Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 18. Втеча заради кохання
У кабінеті приватного детектива панувала напружена тиша.
На великому столі лежали фотографії старого будинку біля маяка, копії документів, кілька аркушів із нотатками та флешка із записом камери спостереження.
Батько Дениса сидів перед монітором і вже вкотре переглядав відео.
На екрані з'явився Олексій.
Він заходив до старого будинку.
Через кілька хвилин біля будівлі з'явилися двоє чоловіків.
Потім камера зафіксувала Вероніку.
Детектив поставив відео на паузу.
— Цікаво...
Денис стояв поруч.
— Що ти побачив?
— Вона прийшла туди не випадково.
— Тобто Вероніка знала, що станеться?
— Поки що ми не можемо це стверджувати. Але дивись уважно.
Він збільшив зображення.
Вероніка розмовляла з одним із чоловіків.
Потім передала йому щось маленьке.
— Це може бути ключ, телефон або гроші, — сказав детектив. — Нам потрібно встановити особи цих людей.
— А Тимофій?
— Якщо ми доведемо, що він не був нападником, його становище зміниться.
Денис видихнув.
— Треба поспішати.
— Я знаю.
Детектив знову подивився на екран.
— Але є ще одна проблема.
— Яка?
— Хтось дуже хоче, щоб Тимофій мовчав.
Денис насупився.
— Думаєш, йому загрожує небезпека навіть у СІЗО?
Детектив не відповів одразу.
— Саме це мене найбільше турбує.
---
Тим часом Таїсія сиділа у своїй кімнаті.
На столі стояла маленька іграшкова мишка.
Вона була зовсім проста — сіра, з маленькими вушками та добрими очима.
А навколо її шиї був зав'язаний червоний бант.
Цю мишку подарував їй Тимофій.
Таїсія взяла її в руки.
Вона пам'ятала той день.
Тимофій тоді сором'язливо простягнув їй подарунок.
— Побачив її й одразу подумав про тебе.
— Чому про мене?
Він усміхнувся.
— Не знаю. Просто вона маленька, але дуже смілива.
Тоді Таїсія засміялася.
А зараз їй хотілося плакати.
Вона притиснула мишку до грудей.
— Як же це несправедливо...
Перед очима знову постав Тимофій за ґратами.
Він нічого не зробив.
Але саме він тепер сидів у СІЗО.
Її батько лежав у лікарні.
Вероніка продовжувала брехати.
А справжні нападники залишалися на волі.
Таїсія піднялася.
— Я не можу просто чекати.
Вона підійшла до дзеркала.
— Якщо я залишу його там, ця справа може його зламати.
Дівчина витерла сльозу.
— А якщо його справді хочуть змусити мовчати?
Вона замовкла.
І тоді в її голові виникла думка.
Небезпечна.
Божевільна.
Але єдина, яка здавалася їй правильною.
Втеча.
— Ми поїдемо разом, — прошепотіла вона. — Подалі від усіх.
Таїсія розуміла, що після цього її життя зміниться назавжди.
Але страх втратити Тимофія був сильнішим.
Вона відкрила шкатулку.
Всередині лежало кілька прикрас.
Сережки, браслет і маленька золота підвіска, яку вона дуже любила.
Таїсія довго дивилася на них.
Потім взяла підвіску.
— Пробач...
Наступного дня вона продала прикрасу.
Грошей вистачило, щоб орендувати автомобіль, знайти тимчасове житло та заплатити людям, які погодилися допомогти їй організувати втечу.
Таїсія не називала їх друзями.
Це були кілька місцевих хлопців, які знали вулиці, двори та службові проходи краще за будь-яку карту.
Вони не ставили зайвих запитань.
— Ви впевнені? — запитав один із них.
— Так.
— Розумієте, що це небезпечно?
Таїсія кивнула.
— Розумію.
— І все це заради одного хлопця?
Вона подивилася на нього.
— Не одного хлопця.
Після паузи додала:
— За людину, яку я люблю.
---
Вечір.
У СІЗО було шумно.
У коридорах лунали голоси.
Хтось сперечався.
Хтось кричав на сусіда.
Хтось грюкав руками по металевих дверях.
Тимофій сидів на своїй лавці, схрестивши ноги.
Він майже не реагував на шум.
Його думки були далеко.
Він думав про Таїсію.
Про її очі.
Про її слова.
«Я тебе витягну».
Тимофій тихо усміхнувся.
— Як ти збираєшся це зробити, Таїсіє?
Раптом у коридорі почувся різкий сигнал тривоги.
Сирена.
Усі заговорили одночасно.
— Що сталося?!
— Тихо!
— Відкрийте двері!
Поліцейські почали метушитися.
Тимофій підвів голову.
Він нічого не розумів.
Раптом біля його камери з'явився незнайомий хлопець у формі працівника.
— Ти Тимофій?
— Так.
— Іди за мною.
— Куди?
— Швидко.
Тимофій вагався.
— Хто ти?
Хлопець тихо сказав:
— Людина, яка виконує обіцянку Таїсії.
Тимофій завмер.
— Таїсії?
— Не стій.
Він провів його через службовий коридор.
За дверима вже не було шуму СІЗО.
Було чути лише сирену.
Тимофій ішов, не розуміючи, що відбувається.
Нарешті двері відчинилися.
Перед ним стояла машина.
А біля неї — Таїсія.
Вона побачила його.
— Тимофій!
Вона кинулася до нього.
Обійняла так міцно, ніби боялася, що він зникне.
Тимофій спочатку просто стояв.
Потім обійняв її у відповідь.
— Таїсіє...
— Ти вільний.
Він відсторонився й подивився їй в очі.
— Що ти зробила?
— Те, що мала зробити.
— Ти розумієш, що тепер можеш мати проблеми?
— Розумію.
Тимофій дивився на неї крізь сльози.
— Ти впевнена, що зробила правильний вибір?
Таїсія взяла його обличчя в долоні.
— Я люблю тебе, коханий.
Тимофій заплющив очі.
По його щоках покотилися сльози.
— Я теж тебе люблю.
Він ніжно поцілував її руку.
Потім притиснувся чолом до її чола.
— Я так боявся, що більше тебе не побачу.
— А я боялася, що тебе заберуть у мене.
Тимофій знову обійняв її.
Він цілував її руки, щоки, чоло, не приховуючи сліз.
— Я люблю тебе, Таїсіє.
— Я знаю.
— Ні, ти не знаєш наскільки.
Вона усміхнулася крізь сльози.
— Тоді скажеш мені все, коли ми будемо далеко звідси.
Тимофій подивився на машину.
— Куди ми їдемо?
— Я ще не знаю.
— Тоді?
— Спочатку знайдемо твого батька.
Тимофій застиг.
— Ти справді думаєш, що він живий?
— Я не знаю.
Таїсія взяла його за руку.
— Але ми повинні його знайти.
— А якщо це небезпечно?
— Тоді будемо обережними.
— А якщо нас шукатимуть?
— Тоді будемо тікати.
Вона усміхнулася.
— Головне, що ми разом.
Тимофій подивився на неї.
— Ти готова залишити все?
— Заради тебе — так.
Вони сіли в машину.
Таїсія завела двигун.
Перед тим як рушити, вона ще раз подивилася на Тимофія.
— Обіцяєш мені дещо?
— Що?
— Не втрачати надію.
— Обіцяю.
— І ми знайдемо твого батька.
— Разом?
— Разом.
Машина рушила.
Позаду залишилося місто.
Поліцейська дільниця.
СІЗО.
Стара історія.
А попереду була невідомість.
Тимофій тримав Таїсію за руку.
Вона керувала автомобілем, дивлячись на дорогу.
В її кишені лежала маленька іграшкова мишка з червоним бантом.
Таїсія забрала її із собою.
Бо це була не просто іграшка.
Це була пам'ять про Тимофія.
Про їхнє кохання.
Про час, коли вони ще не знали, наскільки складним стане їхнє життя.
---
А тим часом у кабінеті детектива Денис отримав телефонний дзвінок.
— Тату?
На іншому кінці почувся стривожений голос.
— Тимофія більше немає в СІЗО.
Денис зблід.
— Що?!
— Він утік.
Денис мовчав кілька секунд.
— Таїсія...
Він одразу зрозумів.
— Вона допомогла йому.
Детектив подивився на нього.
— Якщо це так, вони тепер обоє можуть опинитися під загрозою.
Денис підійшов до монітора.
На екрані все ще стояв кадр із камери біля маяка.
Вероніка.
Двоє нападників.
І чорний конверт.
— Нам потрібно знайти їх першими, — сказав Денис.
— Ні, — відповів батько. — Спочатку ми повинні знайти того, хто стоїть за нападом.
Він узяв телефон.
— Бо якщо Тимофій дійсно шукає свого батька, то саме його минуле може привести нас до всієї правди.
А далеко від міста машина Таїсії мчала нічною дорогою.
Вона не знала, куди приведе їх ця дорога.
Але знала одне.
Тепер вона не дозволить нікому зруйнувати їхнє кохання.
Навіть якщо заради цього доведеться почати життя спочатку.
