Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 17. Обіцянка крізь ґрати
Таїсія майже всю ніч не спала.
Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася на темне море. Десь далеко, за туманом, виднівся старий маяк.
Саме там усе почалося.
Саме там Олексія знайшли непритомним.
І саме там Тимофій тепер втратив свободу через чужу брехню.
Таїсія не могла змиритися з цим.
Вона знала його.
Знала, яким він був.
Тимофій міг помилятися, міг злитися, міг говорити різкі слова, але ніколи б не підняв руку на її батька.
Особливо після всього, що вони пережили.
Вона взяла телефон і набрала номер Дениса.
Той відповів лише після кількох гудків.
— Таїсіє?
— Денисе, мені треба з тобою поговорити.
— Зараз?
— Так.
У голосі дівчини було стільки відчаю, що Денис одразу зрозумів: справа серйозна.
— Де ти?
— Біля кав'ярні на набережній.
— Я буду за десять хвилин.
---
Денис приїхав майже одразу.
Він побачив Таїсію, яка стояла біля лавки й нервово стискала телефон у руках.
— Що сталося?
— Я хочу попросити тебе про допомогу.
— Звичайно.
— Ти ж знаєш, що Тимофій невинний?
Денис навіть не замислювався.
— Знаю.
— Тоді допоможи мені його врятувати.
— Що я можу зробити?
Таїсія подивилася йому просто в очі.
— Твій батько детектив.
Денис насупився.
— Так.
— Він може розібратися в цій справі?
— Якщо ти хочеш, щоб він допоміг офіційно, то...
— Я хочу, щоб він з'ясував, хто насправді напав на мого батька.
Денис мовчав.
— І чому всі звинувачують Тимофія, — продовжила Таїсія. — Я знаю, що це підстава. Але поліція поки що бачить тільки те, що їй показали.
— Ти думаєш, Вероніка все підлаштувала?
Таїсія стиснула губи.
— Я не знаю. Але вона бреше.
— У тебе є докази?
— Поки що ні.
— Тоді мій батько не зможе просто взяти й оголосити Тимофія невинним.
— Я не прошу його робити це. Я прошу його знайти правду.
Денис кілька секунд дивився на неї.
— Добре.
Таїсія здивовано підняла очі.
— Справді?
— Справді.
— Ти поговориш із ним?
— Я обіцяю.
Таїсія полегшено видихнула.
— Дякую.
— Але ти повинна пообіцяти мені дещо.
— Що?
— Не робити нічого небезпечного самостійно.
Таїсія кивнула.
— Обіцяю.
Денис усміхнувся.
— Тоді я зроблю все, що зможу.
---
Через годину Денис уже сидів у кабінеті свого батька.
Детектив уважно вислухав сина.
— Отже, ти вважаєш, що хлопця підставили?
— Я не просто вважаю. Я знаю Тимофія. Він не став би нападати на Олексія.
— А хто ще був на місці?
— Таїсія каже, що чула шум. Але нападників вона не бачила.
— Камери?
Денис одразу згадав про маяк.
— Біля старого будинку є камера спостереження.
Детектив підняв голову.
— Чия?
— Не знаю. Але вона там точно є.
— Тоді з цього й почнемо.
---
Тим часом у поліцейській дільниці Тимофій сидів за ґратами.
Він провів там уже кілька годин.
Стіни здавалися холодними, а час ішов надто повільно.
Він сидів на лавці, схиливши голову.
У руках у нього досі не було листа батька.
Той залишився в будинку.
А разом із ним — частина правди, до якої Тимофій так і не встиг дістатися.
Він думав про матір.
Про Таїсію.
Про Олексія.
І про те, хто стояв за всім цим.
Раптом коридором почулися кроки.
Тимофій підняв голову.
Поліцейський підійшов до дверей.
— Тимофію.
— Що?
— До тебе прийшли.
Серце хлопця забилося швидше.
— Таїсія?
Поліцейський кивнув.
— Вона.
---
Таїсію пропустили до кімнати для побачень.
Вона побачила Тимофія за ґратами й ледве стримала сльози.
— Тимофію...
Він підвівся.
— Ти прийшла.
— Я ж обіцяла.
Вона підійшла ближче до ґрат.
Тимофій простягнув руку.
Таїсія відразу взяла її.
Їхні пальці переплелися крізь холодний метал.
— Я тебе витягну, — прошепотіла вона.
— Таїсіє...
— Я серйозно.
Вона витерла сльозу.
— Я знайду докази. Я доведу, що ти не винен.
— А якщо не вийде?
— Вийде.
— Ти не боїшся?
— Боюся.
Таїсія усміхнулася крізь сльози.
— Але я боюся більше втратити тебе.
Тимофій довго дивився на неї.
— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене значать твої слова.
— Я хочу, щоб ти запам'ятав одне.
— Що?
— Я тобі вірю.
Тимофій стиснув її руку.
— Я теж тобі вірю.
Таїсія нахилилася ближче.
— А коли ми все це закінчимо...
— Що тоді?
Вона тихо засміялася.
— Ми втечемо.
Тимофій здивовано подивився на неї.
— Куди?
— Байдуже.
— Серйозно?
— Дуже.
— І залишимо все це позаду?
— Так.
Таїсія дивилася на нього з теплою усмішкою.
— Поїдемо далеко. Туди, де ніхто не буде знати наших імен. Де не буде цих сварок, брехні, поліції та чужих інтриг.
Тимофій усміхнувся.
— А що ми там робитимемо?
— Житимемо.
— Просто?
— Просто.
Він тихо засміявся.
— Ти неймовірна.
— А ти ще й досі сумніваєшся?
— Ні.
Тимофій підніс її руку до губ і ніжно поцілував її пальці.
Таїсія завмерла.
— Тимофію...
— Це за те, що ти не відвернулася від мене.
Вона усміхнулася.
— Я ніколи цього не зроблю.
Він знову поцілував її руку.
І саме в цей момент біля дверей хтось зупинився.
Це була Марія.
Мати Тимофія.
Вона прийшла дізнатися, як син.
Марія спочатку хотіла покликати його.
Але, побачивши їх разом, зупинилася.
Вона побачила, як Таїсія тримає руку її сина крізь ґрати.
Побачила сльози на очах дівчини.
Побачила ніжність у погляді Тимофія.
Марія тихо усміхнулася.
— Ось воно... — прошепотіла вона.
Вона завжди боялася, що після всього, що трапилося з їхньою родиною, син залишиться сам.
Але тепер побачила: він не сам.
У нього є людина, яка готова боротися за нього.
Марія не стала їх переривати.
Вона тихо відійшла вбік.
А Таїсія продовжувала тримати Тимофія за руку.
— Я прийду завтра.
— І післязавтра?
— І післязавтра.
— А якщо мене не випустять?
— Тоді я приходитиму щодня.
Тимофій усміхнувся.
— Ти справді готова на все?
— Так.
— Навіть втекти зі мною?
Таїсія подивилася йому в очі.
— Навіть втекти з тобою на край світу.
Вони замовкли.
Їм обом хотілося, щоб цей момент не закінчувався.
Але за дверима вже почувся голос поліцейського:
— Час побачення закінчився.
Таїсія неохоче відпустила його руку.
— Я повернуся.
— Я чекатиму.
Вона відійшла на кілька кроків, але раптом повернулася.
— Тимофію?
— Що?
— Не втрачайте надію.
— Не втрачу.
Таїсія вийшла.
Марія чекала в коридорі.
— Ви мама Тимофія? — тихо запитала Таїсія.
— Так.
Таїсія опустила очі.
— Я не дам його зламати.
Марія поклала руку їй на плече.
— Я бачу.
— Ви мені вірите?
Марія подивилася на двері, за якими залишився її син.
— Якщо мій син обрав тебе поруч із собою в такий момент, значить, ти для нього дуже важлива.
Таїсія ледь усміхнулася.
— Я його люблю.
Марія обійняла дівчину.
— Тоді будемо боротися разом.
А за кілька кілометрів від поліцейської дільниці Денис стояв біля свого батька.
Детектив переглядав відеозапис із камери біля маяка.
На екрані була ніч.
Олексій заходив до будинку.
За кілька хвилин після нього з'явилися двоє чоловіків.
А потім...
На записі з'явилася Вероніка.
Вона стояла біля дверей і спостерігала за всім.
Денис завмер.
— Тату...
Детектив зупинив відео.
— Тепер ми знаємо, з чого почати.
Але наступний кадр змусив його насупитися.
На ньому Вероніка передавала одному з нападників маленький чорний конверт.
Денис зблід.
— Вона була в цьому замішана.
Детектив кивнув.
— Схоже на те.
Він зберіг копію запису.
— Але нам потрібні докази, які витримають перевірку.
Денис подивився на батька.
— Ми витягнемо Тимофія?
Детектив відповів твердо:
— Якщо цей запис справжній і ми знайдемо нападників, він більше не буде головним підозрюваним.
Денис усміхнувся.
— Я обіцяв Таїсії, що допоможу.
— Тоді не підведи її.
Денис подивився на екран.
На застиглому кадрі була Вероніка.
І вперше її ідеальний план почав руйнуватися.
Вона думала, що зможе сховати правду.
Але камера біля маяка запам'ятала все.
І тепер ця маленька камера могла змінити долю Тимофія.
Та Вероніка ще не знала, що детектив уже отримав копію запису.
І коли вона наступного ранку прийшла до лікарні, щоб переконатися, що Олексій досі без свідомості, біля палати на неї вже чекав незнайомий чоловік.
— Пані Вероніко?
Вона зупинилася.
— Так?
Чоловік спокійно подивився їй в очі.
— Нам потрібно поговорити про старий маяк.
Вероніка зблідла.
Її серце завмерло.
— Я не розумію, про що ви.
Чоловік усміхнувся.
— Тоді нам буде про що поговорити.
І вперше за останню добу Вероніка відчула справжній страх.
