Раді Вас бачити!

Вітальня була залита сонячним світлом. Катя вільно розляглася на дивані, підібгавши ноги під себе, промені від вікна плуталися в розсипаній по подушках рудій гриві. Пасма спадали на очі, а вона здувала їх, не відриваючи пальців від сріблястих браслетів, що дзвеніли один об один. Завеликий навіть для оверсайзу охристий светр відкривав ключиці, а сірі джинси були зумисно затерті.

— Романе, ти б хоч раз скинув цю маску слідчого! – Катя хитнула ногою. – З твоїм виглядом можна налякати всіх сусідських котів!

Ваців стояв біля каміна, що в такий теплий день не горів, спирався плечем на кам'яний карниз, і зосереджено вдавав, що щось шукає на планшеті. Від вигуку Каті він здригнувся і підвів очі:

— Робота, Катю, — пробурмотів, ковтаючи цілі слова.

«Він як вовк, що загубився в її очах», — подумала Аліса і не змогла не усміхнутись. Вона саме зайшла до вітальні з кавою. Ковзала поглядом по обох, відмічала легковажність Каті і як крадькома зиркав на неї Ваців.

«Чому тільки я це помічаю? Хоча... Я теж випадково дізналась.»

Бо хто би міг подумати!

Катя ойкнула від вібрації телефону у кишені штанів, прочитала і повідомила, ледь стримую радість:

— Ігор пише, — каже, не дивлячись ні на кого. — Скоро буде.

Аліса б не хотіла бачити зараз обличчя Романа, але мимоволі відзначає, як той напружився і як стиснув планшет — от-от зламає.

Огидного Савича стало забагато в цьому домі, і його візити скоріше стосувались саме Каті, а не Макса. Охорона мала вказівку пропускати його, очевидно, так Макс намагався не підняти зайві підозри.

— Привіт, сонце, — сів він біля Каті, і вона засяяла.

Він піднявся, скинув пальто на стілець і з хитрою усмішкою дістав із кишені коробочку.

— Катю, – сказав він, обходячи Ваціва, ніби того не існувало, – де ти ховаєш свою магію? Завжди всіх зачаровувала. — і тут він кинув злий погляд на Ваціва, так, що Аліса все зрозуміла. Савич знає, він відмітив, що в нього хочуть забрати його іграшку.

Тим часом Катя захоплено роздивлялася кулон із коробочки, маленьке фото у ньому — Катя й Савич, обійняті, молоді, безтурботні. Розгублена і замріяна, вона піднімає волосся, що той защіпнув ланцюжок на шиї.

— Як у школі, пам’ятаєш? — шепоче вона, радісно всміхаючись.

— Так, люба. І тоді ти була вільна.

Катя пропустила повз вуха це зауваження, але воно й не було для неї.

— Романе, ти заважаєш дихати коханню мого життя, — звернувся він до Ваціва. — Ти і твої громила. Вона не в твоїй казармі.

Ваців звів очі і подивився на Савича прямо, не менш люто, ніж той. Але змовчав.

— Не треба, — сказала Катя. — Роман лише виконує свою роботу.

Ваців гірко усміхнуся, впевнений, що ніхто не помічає його почуттів. Але Алісі було боляче дивитись на нього. А ще гірше — на Катю, яку обплутували тенетами у всіх на очах.

— Його робота — не випускати тебе зі мною у великий світ. Його робота — тримати тебе у в'язниці.

І Савич схилив голову, начебто сильно засмучений таким станом справ.

— Макс сказав, що це ненадовго. Що лишився тиждень, — весело щебетнула Катя, а Аліса і Ваців напружились, чекаючи, чи не скаже чогось зайвого.

Та Катя просто не знала нічого зайвого. Савич отримав підтвердження, що все за планом, отримав і доказ, що досі тримає дівчину на короткому повідці.

Катя розквітала від його присутності, а Аліса думала: «Він тримає її, як пташку в клітці, і знає, що Ваців це бачить». І що можна з цим вдіяти?

Аліса зробила робить ковток вже холодної кави. Вона думала, як довго ще Катя залишатиметься сліпою. І скільки ще Ваців мовчатиме, перш ніж ця пружина рвоне.

***

Офіс «Дам'ян Груп» огортало вечірнє світло. Скляні стіни відбивали мерехтливі вогні міста, а всередині тиша, порушувана тільки шелестом паперів. Макс сидів за столом, переглядаючи звіти, його рука ковзала по аркушах, погляд був різкий, сконцентрований. Аліса вмостилася на підвіконні, притискаючи коліна до грудей. Вона повертала в руках телефон, але не читала.

— Ти чіпляєшся за цей ювілей, ніби від нього залежить життя, — сказала вона спокійно. — А воно ж і справді залежить, так?

Макс не підвів очі:

— Я шукаю вихід, але його нема. Ми не можемо відіграти назад. Будь-який крок назад — вирок тобі і мені.

Аліса зітхнула, але голос її залишився рівним:

— То не відігруй.

Він відклав папери і відкинувся на спинку крісла. Пильно подивився на неї, а вона зіскочила з підвіконня. Підійшла, теж зазирнула йому в очі, провела рукою по його волоссю, куйовдячи темні пасма. Макс зітхнув і зловив її руку, прибрав з голови.

— Ти ж розумієш, правда? Я одружився, щоб підставити тебе, — сказав чітко. — Я втягнув навіть Соню. Що б я не хотів, а зробив саме так. І тепер не відіграти.

Аліса висмикнула руку і провела по його щоці.

— А я погодилася, щоб прожити рік у розкоші і отримати за це мільйон доларів. Ми квити.

Макс різко підвів погляд:

— Це не рівноцінні ставки.

— Не рівноцінні. — Аліса помовчала і додала. — Ти убезпечив Соню. А за себе... я тебе пробачаю.

Він вхопив повітря, наче схлипнув, і зціпив зуби.

– Пробачаєш? Чому? Ми не знаємо, що попереду.

Вона не могла сказати, чому. І не могла не пробачити. Вона кохала його, про що тільки собі і тільки тепер, у вогнях вечірнього міста із панорамного вікна, і змогла зізнатись.

— Ти убезпечив Соню. А я пробачаю тобі все, — лише повторила вона.

***

У вітальні Аліса натрапила на Романа і Григіра Новака. Останній гримів на весь дім і розмахував руками:

– Мої хлопці – ходячі гранати! – Новак стукнув кулаком по бильцю крісла. – Перевіряють кожен кущ щосекунди, прив'язують до дронів картоплю, бо не мають чим зайнятись! Так їх надовго не вистачить!

– Ще кілька днів, Григоре. Тримай їх у вузді, – відрізав Ваців, барабанячи пальцями по поручню.

Аліса пройшла далі і опинилась в їх полі зору.

– Пані Алісо! – із зовсім іншим, м'яким тоном і поглядом Новак рушив о неї. – Я до вас зайшов, а не до... цього – насуплено кивнув на Романа.

Він обережно дістав з-за пазухи пакунок і простягнув їй. – Від ваших. Все перевірено.

Алісу вже не здивувало, що пакування порушене, безпека є безпека.

Вона тремтячими пальцями дістала лист і... свисток, перев'язаний червоною стрічкою дитячими ручками.

– Це ж мій свисток! – здивувався Григір і засмучено додав, – не сподобався?

Лист був сухий і короткий, Аліса іншого й не очікувала. Та їй було достатньо і такого.

«У нас все добре. Соня грається з козами і собаками. Передала тобі цю іграшку, каже, тобі потрібніше. Що вона в порядку, а ти — ще ні. Сказала передати: «Свисти, принцесо — і тебе одразу знайдуть.»

Аліса не змогла нічого сказати через сльози, що непрохано з'явились на очах. Лише простягнула Новаку записку. Той прочитав і широко усміхнувся: таки його подарунок сподобався.

Вона ковтнула сльози і спитала, ховаючи записку у кишеню і затиснувши свисток у руці:

– Вони точно в безпеці?

Новак кивнув із абсолютною впевненістю:

– Як у фортеці, – сказав він. – Але тут... – Він махнув рукою, його очі блиснули роздратуванням. – Ці вояки зведуть мене з розуму. Нічого не робимо, тільки чекаємо!

– Ти скаржишся Алісі? – гримнув Ваців, що досі теж з замилуванням спостерігав за усією сценою. – Не соромно?

Новак вперто дивився в підлогу, як хуліган, якого соромить вихователька у дитсадку. Тоді махнув рукою і вийшов надвір, певно, заспокоювати своїх орлів.

Ваців затримався, його очі зустрілися з Алісиними.

– Ти тримаєшся? – спитав він.

Аліса знизала плечима, її рука все ще стискала свисток.

– Так, – коротко відповіла вона. І вирішила, що час заговорити, – А ти? Катя...

Ваців відвів погляд, взявся за рацію, щоб зайняти руки.

– Катя – це... – не моя справа, – перебив він, але голос його зрадив і надломився.

Аліса вирішила більше не запитувати.

***

Аліса йшла за Катею через сад маєтку до старого басейну. Її кросівки хрустіли по гравію, а холодне вечірнє повітря кусало щоки. Попереду, під старим дубом, гойдалка поскрипувала, і Катя всілася на неї, тримаючись за ланцюги. Її м'ятний кардиган відбивав світло, а коли вона гойдалася, руде волосся злітало вгору, ніби полум'я. Аліса зупинилася, не усвідомлюючи, стиснула свисток у кишені.

Вона знала, що Катя після зустрічі з Савичем була як у тумані, і цей туман її лякав.

Раптом Катя різко загальмувала, зарилася кросівками в землю. Вона обернулася, її очі блищали в світлі ліхтаря.

– Чого ти ходиш за мною, Алісо? – спитала вона легко, але з ноткою виклику. – Думаєш, я не бачу, як ти пильнуєш?

Аліса не знала, як почати цю розмову. Як втрутитися в особисте життя, яке б не мало її стосуватись?

Вона сіла на другу гойдалку, взялась за холодні ланцюги.

– Я не пильную, – відповіла вона, дивлячись на Катю. – Я хвилююся. Ти гойдаєшся, смієшся, а я бачу, що тобі не так вже й солодко. Тобі боляче.

Катя відкинула голову назад і закрутилась.

– Боляче? – перепитала вона, відпускаючи руки і давши ланцюгам самим розкрутитись. – Мені? Та я жива, Алісо! Мені давно не було так гарно.

Катя чіплялася за спогади, якими оповив її хитрий лис. За гойдалки, на яких вчив літати, за кулони з фото з минулих пікніків. За згадки про часи, які не повернуться. Чому Катя була така нещаслива? Аліса мала лише одну відповідь – залежність від Савича, через яку не могла відпустити себе на свободу.

Трималась за ілюзії, ніби вони могли врятувати її від правди. Але правда була іншою – Зденек мертвий, Єва і її дитина мертві, а фонд «Срібний горизонт» тоне і тягне за собою їх усіх. Аліса вдихнула, її голос став тихішим, але твердішим.

– Катю, – сказала вона, – ти ж знаєш, що фонд – це не просто благодійність. Схеми, брудні гроші, мафія... Єва загинула через це. Твоя подруга. Якби не ті угоди, вона могла б жити.

Катя вдарила ногами по землі. Вона повернулася, її обличчя спалахнуло, а кулон із фото Савича блиснув на шиї.

– Не смій! – вигукнула вона, її пальці стиснули ланцюги. – Макс сам погодився на ті угоди! Він знав, що робить! Чому всі звинувачують Ігоря? Вони разом це крутили, разом!

Аліса нахилилася вперед, її очі шукали Катині. Вона не звинувачувала Савича – принаймні, не відкрито, – але слова Каті били, як камені.

– Я не звинувачую Ігоря, – сказала вона, щосили намагаючись не гримнути на Катю. – Але ти бачила, що сталося. Це не випадковість. А почалося саме з того, що Ігор запропонував Максу відмивати корупційні гроші. І не Макс, а Ігор ладен зайти значно далі. Ти не бачиш хижий вискал під м'якою шерстю.

Катя схопилася з гойдалки, її кардиган злетів із плеча, оголюючи ключицю. Вона ступила до Аліси і кинула їй у обличчя.

– Ти не розумієш! – крикнула вона, її голос зірвався. – Ігор не такий! Він... він дбав про нас! Про мене! Завжди! А я... – Вона затнулась, її очі наповнилися сльозами. – Я винна в смерті Єви, а не він!

Аліса застигла, її пальці вп'ялися в ланцюги так, що метал врізався в шкіру. Вона дивилася на Катю, не вірячи своїм вухам. Як Катя могла бути винною? Єва загинула через викрадення, через фонд, через мафію. Аліса відкрила рот, але Катя різко відвернулася, її кроки швидко захрустіли по гравію, коли вона побігла в темряву саду.

– Катю, чекай! – гукнула Аліса, але її голос потонув у нічному повітрі.

Вона залишилася на гойдалці. Слова Каті гримнули в голові, як вибух. Вона не розуміла, що Катя мала на увазі, але це палке зізнання відкрило тріщину в історії, яку Аліса вважала вже відомою.