Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 15. Будинок біля маяка
Наступного ранку Чорноморськ прокинувся під тихий шум хвиль. Над морем висіли легкі хмари, а перші сонячні промені ковзали по дахах будинків. Здавалося, місто жило своїм звичайним життям, але для Тимофія цей день мав стати зовсім не звичайним.
Він майже не спав.
Усю ніч хлопець лежав у ліжку й дивився в стелю. Перед очима раз у раз виникала фотографія чоловіка, якого Микола назвав його батьком.
Тепер Тимофій знав його обличчя.
І ще він знав, що ця людина була якось пов'язана із сім'єю Стасіусів.
— Чому ти мовчав стільки років?.. — прошепотів Тимофій.
На тумбочці лежав маленький ключ, який він отримав від Миколи. Звичайний металевий ключик, трохи потемнілий від часу.
Але саме він міг відкрити двері до правди.
Хлопець сховав ключ у кишеню куртки.
Сьогодні він мав піти до старого будинку біля маяка.
Таїсія чекала його біля школи.
Вона одразу помітила, що Тимофій виглядає втомленим.
— Ти знову не спав? — тихо запитала вона.
— Майже.
— Тимофію…
Вона взяла його за руку.
— Ми можемо не робити цього сьогодні. Якщо ти не готовий.
Він подивився їй в очі.
— Я готовий. Просто боюся.
— Чого?
— Що правда виявиться набагато страшнішою, ніж я думаю.
Таїсія на мить замовкла.
— Тоді ми зустрінемо її разом.
— Я ж просив тебе не втручатися.
— А я просила тебе не вирішувати за мене, що мені робити.
Тимофій усміхнувся.
— Ти неймовірна.
— Знаю.
Вона легенько штовхнула його плечем.
— Але перед тим, як ми підемо до того будинку, нам треба поговорити з татом.
Тимофій кивнув.
Після уроків вони разом повернулися до маєтку Стасіусів.
Олексій саме знаходився у своєму кабінеті. Перед ним лежала стара папка з документами. Він переглядав пожовклі сторінки, коли почув стукіт у двері.
— Заходьте.
Двері відчинилися.
На порозі стояли Таїсія й Тимофій.
Олексій одразу зрозумів, що вони прийшли не просто поговорити.
— Я чекав на вас, — сказав він.
Таїсія здивовано подивилася на батька.
— Ти знав?
Олексій повільно встав із-за столу.
— Знав, що цей день колись настане.
Тимофій відчув, як усередині все стиснулося.
— Ви знали мого батька?
Олексій довго мовчав.
— Так.
У кабінеті запала тиша.
Таїсія стиснула руку Тимофія.
— Хто він був? — запитав хлопець.
Олексій підійшов до шафи, дістав стару дерев'яну коробку й поставив її на стіл.
— Твого батька звали Сергій.
Тимофій завмер.
— Сергій…
— Він працював зі мною багато років тому.
— Де?
— У компанії мого батька.
Хлопець дивився на коробку.
— І що між вами сталося?
Олексій важко зітхнув.
— Твій батько був чесною людиною. Можливо, навіть занадто чесною.
— Що це означає?
Олексій відкрив коробку.
Всередині лежали старі фотографії, документи та невеликий конверт.
Тимофій побачив фотографію, на якій його батько стояв поруч із молодим Олексієм.
— Це було майже двадцять років тому, — продовжив Олексій. — Ми тоді працювали над одним великим проєктом. І одного дня Сергій дізнався, що хтось із керівництва компанії незаконно виводить гроші.
— І він хотів розповісти?
— Так.
— Кому?
Олексій опустив очі.
— Усім.
Тимофій стиснув кулаки.
— І через це його змусили мовчати?
— Я не знаю, хто саме стояв за цим.
— Ви не знаєте?
— Я намагався з'ясувати.
Олексій узяв конверт.
— Але перш ніж я встиг щось зробити, Сергій зник.
Тимофій зблід.
— Зник?
— Так.
— А мама сказала, що він загинув.
Олексій подивився на нього.
— Марія могла так думати.
— Ви хочете сказати, що мій батько, можливо, живий?
Запитання повисло в повітрі.
Олексій не відповів одразу.
— Я не знаю, Тимофію.
Хлопець відступив на крок.
— Стільки років… Мама жила з думкою, що він помер…
— Можливо, вона не знала всієї правди.
Таїсія подивилася на батька.
— Тату, а цей будинок біля маяка?
Олексій різко підняв голову.
— Звідки ти знаєш про нього?
Тимофій дістав ключ.
Олексій зблід.
— Хто дав тобі це?
— Микола.
При згадці цього імені Олексій на кілька секунд застиг.
— Отже, він повернувся…
— Ви його знаєте? — запитав Тимофій.
— Так.
— Хто він?
Олексій провів рукою по обличчю.
— Людина, яка знала твого батька краще за багатьох.
— І що в тому будинку?
— Я не знаю.
— Але ви знаєте, що там може бути!
Олексій мовчав.
Тимофій відчув, як у ньому закипає образа.
— Чому ви всі мовчали?
— Бо хотів захистити тебе.
— Від чого?
— Від людей, які досі можуть шукати ці документи.
Таїсія підійшла ближче.
— Тату, якщо ці люди небезпечні, ми не можемо просто відправити Тимофія самого.
— Я й не збираюся його відправляти.
Олексій подивився на них обох.
— Я піду з вами.
Тимофій здивувався.
— Ви?
— Так.
Він закрив коробку.
— Якщо настав час дізнатися правду, ми зробимо це разом.
Таїсія усміхнулася.
Але за дверима кабінету стояла Вероніка.
Вона чула майже кожне слово.
Її обличчя було блідим.
Вона ніколи не думала, що історія Тимофієвого батька настільки серйозна.
І найбільше її налякало не те, що Тимофій дізнається правду.
Її налякало те, що ця правда могла бути пов'язана з її родиною.
Вероніка тихо відійшла від дверей.
— Ні… — прошепотіла вона. — Цього не може бути.
Вона побігла до своєї кімнати.
Закривши двері, Вероніка дістала телефон і набрала номер, який давно не використовувала.
Після кількох гудків почувся чоловічий голос.
— Слухаю.
— Він знайшов фотографію.
На іншому кінці запала тиша.
— Хто?
— Тимофій.
— Що ще він знає?
— Про будинок біля маяка. Про документи. Про свого батька.
Чоловік важко видихнув.
— Тоді все почалося.
Вероніка нервово стиснула телефон.
— Що мені робити?
— Зроби так, щоб вони не потрапили до будинку.
— А якщо вони все одно підуть?
— Тоді ти повинна випередити їх.
— Я не розумію…
— Там є дещо, що може знищити твою сім'ю.
Вероніка завмерла.
— Що саме?
Але чоловік уже завершив розмову.
Вона повільно опустила телефон.
---
Увечері Тимофій, Таїсія та Олексій вирушили до старого маяка.
Море було неспокійним. Вітер гнав хвилі до берега, а небо поступово темніло.
Старий будинок стояв трохи осторонь дороги.
Він виглядав покинутим.
Дерев'яні віконниці висіли криво, стіни давно втратили фарбу, а навколо проросли високі бур'яни.
— Ви точно ніколи тут не були? — запитав Тимофій.
Олексій похитав головою.
— Востаннє я бачив цей будинок двадцять років тому.
Тимофій вставив ключ у замок.
Клац.
Двері відчинилися.
Всередині пахло пилом і старим деревом.
Таїсія міцніше взяла Тимофія за руку.
— Я поруч.
Вони увійшли.
Олексій увімкнув ліхтарик на телефоні.
На першому поверсі не було майже нічого. Старий стіл, кілька стільців і шафа.
Але Тимофій раптом зупинився.
— Почекайте.
На стіні висіла фотографія.
Він підійшов ближче.
На ній були троє чоловіків.
Його батько.
Молодий Олексій.
І третій чоловік.
Тимофій подивився на батька.
— Хто це?
Олексій зблід.
— Я не знаю.
Таїсія придивилася до фотографії.
— Тату…
— Що?
— Я бачила цього чоловіка.
— Де?
Вона повільно відповіла:
— На старій фотографії у твоєму кабінеті.
Олексій замовк.
Тимофій раптом помітив під фотографією маленьку дерев'яну панель.
Він натиснув на неї.
Панель відчинилася.
Всередині лежав ще один конверт.
На ньому було написано лише одне:
«Тимофію. Якщо ти це читаєш — значить, я не встиг повернутися.»
Хлопець затамував подих.
Його руки затремтіли.
Таїсія підійшла ближче.
— Відкривай.
Тимофій повільно розірвав конверт.
Усередині був лист.
Він розгорнув його й почав читати.
Перші рядки змусили його збліднути.
А останній абзац змусив Олексія зробити крок назад.
Бо там було написано:
«Твій справжній ворог — не той, кого ти шукаєш. Він набагато ближче. І ти знаєш його все життя.»
Тимофій підняв очі.
У ту саму мить надворі грюкнули двері.
Хтось увійшов до будинку.
— Ми тут не самі, — прошепотіла Таїсія.
Олексій вимкнув ліхтарик.
У темряві почувся звук кроків.
Один.
Другий.
Третій.
Хтось повільно підіймався сходами.
Тимофій міцніше стиснув лист.
І раптом почув знайомий жіночий голос:
— Тимофію…
Він завмер.
— Вероніка?.. — прошепотіла Таїсія.
Кроки зупинилися.
А потім Вероніка сказала те, чого вони зовсім не очікували:
— Вам не можна було сюди приходити. Ви навіть не уявляєте, що зараз знайдете.
У будинку запала мертва тиша.
І Тимофій зрозумів: справжня таємниця тільки починалася.
