Спочатку:
На сторінку книги
Я зупинилася за кілька кроків від нього. Цікаво, чим він займався всі ці роки, якщо досі не впізнав мене в обличчя? Не сказала б, що аж так уникала інших студентів, та й була впевнена, що першокурсникам хтось неодмінно тицяв пальцем у мій бік, показуючи, який вигляд має «та сама пустишка», а заразом і донька ректора. А цей… натякав на вчорашню зустріч, і все.
— По-перше, не «заблукала першокурсниця», а Валері, — намагаючись виділяти кожне слово, промовила я, поки намагалася вгамувати дурну образу незрозуміло на що. Чи то на те, що він дражнився, чи на те, що не впізнав у мені головну причину академічних пліток. Та й яке мені взагалі до цього діло? — А по-друге, це не «палата для буйних», а кабінет індивідуального контролю.
Тут мені стало навіть прикро за саму Академію та батька, який усе-таки організовував додаткові заняття для таких, як цей нахаба з вогняним волоссям.
— Хоча, згадуючи, як ти поводився вчора, думаю, твій варіант назви тобі пасує значно краще.
Вогневик хмикнув і ступив ближче, залишивши між нами лише один крок. Від нього віяло сухим теплом — наче я стояла поруч із кам’яною плитою, нагрітою сонцем.
— Ну, будемо знайомі, Валері. Раз ми тепер сусіди, я, може, навіть вибачуся за вчорашню поведінку.
Ага, вірю-вірю. Судячи з його усмішки, це станеться хіба тоді, коли русалка прийде на королівський бал.
— Або й не вибачуся, якщо ти будеш такою ж колючою, як учора, і далі тягатимеш за собою дивні предмети в коробочці! Хоча, дивлячись на твої рукавички, я починаю думати, що ти аж надто любиш… руки. А може, ще й колекціонуєш чужі? Недарма ж ти йшла з тією кісточкою!
Ну ось, договорив. І нічого хорошого не сказав.
— Мої рукавички — точно не твій клопіт, грубіяне, — відрізала я, уперше відчувши, як кінчики пальців під тканиною починає ледь поколювати від магії.
У голові промайнула зловтішна думка: от зараз зніму їх і як схоплю його за… наприклад, за рукав! А раптом у складках його одягу заплуталися мертві блохи (чи в магів їх не буває?) або дохлий комар, які негайно кинуться кусати цього шкідливого типа!
— А от твій випалений опік на щоці підказує, що дехто просто не вміє тримати себе в руках і стримувати власні спалахи. Як тобі взагалі дозволяють ходити без намордника?
Хлопець примружився. Повітря між нами миттєво згустилося, і я виразно відчула легкий запах гару.
— Ого, а я дивлюся, у когось є зубки, — тихо й трохи загрозливо промовив він, нахиляючись уперед. — А я-то думав, ти тільки й умієш, що тягати кістки в капелюшних коробках і розводити нюні на алеях…
— Так, досить! — гучний голос, сухий, мов тріск ломкої гілки, розірвав тишу коридору.
З-за повороту з’явився магістр Аргус Керн. Своєю високою, неймовірно сухорлявою постаттю й величезною копицею волосся він і справді нагадував столітнє дерево, яке раптом вирішило прогулятися Академією.
— Гаймаре, — суворо глянув він на вогневика, — якщо ти негайно не знизиш температурний режим, я відправлю тебе на кухню розпалювати печі!
Гаймар! Отже, його звати Гаймар. Я миттю закарбувала це ім’я в пам’яті, додавши поруч позначку «небезпечний шкідник».
Магістр Керн дістав із кишені важкий залізний ключ із вирізаними рунами, приклав його до дверей вежі й невимушено промовив закляття розблокування. Захисні смуги на дубових дверях спалахнули м’яким синім світлом і з тихим клацанням розійшлися в боки.
— Заходьте обоє, — наказав викладач, пропускаючи нас усередину величезної круглої зали з куполоподібною стелею. — Валері, ректор уже ввів мене в курс справи. Гаймаре, для тебе є новина: відтепер ви працюватимете в парі. Твій вогонь і її… глибоко специфічна проблема гаситимуть та врівноважуватимуть одне одного.
Ми з Гаймаром синхронно повернули голови одне до одного й в один голос вигукнули:
— ЩО?!
