Раді Вас бачити!

Ніч ще не зовсім відступила. Перші промені сонця боязко торкалися високих вікон замку, забарвлюючи старе кольорове скло у золотаві й бурштинові відтінки.

Крізь причинене вікно до кімнати принцеси долинав запах мокрої трави, липового цвіту й свіжого хліба, який кухарі вже виймали з печей. Десь далеко внизу прокинувся двір.

Ліріель не спала.

Вона лежала, дивлячись у стелю, а на губах сама собою з'являлася усмішка.

Варто було лише заплющити очі, і вона знову бачила ніч.

Темне оксамитове небо, всіяне зірками. М'які, сильні рухи крил Крейга. Холодний вітер, що грався її волоссям. Тепло обіймів Раеля. Він майже нічого не говорив. Та їй і не потрібні були слова. Іноді мовчання двох людей розповідає більше, ніж найдовша розмова.

Вона несвідомо торкнулася кінчиками пальців своїх губ і тихо засміялася. Не тому, що Раель її поцілував — він так і не наважився, — а тому, що, коли вони летіли на Крейгові над срібним від місячного сяйва озером, він дивився на неї так тепло, що цього тепла вистачило б, щоб зігріти всю цю ніч.

— Дивна ніч… — ледь чутно прошепотіла вона.

Серце й досі билося швидше, ніж зазвичай. Хотілося, щоб ця ніч тривала довше.

Раптом з-під ліжка долинуло тихеньке дзенькання.

Ліріель насупилася. Може, здалося?

За мить дзенькнуло ще раз. Потім почувся дуже знайомий приглушений голос:

— Обережніше…

Ліріель повільно звісила голову з ліжка.

З-під довгого покривала стирчав сріблястий хвіст. Він дуже старанно намагався не ворушитися.

— Луміро…

Хвіст завмер.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша. Потім з-під ліжка повільно визирнула знайома мордочка. На носі дракониці красувалася біла пляма від вершків. Вона винувато кліпнула великими очима.

— Добрий ранок, — розпливлася в усмішці драконка.

— Що ти робиш під моїм ліжком? — усміхнулася дівчина.

— Якщо чесно… я вже майже закінчила. — Дракониця щось тягнула на себе.

— Закінчила що?

Луміра обережно виповзла назовні. За нею, голосно шкрябаючи підлогу, виїхав величезна срібна таця. На ній стояли вазочки з полуничним варенням, кошик із теплими булочками, круглий сир, тістечка і пара срібних келихів.

Ліріель здивовано оглядала драконку та її трофеї.

- Ну а келихи навіщо?

Дракониця подивилася на дівчину так, ніби відповідь була очевидною.

- Вони гарні.

- А все інше?

- Це сніданок.

- Для кого? — не вгамовувалася дівчина.

- Для нас, — незворушно відповіла Луміра.

- Для нас?

- Ну звісно, тут же більше нікого немає. Тільки ми. Ви з Раелем вирішили трохи політати сьогодні вночі, а хтось же мав подбати, щоб ви не залишилися голодними.

Принцеса прикрила долонею усмішку.

- То тому ти не захотіла з нами летіти? І ти всю ніч…

- Майже. Спочатку чекала вас. Потім ще чекала. А потім мені стало сумно. Потім я відчула запах булочок. А далі все якось само сталося.

- То чому ти не полетіла з нами? — Нахилила голову набік принцеса.

- З вами полетів Крейг, я його проінструктувала. Щоб слідкував, а потім мені все розповів. А в мене були ще свої невідкладні справи.

- Булочки? — Ліріель засміялась.

- Це серйозна справа, — пирхнула у відповідь драконка. — Булочки не чекають, вони можуть зачерствіти, — обурилася драконка. — А Раель все одно тебе б не поцілував. Я знаю це.Тому нічого цікавого я не пропустила.

- Звідки? — щоки дівчини зрадницько зарділися.

- Я зрозуміла його характер. Він хоче щоб ти їм пишалася. — Луміра махнула лапою.

На дворі ранок остаточно вступав у свої права.

Нічна прохолода ще трималася в затінку старих лип, але сонце вже золотило верхівки дерев і повільно ковзало по сірому каменю замку. У повітрі змішалися запахи свіжоспеченого хліба, мокрої трави і троянд, які густо цвіли вздовж садових доріжок. У дворі вже кипіла робота.

Крейг лежав неподалік у дворі, підставивши чорну луску ранковому сонцю. Заплющені очі могли обдурити будь-кого, але Раель знав: дракон давно не спить.

Воїн підійшов і мовчки спервся плечем на теплий бік друга.

Крейг навіть не розплющив очей.

- Знаєш, друже, — тихо промовив Раель, — мені потрібно поговорити з Ліріель.

- Знаю.

Голос дракона прозвучав спокійно, ніби він знав, за чим прийшов чоловік.

- Ти хочеш попросити її залишитися тут.

Раєль тяжко видихнув.

- Подорож до столиці буде зовсім іншою. Там уже не буде випадкових сутичок. Там чекатиме бій.

Крейг повільно розплющив золотаві очі.

- А вона погодиться?

На мить запала тиша. Раєль дивився кудись у сад, де легкий вітер колихав білі троянди.

- Ні.

- Тоді навіщо проситимеш?

- Бо… — він усміхнувся сумно. — Я більше боюся втратити її, ніж самого себе.

Крейг мовчки похитав великою головою.

- Це дуже незручно.

- Що саме? — не зрозумів воїн.

- Закохуватися, — просто відповів дракон.

Раєль тихо засміявся.

- Не сперечаюся.

Дракон фиркнув теплим повітрям.

- Іди, поки не передумав.

Коридори замку ще дрімали у ранковому світлі. Крізь високі вікна на кам'яну підлогу лягали довгі сонячні смуги. Повітря пахло воском, яким натирали меблі, і лавандою, що стояла у вазах маленькими букетиками.

Раєль зупинився біля дверей кімнати принцеси.

Глибоко зітхнув, постукав. Двері відчинила головна фрейліна Беатріс. Сувора, як завжди. Її погляд ковзнув по Раєлю зверху донизу.

- Її високості бажаєте щось передати? — зверхньо мовила вона.

- Бажаю поговорити з нею наодинці, — твердо відповів воїн.

- Наодинці?

У голосі фрейліни прозвучало стільки недовіри, ніби він попросив ключі від королівської скарбниці.

- Саме так.

Беатріс уже відкрила рота, щоб відмовити.

Та Раєль лише спокійно підвів очі. Нічого не сказав, просто подивився спокійно, твердо. Так, як дивляться люди, які звикли, що їх слухають. Фрейліна несподівано замовкла. Навіть сама здивувалася. Потім чемно вклонилася.

- Дівчата, залишимо принцесу! — дзвінко вигукнула вона і вийшла за двері.

За мить кімната спорожніла.

Ліріель усміхнулася.

- Ти навчився говорити майже як король.

Раєль трохи скривився.

- Майже. Це вже успіх.

Вона тихенько засміялася.

І чоловік упіймав себе на думці, що заради цього сміху готовий був на будь-що.

- Це ти так швидко скучив за Лірі? — почувся знайомий голос.

Луміра сиділа на килимі біля величезної таці. Навколо неї лежали крихти, три надкушені тістечка, і вона продовжувала жувати з абсолютно невинним виразом мордочки.

- Ні… тобто так… тобто…

Луміра поважно кивнула.

- Зрозуміло, що не зрозуміло зовсім.

Крейг, який саме зайшов до кімнати, важко зітхнув та закотив очі.

Раєль підійшов до Ліріель. Його усмішка повільно згасла.

- Я хотів поговорити серйозно.

Принцеса відразу відчула якусь прохолоду в його голосі. Вона підійшла ближче.

- Я хочу попросити тебе залишитися тут, — тихо мовив чоловік. Усмішка зникла з обличчя дівчини. — До приїзду твого батька.

- А ти?

- Ми з Крейгом поведемо військо.

- А як же… завжди разом?

Він обережно взяв її долоні у свої.

- Завжди, Лірі. Завжди. Просто зараз… я не маю права ризикувати тобою та Лумірою.

Ліріель повільно похитала головою.

- Ні, я їду з тобою.

- Лірі… там буде бій.

- Саме тому, — її голос залишався тихим, але твердим.

Він опустив голову. Кілька секунд мовчав. Потім майже пошепки сказав:

- Якби я міг… я забрав би тебе на край світу. Подалі від усіх цих війн, корон і тронів.

У кімнаті стало тихо.

Дівчина подивилася на нього довго. Дуже довго.

- Дивний ти чоловік, — промовила вона задумливо.

- Чому?

- Ти не боїшся йти з військом, а за мене боїшся.

Раєль сумно усміхнувся.

- Так, боюся за тебе більше за все.

Її серце стислося, хотілося обійняти його і не відпускати. Та вона лише міцніше стиснула його руки.

- Я не відчуваю себе королем Лірі. Я все ще думаю як воїн.

- Во-во! - несподівано вигукнула Луміра, старанно облизуючи крем із лапки. - Саме це і сказала вчора та панянка, яка весь вечір дивилася на тебе як кішка на сметану.

Раєль застогнав.

- Луміро…

- Вона сказала: «Він гарний, але зовсім не схожий на короля», — продовжувала злизувати крем драконка.

Усмішка зникла з обличчя чоловіка.

- Мабуть, вона мала рацію, — сумно сказав він.

Крейг повільно підвів голову.

- Твоя кров ще не прокинулася.

- І коли ж вона прокинеться?

Луміра саме тягнулася за черговим тістечком. Не відриваючи від нього погляду, вона безтурботно відповіла:

- Коли сядеш на свій трон.

У кімнаті стало тихо. Дракониця завмерла, підняла очі. Троє дивилися тільки на неї. Вона кліпнула і розгублено простягнула тістечко вперед.

- Х... хочете?

Ліріель раптом усміхнулась.

- А знаєш, вона має рацію.

Раєль здивовано перевів погляд на принцесу.

- Ти не намагався сісти на свій трон, хоча медальйон визнав тебе, — продовжила говорити дівчина.

- Трон зачарований, — став заперечувати чоловік.

- І медальйон теж був загадкою, — не відступала принцеса, — але тепер він у тебе.

Крейг задумливо кивнув.

- Це варто спробувати.

Раєль усе ще вагався.

- А якщо нічого не станеться?

Луміра знизала плечима.

- То спробуєш ще. Усі великі справи виходять не з першого разу. Я, наприклад, тільки з четвертої спроби навчилася непомітно носити тістечка, щоб мені вистачило.

- Непомітно? — скептично перепитав Крейг.

- Ну майже непомітно, — пирхнула драконка і проковтнула ще одне.

Лірель засміялася.

- Військо все одно збиратиметься кілька днів, ми встигнемо полетіти до твого замку, — вона з рішучістю дивилася на воїна.

Раель повільно озирнувся на Крейга. Дракон мовчки кивнув. Цього було достатньо. Воїн глибоко вдихнув і вперше подумав про свій родовий замок не як про місце болю та спогадів, а як про дім, який, можливо, чекає на свого господаря.

- От і добре! — радісно потерла лапками Луміра. — А я вже запаслася харчами в дорогу.

Крейг хитро примружився.