Раді Вас бачити!

Раель відреагував миттєво. Спалах і він вже на ногах. М’язи напружені. Очі шукають ворога. Готовий до бою.

- Крейг! –гукнув він.

Йому відповіла тиша.

- Крейг!

Знов тиша. Тільки вітер в листві шумить. Раель швидко озирнувся. Видно край лісу, нічне небо над головою. Трава під ногами. Жодного ворога. І Крейга не видно.

- Що за …

І тут почув скоріше ніж побачив, тихеньке покахикування. Він опустив очі. Просто перед ним, на лісовій підстилці, сиділа маленька, срібного кольору дракониця. В лапках вона, акуратно, майже поважно, тримала невелику, шкіряну сумку. Вона теж дивилась на нього знизу вгору. На мордочці застиг вираз настільки щирого збентеження, що Раєль навіть розгубився. Вони дивились один на одного добрих десять секунд

- Ти хто? – нарешті сказав чоловік.

Дракониця кліпнула. Потім випростала спину і з гідністю вихованої істоти відповіла.

- Мене звати Луміра. Я супутник принцеси Ліріель.

Раєль обвів поглядом місцевість шукаючи свого дракона.

- Де ми? Та де мій дракон?

Почувши його питання дракониця моргнула. Срібна луска на її крихітних вушках, злегка, притиснулась. Вона мала дуже збентежений вигляд, майже винуватий. Опустила погляд на сумку потім знов підняла його на чоловіка. 

- Що в сумці? – поцікавився Раєль.

- Нічого важливого – пропищала Луміра голосом, який дуже намагався бути переконаним. – просто, речі.

- Просто речі – майже по складах, повторив за нею воїн.

Раєль дивився на неї. За роки служби він навчився розпізнавати брехню, у людей та у не людей. Срібна дракониця брехала, або щось недомовляла. Та робила це з таким старанням, що її, майже, ставало шкода.

- Добре, - сказав він та присів на землю прямо перед нею. – тоді скажи де ми?

- В лісі – відповіла не замислюючись вона.

- Я бачу що в лісі. Який це ліс? – терпляче продовжував допитуватись чоловік.

Луміра подивилась в один бік потім в інший, знов на Раєля.

- Зелений! – з радістю відповіла вона.

- Зрозуміло.

Раєль потер перенісся, поглянув до неба що темніє, що виднілось між кронами дерев та зробив кілька глибоких вдихів.

Треба було заспокоїтись.

- Слухай, - сказав він нарешті – Я не знаю хто ти та що трапилось. Але ти маленька, явно злякана й тримаєш ту сумку так, наче від неї залежить твоє життя. Тому я пропоную так: ти розповідаєш мені все чесно, а я обіцяю не злитись.

Луміра примружила очі та подивилась на нього уважніше.

- Зовсім не злитись?

- - Зовсім.

Срібна дракониця повільно видихнула тонкою ціркою диму – зовсім не схожою на грізний вогонь великих драконів, скоріше на чайник, що засвистів й опустила сумку на землю.

- Га-а-а-разд - протягла вона ніби ще розмірковуючи – Мене звуть Луміра. Я супутниця принцеси Лііель з Авенора. Вона сьогодні ввечері мала одружитись з принцом Адріаном.

- Мала? – перепитав Раєль уточнюючи – Але не одружилась?

- Технічно, церемонія була перервана.

Вона поправила сумку лапкою

- Перервана ким?

Пауза

- Це складне питання – нарешті вимовила драконка знов поправив сумку лапкою. – Якщо мої розрахунки правильні …

- Навряд

- Якщо мої розрахунки, приблизно, правильні – вела вперто Луміра – То принцесу могло перенести в ліс, або поле, або … до того місця де був ти, якщо я тут із тобою.

Раєль раптово випростався.

- Скоріш за все вона с Крейгом – чоловік підвівся на ноги та став здаватися значно більшим й значно менш спокійнішим.

- А хто такий Крейг?

- Мій дракон. Величний та небезпечний. Ми були в печері коли мене перенесло сюди.

Луміра дуже повільно підняла погляд.

- Моя принцеса – Луміра закрила мордочку лапками та пропищала – Ой ні. А він її не скривдить?

- Він Крейг – відповів воїн, ніби в цих двох словах вмістилась ціла енцеклопедія.

Драконниця підняла голову. В її очах з’явилось щось схоже на рішучість.

- Тоді нам треба їх знайти. Негайно.

Вона схопила сумку та розправила невеликі срібні крила.

- Я можу летіти. Але ти важкий. Тому це займе трохи більше часу.

Раєль скептично глянув на неї.

- Я не сяду на дракона розміром з кішку – сказав, як відрізав він.

- Я більша за кішку – надулась дракониця.

Її срібна луска на щоках засвітилась рожевим кольором – явно від образи.

- Не на багато.

Лімура надулась ще більше.

- Ти підеш пішки? - Спитала вона.

- Ми підемо разом – відповів він – Ти летиш поряд та показуватимеш дорогу. А по дорозі ти розповіси мені все більш докладніше, як все відбувалось на цій церемонії.

- Це складне питання – відповіла вона тихо.

- У нас сотня миль – сказав чоловік та рушив між деревами – Часу вистачить.