Спочатку:
На сторінку книги
— Що-що. Що почули, — цілком спокійно відчеканив магістр Керн, проходячи до центру зали й помахом руки запалюючи на стінах магічні рунічні світильники. — І не треба вдавати із себе двох ображених драконів. У вас, адепти, ситуація однаково кепська. Гаймаре, нагадай-но, скільки ми з тобою займаємося? А прогрес і досі стоїть на місці! Академія теж ніяк не підказувала, що робити, аж до вчорашнього дня. Тож спробуємо нові методи.
Зала всередині вежі мала вражаючий і водночас моторошний вигляд. Величезне кругле приміщення без вікон, із товстелезними кам’яними стінами, суцільно вкритими чорними ланцюжками рун поглинання. Підлогу виклали особливими сірими плитами з породи, покликаної гасити закляття. На стелі теж були руни, призначені для контролю й розвіювання чар.
— Магістре Керне! — заволала я, старанно відступаючи від Гаймара на три кроки. — Мій батько говорив про індивідуальний контроль! Я сподівалася навчитися самостійно стримувати свою… специфічну проблему, а не бути прив’язаною до ходячої вибухової хвилі, якщо я правильно розумію, у чому проблема цього студента.
— А я сподівався скласти контроль і спокійно випуститися, а не сидіти тут із «принцескою», яка боїться забруднити руки! — гаркнув Гаймар, схрестивши руки на грудях. Від його кулаків знову повалив легкий пар, але під суворим поглядом викладача полум’я так і не спалахнуло. — Магістре, за всієї поваги, моя проблема — надлишок імпульсивної стихії! Що мені робити поруч із дівчиськом, яке ще навіть не показало, що у неї є магія?
— А ось це ми зараз і перевіримо, — меланхолійно відгукнувся Керн, дістаючи з глибокої кишені невелику дерев’яну скриньку. — Гаймаре, твій вогонь палає надто жарко, бо в тебе немає зворотного зв’язку й вектора гальмування. Ти звик лише вихлюпувати силу, але не вмієш її затримувати. А в адептки Валері магія, навпаки, зав’язалася тугим мертвим вузлом просто на виході. Якщо ви працюватимете нарізно, ти просто спалиш чергову аудиторію, а вона за першого ж емоційного потрясіння воскресить половину килима з натуральної вовни.
Почувши про килим, я судомно стиснула пальці в рукавичках, а Гаймар підозріливо примружився, явно не розуміючи, про що говорить викладач.
Магістр поставив скриньку на масивну кам’яну тумбу посеред зали й посунув кришку. Усередині лежали два пера — цілком звичайні й неживі.
— Отже, перша вправа, — оголосив Керн, перевівши суворий погляд із мене на Гаймара. — Завдання Гаймара — спрямувати тоненький, мінімальний струмінь вогню на одне перо й не перетворити його на попіл у першу ж мілісекунду. Завдання Валері — зняти рукавичку, торкнутися другого пера своєю магією й… стримати некроеманацію, що пробиватиметься назовні, так, щоб перо лише ледь подало ознаки життя, але не почало судомно літати по залі.
— Зняти… рукавичку?! — пискнула я й відсахнулася. — А можна я зроблю це десь у куточку? А раптом ця тумба зроблена з кістки, а не з каменю? Або з каменю, у якому застрягли лусочки стародавнього дракона? І все це раптом оживе!
Чесно кажучи, за два дні я так і не звикла до проявів власної магії й панічно боялася знімати рукавички. Поки що тільки вони давали мені відчуття безпеки.
Гаймар насупився й подивився на мене своїми пильними бурштиновими очима.
— Ти серйозно? Що в тебе там під рукавичками? Отруйні кігті? Чи ти від страху вирішила прикинутися небезпечною темною чаклункою?
— Не твоя справа, недороблений піроманте! — огризнулася я, але серце закалатало десь у горлі.
«Світлі боги, що я верзу? Чому я взагалі постійно огризаюся на нього, наче мене тролі в лісі виростили?!» Страх, вочевидь, був кепським помічником у питаннях ввічливості й гарних манер.
— Валері, знімай, — непохитно наказав магістр Керн. — Тут встановлено найпотужніші руни поглинання. Нічого непоправного не станеться. А тепер — станьте по різні боки тумби. І візьміться за руки — правою та лівою, вільними від експерименту.
— Що?! А це ще навіщо? — знову в один голос гаркнули ми з Гаймаром.
— Для створення контуру, — пояснив Керн, наче малим дітям, і легенько підштовхнув нас до тумби. — Вогонь Гаймара передаватиметься Валері й допоможе розширити вихідний канал, а забита некроструктура Валері підсвідомо забиратиме на себе частину вогняної магії й у такий спосіб гаситиме його спалахи. Нарізно ви — дві ходячі катастрофи. А разом, теоретично, — замкнений магічний ланцюг. До роботи!
— Саме що теоретично, — спробувала додати голосу розуму я, але Керн лише відмахнувся від мого писку, наче від чогось неістотного.
Тож довелося звернутися по підтримку до Гаймара, сподіваючись, що він поділяє мої сумніви. Але, озирнувшись на нього, я побачила в бурштинових очах хлопця суміш роздратування й гострої цікавості. Викладачеві він явно довіряв більше, ніж мені… Я судомно ковтнула, повільно простягнула руку й… узяла його за долоню.
Навіть крізь рукавичку я відчула, яка в нього гаряча рука, — наче я торкнулася розпеченого вугілля. А Гаймар, щойно мої пальці обхопили його долоню, раптом завмер. Усмішка з його обличчя миттю зникла, а очі здивовано розширилися.
— Гей… — тихо пробурмотів він, клацнувши пальцями правої руки й утупившись у маленький вогник, що спалахнув над ними. — А чому… Я справді можу ним керувати!
— Бо, схоже, я — твій персональний вогнегасник, — прошипіла я, судомно стягуючи зубами рукавичку з лівої руки. — А тепер дивися на перо й тільки спробуй мене підсмажити!
