Спочатку:
На сторінку книги
Кам'яна статуя дракона, на якій досі сиділа Луміра, раптово здригнулася. Важкий гранітний постамент із глухим скреготом від'їхав убік, відкриваючи крутий спуск під землю, викладений ідеально підігнаними чорними плитами. Срібна дракониця, не знаючи цього, натиснула на секретний важіль і відкрила таємну королівську скарбницю. Древні засуви піддалися так легко лише тому, що трон хвилину тому офіційно прийняв законного спадкоємця, знявши захисні магічні печатки.
Зі спуску повільно піднялося прохолодне повітря. Воно пахло не сирістю чи цвіллю, як звичайні підземелля, а сухою благородною старовиною та ледь помітним ароматом древньої зброї.
— Ну от, а ви казали «стихійне лихо»! — гордо заявила Луміра, граційно злітаючи зі статуї і зависаючи прямо над входом до підземелля. — Я щойно знайшла шлях до чогось нового. Прошу за мною.
Герої почали спускатися крутими сходами вглиб гори. Попереду йшов Раєль, міцно тримаючи Ліріель за руку, а великий Крейг замикав ходу.
Коли вони ступили на підлогу скарбниці, магічні факели на стінах автоматично спалахнули білим вогнем. Перед їхніми очима відкрилася величезна печера, яка буквально засліплювала своїм блиском. Уздовж стін рівними рядами стояли сотні скринь. Деякі з них були прочинені, і звідти виплескувалися цілі водоспади золотих монет, намист із королівських рубінів та рідкісних сапфірів, що іскрилися в білому світлі вогню. На стійках висіли старі, але бездоганно виковані мечі з ерідорської сталі, які не втратили своєї гостроти навіть за ці роки.
У самому центрі зали, на оксамитовій подушці всередині кришталевого куба, лежала вона — корона батька Раєля, короля Артура. Важка, викувана з білого золота, з трьома великими діамантами на чолі, вона випромінювала спокійну та величну ауру.
Раєль та Ліріель повільно йшли повз багатства, розглядаючи скарби. Проте в очах майбутнього короля не було жадоби.
— Подивись на це, Ліріель, — тихо мовив Раєль, зупиняючись біля скрині, повної золотих злитків. — На ці скарби можна не просто відбудувати зруйновані села. Ми зможемо закупити найкраще зерно у сусідніх країнах, нагодувати кожного голодного, засіяти всі ті мертві поля, які ми бачили з висоти. Ми зможемо повністю озброїти, взути та одягнути кожного воїна, який захоче стати на захист нашого королівства. І навіть після цього... тут залишиться ще стільки, що вистачить на три покоління.
Ліріель стиснула його пальці, дивлячись на нього з гордістю:
— Ти думаєш як справжній Король, Раєлю. Твій батько пишався б тобою просто зараз.
Поки закохані обговорювали майбутнє країни, дракони йшли слідом. Луміра, яка мала б демонструвати бездоганні палацові манери, абсолютно забула про етикет від надмірної цікавості. Вона заглядала буквально в кожну скриню. Біля однієї з них срібна бешкетниця затрималася занадто довго — її привабив блиск величезного, розміром з її голову, круглого жовтого топазу. Намагаючись витягнути його зубами, вона не втримала рівновагу і з тихим писком перекинулася прямо всередину скрині. Назовні залишився стирчати лише її срібний хвіст, який крутився серед золотих монет.
— Луміро, якщо ти вирішила змінити свою срібну луску на золоту за допомогою занурення, мушу попередити: це не подіє, — іронічно пробасив Крейг, акуратно чіпляючи її за хвіст і витягуючи зі скрині. Луміра ображено чхнула, випльовуючи золоту монетку, що випадково потрапила їй до рота.
Раптом родинний медальйон на грудях Раєля засяяв яскравим синім світлом. Спочатку це був лише ледь помітний відблиск, але вже за секунду промені почали світити яскравіше. Медальйон став гарячим, приємно обпікаючи шкіру. Синій колір ставав дедалі яскравішим, пульсуючи в такт серцю Раєля. Медальйон ніби наполегливо кликав свого власника кудись уперед, углиб печер.
Усі четверо вдивилися в темний, довгий коридор, що вів ще далі, у саме серце скелі. Там, далеко попереду, крізь темряву пробивалося тихе, заворожливе блакитне світло. Здавалося, ніби в самому центрі гори повільно розгоралася маленька, але могутня зірка. Від неї видимими хвилями, наче кола по воді, розходилася магія.
— Що це? — не витримала Луміра, миттєво забувши про золото і ховаючись за масивне крило Крейга.
— Камінь Сили, — впевнено відповів Раєль.
Він міцніше стиснув медальйон у руці. Древній артефакт одразу відповів потужним, теплим імпульсом. Це було дивовижне відчуття: два стародавні магічні предмети, розділені роками темряви, нарешті впізнали один одного.
У глибині гори світло ставало все яскравішим, заливаючи стіни синім сяйвом. Здавалося, ніби саме серце королівства Ерідор, сховане глибоко в надрах землі, нарешті дочекалося свого істинного Хранителя.
Крок за кроком вони вийшли у величезну природну кам’яну залу з високими кришталевими склепіннями. Посеред неї, на масивному природному постаменті з білого кварцу, плавно блимав чистим, первозданним синім світлом гігантський Камінь Сили — джерело життя, магії та непохитної волі всього Ерідору.
Коли гігантський Камінь Сили в надрах гори зустрівся з королівською кров'ю медальйона Раєля, по всьому Ерідору прокотилося те, чого країна не знала вже довгі роки. Це не був вибух чи гуркіт грому. Це була невидима, м'яка магічна хвиля, що пройшла крізь землю, скелі та серця живих істот, наче глибокий подих з полегшенням, який змиває багатовіковий кошмар.
За межами покинутого замку, у неприступних горах, першими зміни відчули скелі. Віковічні кам'яні брили, що роками стояли похмурими сірими велетнями, раптово вкрилися ледь помітним кристалічним синім відливом у променях вечірнього сонця. Сніг на вершинах заіскрився чистіше, а пронизливий гірський вітер раптом втратив свою лють та холоднечу. Він став свіжим, легким і приніс із собою солодкий, забутий запах весняної хвої.
У диких, непрохідних лісах, де згарища сіл заростали бур'янами, раптово затихли всі хижаки. Старі, покручені темною магією дерева розправили свої крони. Пожухла, покрита попелом трава біля підніжжя скель умить налилася соковитою зеленню, розриваючи пута проклятої суші. Тварини у своїх норах і гніздах підняли голови, вслухаючись у тишу, яка більше не загрожувала їм смертю. Земля Ерідору прокидалася. Вона знову відчула свого Хранителя.
Але найсильніше ця невидима хвиля вдарила по людях. У глибоких лісових таборах Опору, у темних вологих печерах, де ерідорці роками ховалися від каральних загонів ворога, чоловіки та жінки раптом одночасно завмерли. Люди не розуміли, що саме сталося. Вони не бачили спалаху в горах, але кожен із них — від малого дитяти до сивого старійшини — відчув, як з душі спав важкий, крижаний камінь розпачу. На його місце прийшло дивне, трепетне передчуття. Надія. Древня, незламна ерідорська надія на те, що темряві приходить кінець.
