Спочатку:
На сторінку книги
2
Зранку очі навідріз відмовлялися розплющуватися. А все чому? Тому що я, як завжди, замість здорового сну засиділася (чи, точніше, залежалася) з книжкою. Тож чи варто дивуватися, що до ванної я почвалала напівсліпою тушкою, з геть зліпленими повіками? На повному автоматі намацала зубну щітку, почистила зуби й нарешті вмилася крижаною водою, щоб хоч трохи повернути себе до життя.
Не розплющуючи очей, я навмання простягнула руку вбік, шукаючи рушник… і відчула, як хтось дуже турботливо вклав мені просто в долоню м’яку пухнасту тканину.
— Дякую, — пробурмотіла я, витираючи обличчя, і лише тієї миті до мого заспаного мозку дійшла проста, але вельми моторошна думка: «Я ж живу сама!»
Я різко розплющила очі. Праворуч — порожньо. Ліворуч — нікого.
— Та що це за жарти такі?! — обурилася я й обернулася до раковини, щоб поглянути на своє відображення.
І тут краєм ока вловила якийсь підозрілий рух.
— Ага, попався! — звичним рухом я цапнула порушника спокою просто зі стільниці… і остовпіла.
Під пальцями опинилася тверда, цілком собі звичайна кістка, яка негайно почала радісно звиватися в моїй долоні! З несподіванки я гидливо відкинула ЦЕ вбік. Чесно? Єдине, чого мені хотілося, — якнайшвидше забратися звідси. От тільки жбурнула я рухливий предмет акурат під самі двері!
І щоб вибратися на волю, мені тепер доводилося переступити через скелетову кисть, яка повзла до мене, весело перебираючи кісточками по кахельній підлозі…
«Звідки вона взагалі…» — почала було я ставити цілком логічне запитання, але тієї ж миті згадала вчорашнє провальне побачення. І те, як сама притягла до кімнати відпалу кінцівку, збираючись відшмагати нею Елайну з її поплічниками.
Тепер ця сама кістяна лапа дрібно й вельми схвильовано тремтіла на підлозі.
— Ні-ні-ні, тільки не це! — забідкалася я.
Зібравши всю волю в кулак, я одним затяжним стрибком перемахнула через кістяного непроханого гостя, вискочила в коридор і з такою силою грюкнула дверима ванної, що мало не затиснула краї халата. Клацнув замок. Перевівши подих, я притулилася до одвірка. ЦЕ залишилося всередині. Навіть якщо якісь залишкові некроеманації змусили кисть ненадовго ожити й вона дуже скоро перестане рухатися, нехай поки посидить там під замком!
У мене банально не було часу на паніку. Глянувши на настінний годинник, я з жахом усвідомила, що до виходу залишилося якихось двадцять хвилин, а я ще навіть халата не скинула!
Мені пощастило жити в окремій невеличкій кімнатці у викладацькому крилі Академії. Тут усе було облаштовано за принципом студентського гуртожитку, але з бонусами: затишна спальня й власна ванна кімната. А отже, жоден сторонній не міг випадково зайти й випустити мою нову «ручну» проблему на волю.
Батьківські покої були зовсім поруч, і мені вже здавалося, що я чую суворі кроки матері, яка ось-ось вихором увірветься до кімнати й почне квапити мене з одяганням. Ще один панічний погляд на циферблат підтвердив: часу немає. Годі забивати голову некромантським непотребом — треба негайно братися до власного вигляду!
За секунду я встрибнула в сукню, сяк-так розчесала локони, взулася й помчала до батьків, щоб разом із ними поважно й чинно вийти на двір. Попереду чекав обід у палаці, і спізнитися туди було б катастрофічно поганою ідеєю!
