Спочатку:
На сторінку книги
6
Дорога через половину Академії до власних покоїв із голими руками перетворилася на мій особистий квест під назвою «Не перетвори бодай щось на зомбі, який повзтиме за мною».
Я йшла коридорами, відставивши лікті й стиснувши кулаки, мов якась розлючена курка. Студенти та викладачі, які траплялися назустріч, притискалися до стін і підозріло косилися на мене: донька ректора сьогодні була явно з дивацтвами. Та мені було не до них! Та й узагалі, добре, що перший день занять буде лише завтра, а в Академії поки що переважали першокурсники, які пройшли відбір тиждень тому. Тож я вирішила не звертати на них уваги, поки вся моя увага була прикута до нової думки, яка раптом залізла мені в голову: а до чого я взагалі встигла торкнутися за цілу добу, поки ще не знала про свій дар, що проклюнувся?!
Чи не бігає зараз чиєюсь спальнею ожила кістяна брошка? Чи не припадає десь пилом під диваном чийсь шкіряний ремінь, який уявив себе змією? А гребінець зі слонової кістки на туалетному столику?! Чи не збирається він упиватися у волосся, щоб прикрасити себе, бо раптом вирішив, що живий?
Влетівши до своєї кімнати, я насамперед перевела подих і з жахом згадала: рука! У моїй власній ванній залишилася та сама кисть учорашнього зомбі, побачення з яким перекреслило всі мої плани на майбутнє. Еге ж… Дівчата, звісно, розповідали мені про такі зміни у житті після побачень, але розмова якось була про весілля, а не про раптову появу некромагії.
Трохи прочинивши двері ванної, я обережно зазирнула всередину крізь щілину. Кисть тихо лежала на кахлях біля раковини й не виявляла жодних ознак життя.
«Ага, — збагнула я, — отже, моя магія не підтримує життя в предметах вічно. Заряд із часом вичерпується». Це трохи заспокоювало. Але залишати кінцівку у власній ванній я категорично не збиралася. До того ж мені спало на думку, що розмір об’єкта теж якось впливає на тривалість його «оживлення». Міль повзала по столу всього кілька хвилин, а ось кисть явно прожила кілька годин.
Так, що ж робити далі? Насамперед треба було витягти з шафи геть усі запасні рукавички й розкласти їх на столі, щоб вони завжди були… під рукою. Ха! Каламбур вийшов так собі, зате практичний.
Я гарячково натягнула на руки перші-ліпші рукавички. Хвала світлим! Тканина миттю повернула мені відчуття безпеки. Потім я знайшла порожню картонну коробку з-під літніх капелюшків, обережно згорнула туди віником кістяну руку і закрила кришкою.
План був простий і, як усе просте, геніальний: тихенько збігати на академічний цвинтар і повернути «інвентар» на місце. Поховати, так би мовити, з почестями. Зрештою, нічого розумнішого на той момент я не вигадала, а залишатися в одній кімнаті з кістлявою долонею, якої я могла випадково знову торкнутися й заробити інфаркт у свої дев’ятнадцять років, зовсім не хотіла.
На вулиці вже починало сутеніти. Я пробиралася алеєю, притискаючи до грудей коробку з-під дорогого капелюшка, якій невдовзі судилося стати елітною «труночкою». До цвинтаря залишалося якихось п’ятдесят метрів, коли з-за повороту, люто лаючись собі під ніс, вилетів високий хлопець, трохи розпатланий на вигляд. Мчав він так, наче на пожежу, і, схоже, не помічав навколо геть нічого.
— Обережно! — тільки й встигла пискнути я, але було вже пізно.
Хлопець налетів на мене з усього розгону. Коробка вилетіла з рук, кришка злетіла, а кістяна рука із глухим стуком покотилася просто йому під ноги.
— Дивись, куди йдеш! — гаркнув хлопець, але відразу урвався, втупившись у кістку посеред доріжки.
Він важко дихав, а навколо його стиснутих кулаків буквально тремтіло гаряче синювате повітря — від нього пашіло жаром, як від відчиненої печі! Я відсахнулася: та в нього ж темно-бурштинові очі, а волосся червоно-руде! Вогневик. І, схоже, у стані крайньої люті.
— Це… що це за мотлох? — буркнув він, мало не наступивши важким чоботом просто на бідолашну кисть, яку мені раптом стало страшенно шкода. Хоча ще кілька годин тому я сама мріяла, щоб цей доказ моєї дурості зник із мого життя.
— Це не мотлох! — обурилася я. — Це… свідок пам’ятної події! Тобто навчальний посібник! І взагалі, міг би й вибачитися!
Хлопець роздратовано глянув на мене, зміряв поглядом із голови до ніг і затримався на коробці з-під капелюшка.
— Навчальний посібник у коробці з бантиком? Ти що, першокурсниця? Забирайся звідси, дівчинко, поки я випадково не підпалив твої рюшики. У мене й так паскудний день.
Він відштовхнув кисть чоботом убік і гордо промарширував повз мене.
— Грубіян! — крикнула я йому вслід, сподіваючись, що більше ніколи його не побачу. Я гарячково запхала кістку назад у коробку, намагаючись не торкатися її руками. Рукавички рукавичками, але страх, що вона раптом «підведеться й піде», засів у мене на підсвідомому рівні.
— Згоріть до попелу, недороблений! — прошипіла я вслід хлопцю, що так невчасно потрапився на шляху.
