Спочатку:
На сторінку книги
Раєль ще раз уважно оглянув медальйон, повільно повертаючи його в долоні. Провів пальцем по тонкому золотому візерунку. Нічого не відбувалося. Ні яскравого світла, ні прихованого механізму. Луміра витягнула шию та, ставши на задні лапки навшпиньки, дивилася в очікуванні. Не витримавши, тицьнула лапкою по синьому каменю.
- Він що, не працює? – постукала по медальйону кігтиком. – Може, треба щось натиснути?
Раєль посміхнувся.
- Не думаю.
Вона потицяла ще трохи сильніше.
- Ей, прокидайся.
Крейг важко зітхнув, спостерігаючи за її намаганням розбудити медальйон.
- Ти серйозно розмовляєш з артефактом?
- А раптом він соромиться прокидатись, – вперто смикала вона медальйон в руках воїна.
- Магічні артефакти не соромляться, – фиркнув дракон.
- Звідки ти знаєш? Ти ж не артефакт. – Драконка скривилась та відійшла від воїна.
Раєль сховав медальйон в карман.
- То що тепер? – тихо запитала принцеса.
Воїн мовчав, обдумуючи. Перед ними був вибір. Та обидва шляхи здавалися йому небезпечними для Ліріель.
- Якщо полетимо назад до твого батька… в нас досі немає прямих доказів щодо замаху на тебе, – він дивився на дівчину.
Вона кивнула, погоджуючись.
- А якщо до мого замку… Я навіть не знаю, що там залишилося. – Він посміхнувся одним кутиком губ. – Ще хтось намагається з’ясувати, куди ми прямуємо. І думаю, що це зовсім не друзі нас розшукують, щоб привітати.
- Тоді треба летіти туди, де цікавіше, – з розумним виглядом проговорила дракониця.
Запала тиша.
- І що ж, на твою думку, цікавіше? – чорний дракон навіть не здивувався її заяві.
- Таємничий замок Раєля, звісно, – впевнено наполягала вона. – Бо я читала, що в закинутих замках завжди є таємні ходи, скарби та привиди.
Крейг закотив очі, розуміючи, що її не переконаєш.
- Що ж, тоді летимо додому. – І лише промовивши ці слова, Раєль раптом зрозумів, що вперше за багато років назвав це місце своїм домом.
Він з надією подивився на Ліріель. Та на підтримку взяла його за руку.
- Ми зараз потихеньку пройдемо через нижній коридор, – Раєль вів за собою всіх, спускаючись вниз по сходах. – Позв підвали, де зберігають запаси. – Луміра на цих словах зглитнула. – Там холодно, зате в цей ранній час там нікого не буває. – Вони звернули у внутрішній коридор. – Не хочу турбувати майстрів.
Вони проходили порожніми напівтемними коридорами. Раєль пам’ятав кожен поворот, кожну арку. Наче сам камінь шепотів йому дорогу. Коридори Ордену були широкими і прохолодними. Темно-сірі стіни вкривали старі гобелени із зображенням людей і битв, про які давно забули навіть історики.
Пахло старим деревом, камінням і десь дуже далеко – свежеспіченим хлібом та здобою. За кілька кроків коридор розходився. Раєль з принцесою звернули праворуч. За ними йшов Крейг і Луміра. Вони майже дісталися до масивних дверей в кінці цієї тераси. Чорний дракон зробив ще крок і зупинився зрозумівши що позаду нього стало підозріло тихо.
- Мабуть ми декого загубили – зупинився він.
- Луміро! – розгублено позвала принцеса.
Раєль обернувся, але срібної бешкетниці в корідорі вже не було. Тільки важкі дубові двері, що вели з тераси до внутрішніх коридорів Ордену, були підозріло прочинені, а з темряви долинав легкий, радісний тупіт маленьких лапок.
— О ні... — принцеса прикрила обличчя долонею. — Здається, хтось згадав що сьогодні не поснідав.
Воїн і принцеса кинулися назад шукати драконку, але було запізно — Луміра вже встигла знайти дорогу до свята життя.
Срібна дракониця прослизнула до напіввідчинених дверей які її приваблювали.
- Напевно кухня. – вона озирнулась.
Кімната виявилась не кухнею. Вона забрела до невеликої кімнати, де зберігалися стародавні реліквії, папери, дерев’яні навчальні мечи. А головне — там стояла величезна, триметрова мідна сурма, в яку магістри сурмили лише під час початку великої війни або коли пристол королівства займав новий законий спадкоємець трону.
- Булочок немає – сумно зітхнула драконка.
І тут її увагу все ж привернула довга блискуча труба.
- Ооо. Яка цікава штука.
Драконниця, зачарована блиском полірованої міді, вирішила зазирнути всередину гігантського розтруба, сподіваючись знайти там щось їстівне. Протиснувши туди голову, вона неочікувано чхнула від пилу, і випадково випустила невелику хмаринку іскор.
ОРРРР-РР-РУУУУУУУУУУУУ!!!
Звук прокотився Орденом, мов грім у горах. Повітря всередині сурми миттєво нагрілося, резонуючи з такою страшною силою, що над Орденом пронісся оглушливий, апокаліптичний рев.
ОРРРРР-РРР-РРУУУУУУУУУУУ!!!
Звукова хвиля була настільки потужною, що Луміра вилетіла з сурми задом наперед, збила величезний казан із водою для обмивань і з гуркотом покотилася по мармуровій підлозі, загорнувшись у стародавній гобелен із портретом якогось засновника Ордену.
У коридорі Раєль повільно заплющів очі.
- Лумірооо. – взявши принцесу за руку повів її до драконки, тяжко зітхаючи. - Тільки вона здатна випадково оголосити бойову тривогу, коли так стараєшся бути непоміченим.
Крейг йшов слідом але старано робив вигляд, що взагалі він не з ким не знайомий і просто проходив тут повз.
Вони знайшли її швидко. Раєль відкинув гобелен, в якому вовтузилася драконка.
— В мене є декілька новин, — поспіхом сказала дракониця, дивлячись, як воїн схрещує руки на грудях.
— Кажи.
— Булочок тут нема. Зате тепер, здається, усі знають, що ми тут є. — вона винувато опустила вуха і тихенько прошепотіла: — І сурма працює добре.
Чорний дракон тільки головою похитав.
— Одного дня я почну сивіти, — гримнув він.
— А хіба дракони сивіють? — Ліріель винувато посміхнулась.
— Думаю, скоро ми дізнаємось про це.
За секунду в усьому замку зчинився неймовірний хаос.
Закалатала тривожна варта. Двері кімнат почали масово відчинятися, і в коридори вискакували напівсонні магістри та майстри в довгих нічних сорочках, розмахуючи руками.
— Кінець світу! Напад демонів! Барикадуйте підвали! — кричали магістри, зпутаючись у власних подолах нічних сорочок й кумедно збиваючи з ніг один одного.
Десь далеко почулися кроки.
