Спочатку:
На сторінку книги
Урочиста частина нарешті завершилася під мляві оплески й чийсь свист, на який магістр Тірр миттю відреагував, наче мисливський пес. Ой, не пощастить тому студентові, який потрапить під гарячу руку викладача бойової магії… На роботі Тайрус Тірр був іще тим тираном, хоча серед учителів усі чудово знали, як його дружина в’є з нього мотузки. От тільки це знання порушникові студентського спокою точно нічим не допоможе!
Коли студенти почали галасливо висипати з Центральної зали, до мене бадьорою ходою підійшла старенька пані Мейн — незмінна секретарка мого батька, яка, як мені здавалося, пам’ятала ще ті часи, коли сам ректор був першокурсником.
— Ось ваш особливий розклад на семестр, люба моя, — лагідно всміхнулася вона, простягаючи мені сувій. — Пане ректор просив передати, щоб ви суворо дотримувалися графіка!
Я розгорнула пергамент. Перші дві пари були цілком звичайними й звичними: «Історія магії» та «Загальна теорія заклять», які проводилися у великій залі одразу для всього курсу.
У спільній аудиторії з минулого року нічого не змінилося. Ми, тепер уже третьокурсники, зайняли звичні місця, а за моєю спиною знову залунали знайомі шиплячі шепотіння:
— Диви, знову прийшла… І не набридло їй ходити на лекції, не маючи ані краплі магії? Та годі тобі, донька ректора — хто ж її вижене…
Я звично втупилася в конспект (точніше, ще в пусті сторінки), намагаючись почати виводити безглузді літери якомога акуратніше, і тихенько раділа, що в зачарованих рукавичках перова ручка поводиться цілком спокійно й не намагається вилетіти у вікно. Згадавши, що колись була пташкою.
Поруч уже вмостилася Мелісса й, як завжди, тихенько коментувала все навколо, поки я старанно вдавала, ніби цілковито поглинута навчанням. Хоча вона й була принцесою, сама наявність у неї магії ілюзій опускала її на кілька щаблів нижче за її становище в негласній магічній ієрархії. Магію ілюзій вважали найбільш низькопробною. Чесно кажучи, я не знала жодного сильного ілюзіоніста, а звичайні могли хіба що показувати фокуси, влаштовувати вистави й накладати швидкий макіяж поверх утомленого обличчя. Останнє взагалі вважалося поганим смаком. Хоча я геть не бачила великої різниці між ілюзією макіяжу та чарами ельфійського гламуру! Але ж люди… Люди кидалися скуповувати модний гламур, а на ілюзіоністів дивилися як на невдах.
Після двох пар на нас чекав обід. У галасливій академічній їдальні ми з Меліссою вхопили столик біля вікна. Подруга наминала овочевий салат і водночас переповідала всі найсвіжіші плітки свого факультету, а я задумливо колупала виделкою запечену картоплю з овочами — після вчорашнього мене до м’яса й птиці не тягнуло геть від слова «зовсім».
— Ну що, куди ти тепер? — запитала Мелісса, допиваючи сік. — У нас зараз практикум з ілюзій в оранжереї.
— А в мене… — я зітхнула й розгорнула сувій. — Індивідуальні заняття з контролю магії. У вежі.
Мелісса співчутливо стиснула мою руку просто поверх рунічної рукавички.
— Тримайся, Вел. Головне — почати, а там, може, ти ще покажеш усім цим некромантам, де зомбі зимують!
Попрощавшись із подругою, я попрямувала до вежевого крила Академії, куди студентів зазвичай не пускали. Ну, звісно, я там уже бувала. Але для звичайних студентів це була заборонена зона, куди вони, звичайно ж, час від часу намагалися пробратися й отримували магією по носі. Ніби там і справді було щось цікаве для них! Студенти — такий народ, що часто діє винятково з духу протиріччя. Якщо залишити їх у брудній залі й написати: «Навіть не думайте тут щось прибирати!», вони ж неодмінно приберуть. Батько казав, що все це — наслідок природного бунтарського норову молодих магів, і безсоромно цим користувався. Наприклад, забороняв практикуватися під час канікул. Ха-ха, тричі. Авжеж, я просто вірю, що ніхто поза Академією не торкався заклять! Звісно ж, кожен із них неодмінно чаклував, а мій татко був радий, що вони не розгубили навичок до початку навчального року.
Поринувши в ці роздуми, я нарешті вийшла до масивних дубових дверей, оббитих смугами захисного заліза з глибоко вирізаними рунами блокування, що перекривали вхід до вежі.
І просто біля цих дверей, прихилившись спиною до кам’яної стіни й схрестивши руки на грудях, стояв він. Той, кого я сподівалася тут не побачити.
Зблизька хлопець здавався ще вищим, а його рудо-вогняне волосся нагадувало язики полум’я. Помітивши мене, він повільно відлип від стіни, а його губи знову розтягнулися в зухвалу, глузливу посмішку.
— Треба ж, — ліниво протягнув він, змірявши мене поглядом з голови до ніг і затримавшись на моїх руках у рукавичках. — Яка зустріч! То ти, виявляється, не заблукала першокурсниця, а моя нова сусідка по «палаті для буйних»?
