Спочатку:
На сторінку книги
ринц Адріан був у люті, коли йому доповіли про зникнення срібної драконки принцеси. Його маг сидів у його покоях і творив якісь закляття.
- Ти маєш знайти цих втікачів! – гучний голос принца луною відбивався від стін. – Я знаю, що тут замішаний цей брудний бродяга. – Він метався по кімнаті, навмисно перевертаючи меблі та розкидаючи все, до чого міг дотягнутися. - Я впевнений — це вони з драконом викрали мою наречену. Я бачив, як вони дивилися один на одного.
- Дракон і волоцюга? – насмішкуватий тон мага зовсім не виявляв поваги до принца.
Принц зупинився та ошелешено з неприхованою злістю глянув на мага.
- Цей дикий воїн і моя наречена! — він майже перейшов на крик. — Коли вони будуть у моїх руках, я змушу підкоритися це дівчисько. Вона пошкодує, що посміла виставити мене посміховиськом.
Адріан від люті скреготів зубами та в розпачі стискав кулаки.
Маг Севан не зважав на погрози принца. Він зосереджено вдивлявся у сферу у своїй руці, стискаючи іншою магічний посох та проводячи ним по сфері.
Раптом сфера спалахнула яскравим сріблясто-зеленим вогником, і чаклун хижо посміхнувся.
— Є! Вони зачепили мої «магічні спори» прямо на кордоні королівства Ерідор, — прошипів маг, повертаючись до принца, який якраз зупинився перед ним.
Халат принца був розхристаний, і його поли тріпотіли вслід метанням чоловіка.
— Я точно знаю, що вони десь у районі Ордену чотирьох Веж. Невже вони летять… - він замовк, не закінчивши свого припущення.
Принц радісно підскочив на місці.
— Чудово! Ха! Ми наздоженемо цього бродягу, я власноруч відрубаю йому голову, а принцесу… – він хижо посміхнувся. – Якщо Ліріель буде в моїх руках, король нам більше не знадобиться.
Маг задоволено кивнув, але раптом його погляд упав на розхристану сорочку принца. Чаклун завмер, його очі розширилися від жаху, а обличчя миттєво зблідло.
— Постривай... — голос мага здушився до зловісного шепоту. — А де... де родовий медальйон престолу Ерідор, який ти мав носити на собі, не знімаючи? Де половинка амулета?!
Принц розгублено поплескав себе по грудях і про всяк випадок по кишенях. Потім озирнувся, ковзаючи поглядом по кімнаті.
— Е-е-е... Я не знаю, як так сталося, – виправдовувався Адріан. – В цій суматосі я не помітив його зникнення. Зараз мої люди обшукають палац та сад.
Маг мало не скреготів зубами від люті та свердлив очима принца.
— Що?! — маг буквально закипів від сказу. Його обличчя спотворилося звірячою гримасою, він підскочив до принца і з силою вдарив своїм посохом об підлогу так, що по кімнаті прокотилася хвиля чорного диму. — Ах ти ж тупоголовий бовдуре! У тебе була одна-єдина задача — берегти цей медальйон як зіницю ока і слухати мене! Ти хоч розумієш, що ти накоїв?!
— Та чого ти кричиш на мене?! — налякано схаменувся принц, задкуючи до ліжка. – Якщо цей медальйон такий дорогий тобі, нащо ти змушував мене носити його? Символ влади іншого королівства. Нащо він тобі? Я і так поведу воїнів на ті землі та завоюю їх. Ти ж цього хотів?
— Це ключ! — вигукнув маг. — Ключ від пам’яті та влади. Цей медальйон можуть носити лише ті, хто має королівську кров. Тому ти мав його носити. І так він завжди був у мене на очах.
Севан тяжко дихав. Хвиля люті підіймалася в ньому.
- Ключ? – повторив за ним принц.
- Так! – маг почав нервово ходити покоями принца туди-сюди широкими кроками, ніби намагався виміряти довжину кімнати. – Пам’ять, яку потрібно було стерти. Я стільки доклав зусиль для цього. Ніхто не мав пам’ятати ті події. Ніхто.
- Ви, маги, дуже дивний народ, – стишивши тон, мовив принц. – Навіщо робити ключ від пам’яті, коли ти хотів, щоб усі назавжди про це забули?
- Бо ти не розумієш законів магії, – Севан зупинився навпроти принца. – Нічого не може зникнути в нікуди чи з’явитися нізвідки. Мені потрібно було знищити пам’ять про… – він зам’явся. – Ті події. Ніхто не мав вижити тоді. І всі, навіть останній жебрак королівства, мали не пам’ятати подробиць. Я тоді не знав, що амулет розділили. Залишалась лише ця половина амулета яку я тобі дав. Лише вона мала привести тебе до трону королівства Ерідол. Інша половинка медальйону, назавжди похована під камінням. Та після невдалої – він зневажливо хмикнув та подивився на принца – весільної церемонії, медальйон став оживати. Я зрозумів, що хтось залишився живим. Тому ми влаштовували ці засідки та платили найманцям. Завдяки силі цього амулета найманці безпомилково вираховували, кого їм потрібно позбавити життя.
Адріан сидів на ліжку та намагався зрозуміти те, що каже його маг.
- Але ти сам винен, – спалахнув принц, зло дивлячись на мага. – Ту церемонію мав контролювати саме ти.
- Я не знаю, що сталося, – маг був усе ще злий, та вже тримав себе в руках. – Хтось втрутився в дію рун. Здалася тобі та принцеса!
- Вона гарна, і я хочу, щоб вона була моєю. Повір, – глумлива усмішка скривила губи чоловіка, – коли вона буде в моїх руках, вона вже не створюватиме проблем нашим задумам. Але моїх найманців розігнав чорний дракон, у нас мало людей!
— Для цього нам потрібне військо цього старого дурня — батька принцеси! — маг хижо звузив очі, у яких спалахнув підступний вогник. — Ми залучимо короля. Але його треба обманути. Ми переконаємо короля, що його доньці загрожує смертельна небезпека від рук воїна, а не від тебе. Старий підніме всю королівську армію, і вони самі принесуть нам їхні голови!
Маг круто розвернувся, і його темний плащ зметнувся, наче крила кажана. Часу не залишалося — брехня мала стати їхньою головною зброєю, щоб наздогнати втікачів до того, як правда вийде назовні.
