Спочатку:
На сторінку книги
Остання ніч перед довгоочікуваним весіллям розділила закоханих на кілька десятків гірських миль, але поєднала їх у спільному, трепетному хвилюванні.
У частково відремонтованому родовому замку Ерідору панувала особлива тиша. У повітрі пахло свіжою деревиною, вапном, вологою нічною землею та чистим гірським снігом із вершин. Раєль сидів на великому ліжку у своїх нових покоях і спостерігав за грою полум'я в каміні. Поруч, зайнявши майже всю вільну площу, велично вмостився Крейг. Великий чорний дракон мірно дихав, випускаючи з ніздрів маленькі, затишні хмарки сизого диму, які приємно гріли кімнату.
Вони довго не могли заснути. Чоловік і його вірний бойовий ящер розмовляли так, як розмовляють лише старі друзі напередодні найважливішої битви в житті. Тільки цього разу битва була мирною. Раєль щиро ділився своїми почуттями, мріяв про те, як вони разом із Ліріель засіють порожні ерідорські поля золотою пшеницею, як відкриють старі шахти та повернуть людей додому. Крейг слухав його, час від часу похитуючи головою, але під кінець розмови не втримався від бурчання:
— Твої мрії величні, мій юний Королю, і Камінь Сили обов'язково допоможе нам. Проте мушу тебе попередити: наше сімейне життя не буде спокійним. Ця срібна скалка зі своєю необузданою енергією точно не дасть нам спокою.
Раєль лише тихо засміявся, заплющуючи очі, повністю впевнений, що навіть з Лумірою це майбутнє буде прекрасним.
Тим часом за кілька миль звідти, у розкішному замку герцога, Ліріель лежала на величезному ліжку під шовковим балдахіном, який приємно пахнув трояндовою водою. Поруч із нею сиділа Луміра. Срібна дракониця якраз намагалася продемонструвати принцесі «шляхетний нахил голови під час офіційного обміну обручками», коли в двері кімнати тихо постукали.
Двері відчинилися, і в спальню повільно увійшов король Едрайн. Побачивши доньку, він раптово зупинився. Його обличчя пом'якшало, а в очах блиснули незвичні сльози розчулення. Він підійшов до ліжка, присів на краєчок і лагідно погладив Ліріель по голові, заплутавшись пальцями в її золотавих кучерях.
— Дівчинко моя... Ти зовсім доросла, — тихо, з глибоким емоційним трепетом промовив король. — Як же шкода, що твоя мати не дочекалася цього дня, не бачить тебе нареченою. Вона... вона мала б зараз сидіти тут, поруч із тобою. Вона мала б розповісти тобі все про весільну ніч, про шлюбні традиції і... — Едрайн раптом ніяково хмикнув, переводячи погляд на вікно. — Ну, про саме життя після весілля.
— Що саме, тату? — наївно спитала дівчина, кліпаючи очима та щиро не розуміючи, чому її зазвичай суворий батько раптом так сильно ніяковіє.
Луміра, відчувши запах нової цікавинки, миттєво нагострила свої вушка, підповзла по ковдрі ближче і витягнула довгу шию, затамувавши подих.
— Ну... — остаточно зам'явся король, його щоки помітно почервоніли, а рука панічно смикнула золотий комір каптана. — Це... це такі особливі жіночі розмови, Ліріель. Я чоловік, а не придворна дама. Я просто... я просто неймовірно радий, що ти знайшла своє справжнє кохання і що ти щаслива з Раєлем. Наша давня клятва з Артуром виконується.
Вони поговорили ще кілька хвилин про дрібниці, коли в кімнату з тихим шурхотом важкої шовкової сукні зайшла старша фрейліна, пані Беатріс. Король Едрайн підхопився з ліжка з таким полегшенням на обличчі, наче його щойно врятували з ворожого полону.
— О, Беатріс! Як вчасно! — квапливо вигукнув монарх, задкуючи до виходу. — Беатріс тобі... все розповість, доню. Вона знає палацовий протокол краще за мене. Я пішов перевіряти варту!
Коли двері за королем зачинилися, Ліріель абсолютно нерозуміючим, спантеличеним поглядом дивилася на фрейліну. Пані Беатріс, яка завжди була еталоном суворості, повільно підійшла до ліжка. Вона м'яко, з теплотою посміхнулася дівчині і присіла на край ковдри. У цю хвилину від неї більше не віяло тією звичною, зверхньою палацовою манірністю — її очі випромінювали турботу.
— Що саме ви маєте мені розповісти, пані Беатріс? — зацікавлено запитала принцеса.
Жінка лагідно подивилася на неї, і її голос прозвучав дивовижно м'яко:
— Я знаю тебе з самого твого народження, моя люба принцесо. Я заколювала твої перші дитячі стрічки і вчила першим крокам на балах. І мені надзвичайно шкода, що зараз, напередодні твого весілля, ці слова маю говорити тобі я, а не твоя любляча матір.
Ліріель уважно, затамувавши подих, слухала. Раптом щоки пані Беатріс почали стрімко червоніти, набуваючи відтінку стиглої королівської вишні. Вона гучно втягнула повітря і зітхнула:
— Пам'ятаєш... я роками вчила тебе поводитися чемно? Пам'ятаєш, як я суворо карала за кожен неправильний жест і вимагала залізного дотримання етикету?
— Так, — слухняно кивнула головою Ліріель, згадуючи кілометри нудних палацових лекцій.
Жінка важко, приречено зітхнула, а її рум'янець став настільки густим, що, здавалося, зараз підпалить її накрохмалений комір:
— Так от... Коли завтра ввечері ви нарешті залишитеся в королівській спальні зі своїм чоловіком наодинці... забудь. Забудь абсолютно все, що я коли-небудь говорила тобі про шляхетне виховання, скромність та стриманість.
Дівчина дивилася на неї широко відкритими від повного шоку очима, абсолютно не вірячи своїм вухам. Головна наглядачка палацового етикету пропонувала їй забути правила?!
— Забудь про манери, забудь про дистанцію у п'ять кроків, — червоніючи ще більше і ховаючи погляд, продовжувала пані Беатріс. — Роби виключно все, що в ту хвилину відчуватиме твоє серце і твоє власне тіло. Будь собою. Будь закоханою жінкою, а не принцесою на прийомі.
— А як же зітхання?! — раптово втрутилася в розмову Луміра, яка від надмірного здивування ледь не впала з подушки. Срібна дракониця обурено настовбурчила вушка і розправила крила. — Як же головна порада з ваших романтичних книжок, пані Беатріс?! Там же чітко, чорним по пергаменту написано: «Вона глибоко зітхнула, закотила очі від шляхетного почуття і цнотливо прикрилася шовковим віялом»! Я вже два дні треную Ліріель правильній траєкторії закочування очей! Це що, все марно?!
Пані Беатріс на мить застигла, а потім не втрималася і голосно, щиро пирхнула від сміху, повністю втрачаючи свою велич. Вона прикрила рот рукою, її плечі дрібно тремтіли, а Ліріель, дивлячись на неї, теж не витримала і дзвінко засміялася, ховаючи обличчя в подушку.
— Повір мені, Луміро, — відсміявшись, лагідно промовила фрейліна, витираючи сльозинку з куточка ока і лукаво дивлячись на срібну хитрунку. — Зітхання там обов'язково будуть. Багато зітхань. Тільки... повір моєму досвіду, вони будуть трохи іншими. І жодне палацове віяло вашій принцесі там точно не знадобиться. А тепер, леді... спати. Завтра на нас чекає великий день.
Луміра задумливо покрутила в лапках свою бузкову парасольку, намагаючись уявити «інші зітхання», а Ліріель засинала з легкою, щасливою усмішкою, заворожена тим, що завтрашній день назавжди змінить її безтурботне життя.
