Спочатку:
На сторінку книги
Пробравшись крізь гомінкий натовп студентів, я нарешті опинилася поруч із Меліссою. Подруга мала бездоганний вигляд, а, поглянувши на мої руки в нових рукавичках із рунічним візерунком, лише розуміюче й хитрувато всміхнулася.
— Татусик постарався? — тихенько поцікавилася вона, поки навколо запановувала урочиста тиша.
— Ага, — так само пошепки відповіла я, трохи поправивши сріблястий манжет. — Головне, тепер я випадково не змушу чийогось пояса почати мучити свого власника просто під час прогулянки Академією. Принаймні, дуже на це сподіваюся.
Хоча на мені були рукавички, я все одно помічала, що мимоволі ховаю руки й намагаюся ні до кого не торкатися. Напевно, збоку я скидаюся на параноїчку. Або на ту, якій усі навколо огидні… У ту мить мені здавалося, що добре, що друзів у мене майже немає. Мелісса вже все знає, а решта… Не те щоб мене аж так хвилювала їхня думка. Напевно.
Валері, ти знову намагаєшся обдурити саму себе. Так! Але що я могла вдіяти?
Саме в цю мить на високу трибуну на іншому боці Центральної зали піднявся батько. Його підтягнута постать у парадній ректорській мантії випромінювала звичну велич, тож шепіт у залі миттю стих.
Батько відкашлявся й почав свою щорічну, завчену старшокурсниками напам’ять полум’яну промову про силу знань, відповідальність магів перед короною та непохитну дисципліну. Ми з Меліссою синхронно стримали усмішки: я надто добре знала, що ще якихось пару годин тому цей «вершитель академічних доль» найімовірніше гарячково бігав нашим крилом у пошуках другого парадного чобота й просив маму передбачити, де він його знайде.
Після ректорського вступу почалося традиційне представлення деканів і провідних магістрів факультетів. По черзі виходили декан бойової магії Тайрус Тірр, як завжди весела леді Кайра О’Лайн із факультету ілюзій і похмурий декан некромантів Ґейл О’Доріо, схожий на скуйовдженого старого крука. Побачивши його, я мимоволі здригнулася.
— А тепер, — голосно промовив батько, і його голос рознісся під високими склепіннями зали, підсилений магією, — я хочу представити нашого магістра Аргуса Керна! Цього року під його чуйним керівництвом продовжить роботу окрема секція з індивідуальної дисципліни та контролю нестабільних магічних проявів.
Студенти в залі зашепотілися. Магістр Керн — високий, худий, мов дерево, прямий, наче жердина, з величезною копицею волосся й вічно невдоволеним обличчям — ступив уперед. Та мою увагу привернув зовсім не він, а високий хлопець, який стояв трохи позаду, на місці, призначеному для студентів з «особливим академічним статусом» або особистих помічників.
У мене всередині все похололо.
Рудо-вогняне волосся. Широкі плечі. Насуплений погляд темно-бурштинових очей і ледь помітний слід від опіку на щоці, який я встигла розгледіти вчора.
Той самий психований спопелитель із вчорашньої алеї!
Хлопець, нудьгуючи, розглядав натовп, аж раптом його погляд випадково ковзнув по мені. На мить він завмер, а тоді вп’явся в мене очима, наче відчув, що я щойно його роздивлялася. Губи торкнула зухвала, відверто глузлива посмішка, і він повільно, демонстративно вигнув одну брову.
Я миттю відвернулася, вдавши, ніби дивилася зовсім в інший бік, судомно ковтнула й міцніше стиснула кулаки в рунічних рукавичках. Упізнав чи ні? Сподіваюся, що ні. Учора вже стемніло, та й він прийняв мене за першокурсницю, яка вже вештається Академією. А зараз-то він точно мав би мене впізнати. Чи ні?
«Тільки б це був не він… — з жахом промайнуло в голові. — Тату, сподіваюся, я все неправильно зрозуміла. Тільки не цей хам!»
