Спочатку:
На сторінку книги
4
Чи хвилювало мене те, що я не мала магічного дару? Я була б нечесною сама із собою, якби відповіла негативно. Тож, звісно, хвилювало! Коли все життя живеш серед магів і нікого, крім магів, не бачиш, на тебе дивляться як на якусь неповноцінну, якщо ти не жбурляєшся навмання закляттями.
Мої батьки, зустрічаючи знайомих, не ділилися награно стурбованими фразами на кшталт: «Ой, це жах! Мел учора змусила свою найменш улюблену сукню стати схожою на килимок, і ми пів години шукали її по кімнаті, хоча вже час було вирушати на прийом! Що ж буде далі? А їй же лише сім років!» — а потім не зітхали, як їм важко живеться, хоча в очах палала гордість за магічну силу дитини.
Зі мною ж усе було нудно. Я слухняно ходила за батьками, слухняно залишалася в кімнатах або сиділа в бібліотеці, слухняно вчилася. Вважаєте, що мені це не подобалося? О ні, якраз навпаки! Батьки часом були настільки зайняті справами Академії, що мені зовсім не було нудно годинами читати книжки. Історія, теорія магії, рунологія… Усе це я просто поглинала в незліченних кількостях. І, мабуть, уже могла вважати себе непоганою рунологинею. (Звісно, до батька мені було далеко, але я старалася бодай у цьому бути на нього схожою.) Щоправда, рунологинею-теоретикинею. Бо навіть краплинки магії в руни влити я не могла. І, мабуть, це було єдине, що мене засмучувало.
До сьогоднішнього дня.
— Мел, мені здається, у нашої проблеми з ожилим крильцем може бути дві причини, — відчеканила я, крокуючи туди-сюди гардеробною кімнатою, куди ми, сяк-так розкланявшись, утекли з-за столу під приводом поправити макіяж. — Перша — залишкові некроеманації після мого вчорашнього нічного зіткнення зі студентами-некромантами. Або ж… або ж у мене звідкись виліз цей клятий дар!
Мелісса, що сиділа на м’якому оксамитовому пуфі, схрестила руки на грудях і пильно подивилася на мене.
— Валері, некроеманації не оживляють запечене м’ясо від легкого дотику пальця. Вони можуть фонити, викликати нудоту або псувати продукти, але не змушують птицю намагатися відповзти з тарілки!
— Отже, другий варіант? — Я завмерла посеред кімнати й нажахано втупилася у власні долоні. — Але звідки?! Мені вже дев’ятнадцять! Магія зазвичай прокидається років у п’ять-сім. А зі мною за стільки років цього так і не сталося.
— А ось це ми зараз і перевіримо, — принцеса азартно підвелася з пуфа й озирнулася довкола. — Потрібен піддослідний. Живий не підходить, неживий предмет — теж. Потрібен мертвий органічний об’єкт.
Ми синхронно втупилися в елегантний капелюшок Мелісси, що лежав на туалетному столику. Капелюшок прикрашало розкішне опудальце маленької жовтої пташки.
— Ти ж не серйозно? — прошепотіла я, поки подруга підносила до мене головний убір.
— Знімай рукавичку й торкайся, Валері, — хмикнула Мелісса. — Ну ж бо, тільки одним пальчиком!
Ковтнувши слину, я судомно стягнула тонку шовкову рукавичку й обережно, ледь дихаючи, торкнулася пальцем акуратно розправленого крильця пташки на капелюшку.
Секунда тиші. Два удари серця…
І тут пташинка на капелюшку різко розпушила пір’ячко, закрутила скляними оченятами й спробувала злетіти разом із капелюшком, до якого була приклеєна!
— Ого, — видихнула Мелісса, відстрибнувши назад. — Знаєш, Вел, здається, твоєму батькові доведеться терміново вносити зміни до розподільчих списків факультетів!
— Мел, це не смішно! — пискнула я, судомно натягуючи рукавичку назад на руку. — Що мені тепер робити?! Схоже, я буквально оживляю все, чого торкаюся голими руками!
— Що робити, що робити… — Мелісса діловито поправила капелюшок із пташкою, що з’їхав набік. — По-перше, мабуть, ніколи не знімати рукавичок. По-друге, тобі потрібно просто сьогодні поговорити з батьком. Може, він щось придумає. Бо якщо ти воскрешатимеш усе органічне, чого торкатимешся, боюся, що навіть писати пером не зможеш!
