Спочатку:
На сторінку книги
7
Окраїна академічного цвинтаря зустріла мене тихим шелестом старих дерев і тужливим криком якоїсь пташки. Знайшовши під густим корінням вікового дуба підхоже місце, де хтось раніше вже видер чималий шмат дерну (я щосили намагалася не думати про те, що це міг зробити щойно піднятий зомбі), я взялася до справи.
Коробка з-під капелюшка ідеально вмістилася в імпровізоване заглиблення.
«І що взагалі роблять у таких випадках? — замислилася я, стоячи над свіжою «могилкою». — Прощаються? Читають молитву? Кидають жменю землі?»
Я обережно поклала шмат дерну на місце, присипала сухим листям і розрівняла горбик, а тоді тихо, але дуже переконливо прошепотіла:
— Спи вічним сном і навіть не думай повертатися до моєї ванної! Зрозуміла?
Наостанок я зірвала неподалік темно-фіолетову квітку й із почуттям виконаного обов’язку поклала її на горбик. Секунду повагалася, зірвала ще одну квітку й додала зверху. Дві квітки. Усе за правилами!
Полегшено зітхнувши, я обтрусила руки й поспішила до виходу з цвинтаря. Однак на освітленій алеї, де над аркою яскраво блимав магічний ліхтар, на мене чекав новий сюрприз.
Із сутінків просто назустріч мені вийшов хлопець. І ні, це був не той недавній психований спопелитель, обличчя якого я так і не розгледіла в темряві. Це був Кареон.
Ага, перший красень курсу, некромант з ідеальними рисами обличчя, темним хвилястим волоссям і усмішкою, від якої в половини дівчат Академії слабшали коліна. Шкода, звісно, що він некромант… Хоча, стривайте. А чого це шкода? Від сьогодні, виходить, я й сама належу до їхнього «веселого» братства!
— Ой… Кареоне? Привіт, — пробурмотіла я, опустивши погляд і намагаючись збагнути, куди подіти руки. — А ти… ти що тут робиш так пізно?
— Привіт, Валері! — хлопець тепло всміхнувся, і в мене всередині все завмерло, а тоді відразу пустилося в танок, прихопивши із собою всі розумні думки й усі слова. — Та ось, лише годину тому приїхав. Розвантажив речі в гуртожитку й вирішив трохи прогулятися перед сном. А ти чого тут сама в сутінках?
«Лише сьогодні приїхав?!» — блискавично промайнуло в мене в голові.
Отже, та записка із запрошенням на романтичне побачення біля склепу… точно була не від нього! Елайна з братиком просто скористалися його ім’ям, щоб виманити мене! Світлі, яка ж я дурепа…
— Та я так… просто гуляла. Дихала свіжим повітрям, — промимрила я, остаточно зніяковівши й сподіваючись, що він не запитає, чому я вирішила робити це саме на цвинтарі. — Ну, я піду, бо вже пізно! Побачимося завтра на спільних заняттях!
Я мало не бігцем кинулася геть, ледь не наступивши на власний поділ, і почула навздогін його ввічливе:
— До завтра, Валері!
Вау… Зате він точно знає моє ім’я!
До своєї кімнати я влетіла з палаючими щоками, швидко замкнула двері й буквально впала на ліжко. У голові досі крутився образ Кареона, його голос, його усмішка… Так, Валері, годі розтікатися калюжкою! Ану, починай думати про свою головну проблему!
Не відразу, але зрештою емоції вляглися, і до мене нарешті дійшла одна надзвичайно важлива деталь із сьогоднішньої розмови з батьком. Тато ж сказав, що магія не прокинулася сама собою. Її було заблоковано! І не кимось стороннім, а мною самою. На підсвідомому рівні!
Я сіла на ліжку й втупилася в руки, затягнуті в рукавички.
«Я сама запечатала в собі некромантію? Але чому? Невже я так сильно злякалася тих мишей, що заблокувала власний дар?»
