Раді Вас бачити!

8

Ранок першого навчального дня розпочався з батька, який буквально вдерся до моєї кімнати, коли я ледь устигла протерти очі. Так, для ректора Академії не існувало зачинених дверей. Тож, хоча я й жила, можна сказати, окремо, мій особистий простір міг бути порушений батьками будь-якої миті мого життя.

— Тримай! — Батько сунув мені в руки акуратно складені рукавички й, не зупиняючись, попрямував назад до дверей. — Руни вишиті, захист максимальний, тканина ущільнена. Без потреби не знімай! Усе, доню, я побіг, за дві години в мене вже вступна промова перед першокурсниками, а старші факультети ще навіть не вишикувалися!

Він зник у коридорі швидше, ніж я встигла сказати «дякую». Я лише важко зітхнула. Відстоювати свої права й вимагати душевних розмов у перший день семестру було марно: зараз батько належав не мені, а всій Академії.

Зате рукавички тепер мали просто розкішний вигляд. І сподіваюся, ніхто не ставитиме зайвих запитань, чому я їх не знімаю. Уздовж манжет переливалися ледь помітні сріблясті нитки рунічного візерунка, а шовкова тканина стала ще щільніше облягати шкіру. Натягнувши рукавички, я відчула приємне тепло.

Хвала світлим, тепер можна було не боятися оживити трупи комарів у кімнаті, випадково змахнувши пил із підвіконня!

Я підійшла до вікна, щоб поправити комір сукні, й мало не підскочила.

На підвіконні з того боку шибки, звісивши пухнастий хвіст, сидів білий кіт. Дух Академії.

Язик не повернувся б назвати його просто «привидом»: він мав цілком вгодований вигляд, був білосніжним і скидався на абсолютно справжнього пухнастого кота. Якби не одна дрібниця: часом він любив проходити крізь матеріальні об’єкти, з’являтися й зникати.

У дитинстві, коли батьки допізна засиджувалися на кафедрі, він часто приходив до мене: згортався клубочком на ковдрі й наглядав за самотньою дитиною. Але чим старшою я ставала, тим рідше він навідувався.

І ось він знову тут.

— Чому ти прийшов? — тихо запитала я, прочиняючи стулку вікна. — Привітати з початком семестру чи перевірити, чи все зі мною гаразд? Так ось, зі мною точно щось не так! Але я поки що навіть не знаю, що із цим робити!

Кіт неквапливо підвівся, потягнувся, вигнувши спину дугою, і втупився в мене своїми величезними очима. У цьому погляді читалося щось суто котяче: «Я все про тебе знаю. Але що конкретно робити, не скажу. Сама здогадайся».

Потім він поблажливо підморгнув мені правим оком, розвернувся й ступив просто крізь кам’яну стіну, розтанувши в повітрі.

— М-да, він, як завжди, неймовірно інформативний, — пробурмотіла я собі під ніс.

Та на душі все одно стало трохи спокійніше. А раптом його поява саме зараз справді означала, що Академія прийняла мою магію? І має якийсь план щодо мене?

Роздумувати про це було ніколи: з внутрішнього подвір’я вже долинало гудіння голосів. Незабаром мало початися урочисте представлення, і мені теж треба було там бути. Тож я поспішила до Центральної зали — величного, величезного приміщення з високою склепінчастою стелею, де збиралися абсолютно всі студенти.

Бути донькою ректора — сумнівне задоволення. З одного боку, викладачі ввічливо тобі всміхаються, а ніхто не наважується відкрито чіплятися. З іншого — щосекунди відчуваєш на собі ковзкі, колючі погляди тих, хто вже знає тебе в обличчя. Особливо пам’ятаючи про те, що магії в тобі не було ані крихти.

Пустишка. «Тримається тут лише завдяки татусеві». Я навчилася ігнорувати цей шепіт за спиною, але неприємний осад усе одно залишався. У цьому світі магів, світі моїх мами й тата, той, хто не має дару, завжди буде чужим. Єдиним острівцем безпеки залишалася Мелісса, яка вже активно махала мені рукою, стоячи поруч зі своїм факультетом ілюзій.