель теж вискочила з машини.
— Давайте обережно.
Сестри допомогли Мігелю встати. Він сперся на плечі Аделі та Анабель.
Сісіль подивилася на автомобіль.
— А машину треба сховати.
Адель одразу згадала про поліцію.
— Точно!
Вона озирнулася.
— Анабель, прикрий її.
— Чим?
— Там є покривало.
Анабель побігла до старого автомобіля, який стояв неподалік, зняла з нього велике запилене покривало й накрила машину.
Потім відійшла на кілька метрів і критично оглянула результат.
— Як думаєте?
Адель примружилася.
— Якщо поліція не бачить машину, бо вона тепер схожа на привид, то все чудово.
— Дуже смішно.
— Я стараюся.
Сісіль підійшла до дверей будинку.
— Слухайте мене.
Вона поклала руку Мігелю на плече.
— Моя племінниця Анна допоможе йому.
Адель скептично подивилася на неї.
— Сподіваюся, вона не така, як ти.
Сісіль насупилася.
— Це було зайве.
— Після сьогоднішнього дня я маю право.
Сісіль нічого не відповіла.
Вона постукала у двері.
Раз.
Другий.
За дверима почулися кроки.
Замок клацнув.
Двері відчинилися.
На порозі стояла молода дівчина з довгим темним волоссям і приємним, відкритим обличчям.
Їй було сімнадцять.
Її звали Анна.
Вона була високою, худорлявою, з уважними сірими очима.
Побачивши Сісіль, вона спочатку усміхнулася.
А потім побачила трьох незнайомців.
І особливо — Мігеля, який ледве стояв на ногах.
Її усмішка миттєво зникла.
— Тітко…
Сісіль винувато опустила очі.
— Анно…
— Ти все-таки це зробила?
— Що?
— Пограбувала банк?
Сісіль мовчала.
Анна прикрила очі рукою.
— Господи…
Адель одразу сказала:
— Нарешті адекватна людина!
Анна подивилася на неї.
— Що?
— Ваша тітка втягнула нас у все це. Ми з Іспанії. Ми прийшли до банку за власними грошима, а вона взяла нас у заручники.
Анна повільно повернула голову до Сісіль.
— Тітко…
— Я поясню.
— Ти знову все зіпсувала?
— Не зовсім.
— Не зовсім?!
Анна побачила кров на штанах Мігеля.
Її обличчя змінилося.
— Ти його поранила?!
— Це сталося випадково.
— Господи!
Анна відступила на крок.
Потім одразу схаменулася.
— Заносьте його всередину!
Анабель полегшено видихнула.
— Дякую.
— Швидше!
Адель і Анабель обережно допомогли Мігелю пройти до кімнати.
Анна швидко відсунула стілець.
— Кладіть його сюди.
Мігель спробував усміхнутися.
— Вибачте за…
— Не розмовляйте.
— Я тільки хотів…
— Ви зараз або мовчите, або я змушу вас мовчати.
Мігель здивовано подивився на неї.
— Зрозумів.
Адель тихо сказала:
— Мені вона вже подобається.
Анабель усміхнулася.
— Мені теж.
Анна допомогла покласти Мігеля на ліжко.
Вона глянула на його ногу.
Кров просочувала тканину.
Анна різко стала серйозною.
Страх кудись зник.
Перед нею був не злочинець, не незнайомець і навіть не випадковий утікач.
Перед нею був поранений хлопець, якому потрібна допомога.
Її медичний інстинкт витіснив усе інше.
— Дівчата, швидко! — наказала вона. — Принесіть медичні інструменти, бинти, антисептик і все, що знайдете!
Адель кивнула.
— Добре.
— Тітко, тримай його.
Сісіль підійшла.
— Я?
— Так!
— Я боюся крові.
Анна подивилася на неї.
— Ти сьогодні пограбувала банк, взяла людей у заручники й втекла від поліції.
— Так.
— І боїшся крові?
Сісіль зітхнула.
— Якщо так сказати, звучить дивно.
Анабель ледь усміхнулася.
— У нас сьогодні взагалі день дивних речей.
Анна швидко розірвала закривавлену тканину на нозі Мігеля, щоб побачити рану.
Кров знову виступила.
Адель відвернулася.
— Господи…
Мігель стиснув зуби.
Анна помітила його напруження.
— Болить?
— Трохи.
— Не брешіть.
— Добре. Дуже.
— Так уже краще.
Анна взялася до роботи.
Сісіль стояла поруч.
Їй було важко дивитися.
— Анно…
— Що?
— Я все розповім.
— Я слухаю.
— Я не хотіла цього.
— Але зробила.
— Так.
— І втягнула цих людей.
— Так.
Анна подивилася на тітку.
— Ти навіть не знала, хто вони.
— Я думала, вони заодно.
— Вони ж іноземці!
— Я знаю.
— Вони тут нікого не знають!
Сісіль опустила голову.
— Я знаю.
Анна глянула на Мігеля.
— А він може померти через твою помилку.
Сісіль ледве чутно сказала:
— Я знаю…
— Ти взагалі розумієш, що наробила?
— Так.
— Тоді допомагай.
Сісіль кивнула.
Адель принесла необхідні речі.
— Ось.
Анна взяла антисептик.
— Дякую.
Анабель стояла біля брата.
Її руки тремтіли.
— Його звати Мігель.
Анна подивилася на хлопця.
— Мігель?
— Так. Це наш брат.
Анна тихо повторила:
— Мігель…
Їй сподобалося це ім'я.
Вона поглянула на його обличчя.
Темне волосся, окуляри, сильні риси обличчя.
Навіть зараз, блідого від болю, він здавався їй неймовірно симпатичним.
Анна швидко відвела погляд.
«Іспанець…»
Вона ніколи не бачила такого хлопця.
Та зараз було не до думок про зовнішність.
Вона взяла його за руку.
Її долоня була теплою.
— Мігелю…
Він ледь розплющив очі.
— Так?
— Тримайтеся.
— Постараюся.
— Буде боляче.
— Я вже здогадався.
Анна мимоволі усміхнулася.
— Тоді не геройствуйте.
— Це ви вже друга, хто мені це каже.
Адель пирхнула:
— Бо ти не слухаєшся.
Анна обережно почала обробляти рану.
Мігель стиснув її руку.
— Ай!
Анабель здригнулася.
— Братику!
— Я в нормі…
Анна тихо сказала:
— Дихайте.
— Я дихаю.
— Глибше.
Мігель вдихнув.
Анна продовжувала працювати.
Кімната наповнилася запахом антисептика.
Сісіль стояла поруч, тримаючи Мігеля за плече.
Адель нервово ходила кімнатою.
Анабель молилася про себе.
А Анна не дозволяла собі думати про те, що перед нею лежить хлопець, який ще кілька хвилин тому був для неї просто незнайомцем.
Вона мала врятувати його.
І все.
Проте серце чомусь билося швидше.
«Мігель… Яке красиве ім'я…»
Вона знову глянула на нього.
Він майже заплющив очі.
— Ні, ні, ні, — швидко сказала Анна. — Не засинайте.
Мігель насилу відкрив очі.
— Я не сплю…
— Тоді дивіться на мене.
Він подивився.
Їхні погляди зустрілися.
На кілька секунд усе навколо ніби зникло.
Потім Адель кашлянула.
— Ем… Анно?
Дівчина різко отямилася.
— Так?
— Я розумію, що мій брат дуже красивий…
— Я…
— Але його треба лікувати.
Анна почервоніла.
— Я саме цим і займаюся!
Анабель тихенько засміялася.
Мігель навіть усміхнувся.
— Мені подобається ця лікарка.
Анна подивилася на нього.
— А мені подобається, коли пацієнти мовчать.
— Тоді я мовчатиму.
Сісіль нарешті посміхнулася.
Напруга трохи спала.
Але ненадовго.
Бо десь далеко почувся звук сирени.
Адель завмерла.
Глава 7. Три кулі та одна дуже нервова родина
— Адель… Анабель…
Голос Мігеля став ледве чутним.
Він дивився на сестер затуманеним поглядом, намагаючись не заплющувати очей.
— Я… здається, відключаюся…
Анабель зблідла.
— Ні, братику!
Адель одразу схилилася над ним.
— Я тут. Я поруч. І Анабель теж.
Вона міцно взяла його за руку.
— Чуєш мене? Не смій засинати.
Мігель ледь усміхнувся.
— Вибачте…
— За що?
— Я був егоїстом.
Адель завмерла.
— Не говори дурниць.
— Дядько був правий… Я мав думати про вас. А я постійно ліз у гори, сперечався з ним…
— Мігеле…
— Я повинен був вас берегти.
Анабель схилилася над братом.
— Ти нас і беріг.
— Не дуже добре.
— Зате намагався.
Мігель важко вдихнув.
— Просто… якщо зі мною щось станеться…
Адель різко перебила:
— Нічого з тобою не станеться!
Її голос затремтів.
— Я не хочу тебе втрачати, чуєш? Тільки тримайся. Не відпускай мене.
Мігель подивився на неї.
— Добре.
Анна стояла поруч і все це чула.
Ще кілька хвилин тому вона бачила перед собою просто пораненого незнайомця.
А тепер зрозуміла, наскільки сильно він любив сестер.
Навіть коли йому самому було страшно, він думав про них.
«Який же він… добрий», — подумала Анна.
Вона швидко відкинула зайві думки.
Зараз перед нею був пацієнт.
І пацієнта треба було рятувати.
— Мені потрібні чисті рушники! — сказала вона.
Анабель одразу побігла.
— Антисептик!
Адель подала пляшку.
— Інструменти!
Анна відкрила стару металеву коробку.
— Звідки це все?
Сісіль невпевнено підняла руку.
— У мене була маленька медична заначка.
Адель подивилася на неї.
— У тебе була медична заначка?
— Так.
— А чому ти не сказала?
— Ви не питали.
— Сісіль!
— Що?!
— Я зараз тебе сама продезінфікую!
Анабель тихо прошепотіла:
— Адель, не відволікайся.
— Я не відволікаюся. Я просто дуже хочу поговорити з нею.
— Після операції.
— Я запам'ятаю.
Сісіль тим часом кудись зникла.
За хвилину повернулася з пляшкою.
Анна глянула на неї.
— Що це?
— Лікер.
— Навіщо?
— Для нього.
— Що?!
Сісіль сіла біля Мігеля, підтримала його голову й спробувала дати йому випити.
— Треба, щоб не так боліло.
Мігель ковтнув.
Очі миттєво округлилися.
— Кхе-кхе!
Він закашлявся.
Обличчя перекосилося від пекучого смаку.
— Що… це?!
— Лікер.
— Я знаю, що це лікер!
Адель вихопила пляшку.
— Ти що, алкоголіка з нього хочеш зробити?!
Сісіль образилася.
— Я намагалася допомогти.
— Він міцного не п'є!
— Чому?
— Тільки на свята!
Мігель, ледве дихаючи, пробурмотів:
— На весілля…
Адель повернулася до нього.
— Мовчи!
— Я просто уточнив.
— Ти зараз пацієнт, а не консультант.
Сісіль витерла рот рукавом.
— Нехай п'є іспанський принц.
— Який ще принц?! — обурилася Адель.
— Ну, поводиться як принц.
Анабель тихо засміялася.
— Тітонько, у вас дуже дивні методи лікування.
— Зате дієві.
Анна забрала пляшку.
— Усе. Алкоголь більше не даємо.
Сісіль зітхнула.
— Я просто хотіла, щоб йому було легше.
Анна подивилася на неї.
— Зараз йому буде легше, якщо ви всі дасте мені працювати.
Адель і Анабель одночасно кивнули.
— Добре.
Анна підготувала інструменти.
Вона обробила пінцет, перевірила все необхідне й зосередилася.
Її обличчя стало серйозним.
У цей момент у ній уже не залишилося тієї сором'язливої дівчини, яка кілька хвилин тому ніяковіла через симпатичного іспанця.
Зараз вона була медиком.
І від неї залежало життя Мігеля.
— Мігелю, слухайте мене.
Він насилу відкрив очі.
— Слухаю.
— Я буду діставати кулі.
— Скільки?
Анна на секунду замовкла.
— Три.
Мігель видихнув.
— Чудово.
Адель одразу:
— Що тут чудового?!
— Я думав, їх більше.
Анабель закрила рот рукою, щоб не розплакатися.
Анна сказала:
— Можете кричати.
— Не буду.
— Можете.
— Я чоловік.
Адель пирхнула.
— Ой, почалося.
Анна подивилася на Мігеля.
— Не геройствуйте.
— Добре.
Вона почала працювати.
Мігель стиснув зуби.
Перша куля піддалася не одразу.
Він стиснув руку Адель.
— Ай…
— Тримайся, братику.
Анна не відволікалася.
Ще трохи.
І перша куля була вилучена.
— Перша, — тихо сказала Анна.
Анабель видихнула.
— Слава Богу.
Мігель важко дихав.
— Я ще живий?
— Поки що, — сказала Адель.
Мігель подивився на неї.
— Дуже підбадьорює.
Анабель тихо засміялася крізь сльози.
Анна теж ледь усміхнулася.
Але друга куля була глибше.
Вона знову взялася до роботи.
Мігель заплющив очі.
— Дивіться на мене, — сказала Анна.
Він відкрив очі.
— Навіщо?
— Щоб не знепритомніли.
— А якщо дивитимуся на вас, не закохаюся?
Анна застигла.
Адель підняла брови.
Анабель широко усміхнулася.
Сісіль прошепотіла:
— О, почалося.
Анна почервоніла.
— Ви зараз пацієнт!
— Я знаю.
— Тому мовчіть.
— Добре.
Друга куля вийшла.
Мігель лише важко застогнав.
Анна відклала її.
— Друга.
Адель видихнула.
— Залишилася одна.
Але Анна не відповідала.
Вона дивилася на рану.
Третя куля була найглибшою.
— Вона складніша, — сказала Анна.
Адель одразу напружилася.
— Наскільки?
— Я спробую.
Мігель почув це.
— Робіть.
Анна подивилася йому в очі.
— Вам буде дуже боляче.
— Я витримаю.
— Обіцяєте?
— Обіцяю.
Вона взяла його за руку.
— Тоді тримайтеся.
Анна почала.
Мігель стиснув зуби.
Його обличчя зблідло.
Піт виступив на лобі.
Адель тримала його за другу руку.
— Тримайся…
Анабель стояла поруч, ледве стримуючи сльози.
Сісіль теж більше не жартувала.
Раптом Мігель скрикнув.
Крик прокотився кімнатою.
— А-а-а!
Анна здригнулася, але не зупинилася.
— Ще трохи!
— Я не можу!
— Можете!
— Не можу!
— Можете!
Анна вільною рукою погладила його по щоці.
— Все буде добре. Рідний, тримайся. Ще зовсім трохи.
Адель раптом почула це слово.
«Рідний».
Її очі звузилися.
Вона подивилася на Анну.
Потім на Мігеля.
Потім знову на Анну.
Анабель теж це почула.
І тихенько посміхнулася.
Адель, однак, була зовсім не в гумористичному настрої.
Вона раптом підвелася.
— Що ти робиш?!
Анна здивовано подивилася на неї.
— Допомагаю вашому брату!
— Ти йому тільки боляче робиш!
— Якщо я зараз зупинюся, він може…
— Не говори так!
Адель почала швидко щось вигукувати іспанською.
Сісіль навіть відступила на крок.
Анна розгублено подивилася на неї.
— Тітко…
— Що?
— Що вона говорить?
Сісіль насторожено подивилася на Адель.
— Нічого хорошого.
— Я зрозуміла.
Адель продовжувала:
— ¡¿Qué estás haciendo?! ¡Es mi hermano!
Анна моргнула.
— Вона сердиться?
Сісіль кивнула.
— Дуже.
— Але ж я його рятую!
— Поясни їй це.
Анна подивилася на Адель.
— Я не хочу йому нашкодити!
Адель все ще була розлючена.
— Він кричить!
— Бо йому боляче!
— От саме!
— Якщо я зупинюся, буде гірше!
Адель завмерла.
Анна говорила настільки впевнено, що її гнів поступово змінився страхом.
— Ти… справді можеш його врятувати?
Анна кивнула.
— Якщо мені дадуть працювати.
Адель повільно сіла назад.
— Добре.
Вона знову взяла Мігеля за руку.
— Продовжуй.
Анна повернулася до рани.
— Мігелю, слухайте мій голос.
Він ледве розплющив очі.
— Я тут.
— Не відпускайте мою руку.
— Не відпущу.
Анна продовжила.
Ще кілька секунд.
І нарешті…
— Є!
Вона витягла третю кулю.
Усі завмерли.
Анна поклала її на металеву тарілку.
— Усі три.
Адель заплющила очі.
Анабель заплакала від полегшення.
Сісіль видихнула:
— Слава Богу…
Мігель лежав нерухомо.
Анна швидко перевірила його стан.
— Мігелю?
Він не відповів.
— Мігелю!
Адель схопила Анну за плечі.
— Що з ним?!
— Спокійно!
Анна перевірила дихання.
— Він живий.
Усі одночасно видихнули.
За кілька секунд Мігель повільно відкрив очі.
— Я…
Анна нахилилася до нього.
— Як ви?
Мігель ледь усміхнувся.
— Тепер… точно не хочу більше ходити в банки.
Анабель засміялася крізь сльози.
Адель витерла очі.
— І не лазити по горах.
— Це вже занадто.
— Мігеле!
— Добре… подумаю.
Анна тихо засміялася.
А Сісіль раптом сказала:
— Я ж казала, що лікер допоможе.
Адель миттєво повернула голову.
— Ти зараз знову почнеш?!
Сісіль підняла руки.
— Мовчу.
У кімнаті вперше за довгий час пролунав сміх.
Навіть після всього, що з ними сталося.
Анна подивилася на Мігеля.
Їхні погляди зустрілися.
І дівчина раптом зрозуміла: за цей короткий час цей незнайомий іспанець уже став для неї кимось набагато важливішим, ніж просто пацієнтом.
