Спочатку:
На сторінку книги
Раєль вільно, без найменшого опору підійшов до величного гранітного підніжжя і спокійно, з упевненістю людини, яка нарешті знайшла своє законне місце, сів на трон.
У ту ж мить повітря в залі ледь відчутно, тонко здригнулося. Теплою м'якою хвилею воно пройшло по всьому приміщенню, змиваючи залишки пилу зі стін та змушуючи кам'яні статуї драконячих крил ледь помітно блиснути в сутінках. Це був перший подих відродженого замку.
Ліріель дивилася на чоловіка, в якого закохалася ще коли він був простим воїном. Вона пильно вглядалася в його знайомі риси і раптом чітко зрозуміла: він зовсім не змінився. Перед нею сидів усе той самий Раєль — надійний, готовий закрити її собою від будь-якої бурі. І водночас... щось у ньому все ж таки безповоротно змінилося. Тепер у кожній лінії його постави, у кожному русі відчувалася та спокійна сила, яку неможливо чи виробити тренуваннями. Сила справжнього короля.
Золотаве світло медальйона повільно згасло. Раєль сидів на стародавньому троні абсолютно спокійно. Його долоні лежали на кам'яних підлокітниках. Помітивши погляд дівчини, він м'яко посміхнувся їй — тією самою посмішкою, яка зводила її з розуму.
Луміра, яка досі сиділа на крилі кам'яного дракона, схилила голову набік і уважно розглядала Раєля на його новому місці.
— Крейгу, а тепер Раєлю дадуть справжню корону? — з цікавістю у голосі запитала срібна дракониця.
Чорний дракон ледь помітно усміхнувся.
— Мабуть.
— А фанфари будуть? І довга, пафосна королівська промова перед народом? — вигукнула вона, радісно ворушачи крилами.
— Луміро-о-о... — з легкою втомою пробасив Крейг.
Чорний дракон повільно розвернувся всім своїм корпусом до неї. Вона сиділа на статуї, підібгавши лапки.
— Ну що? — щиро здивувалася срібна драконка, ображено настовбурчивши вушка. — Він же вже став королем, то треба ж якось красиво все це оформити!
Крейг лише гучно пирхнув, випустивши з ніздрів маленьку акуратну хмарку сизого диму.
— Знаєш, що мене в тобі дивує найбільше, Луміро?
— Що? Моя бездоганна грація? — цікаво уточнила дракониця.
— Те, що ти здатна поставити значно більше запитань, ніж у всьому світі існує відповідей.
Луміра гордо випнула груди, розправивши крила.
— Це талант.
— Це стихійне лихо, — філософськи пробурчав великий ящер.
— Дякую.
— Це був не комплімент.
— А звучало дуже схоже на комплімент, — фиркнула Луміра.
Поки дракони вели свою суперечку, Ліріель не зводила очей з Раєля. Він теж з посмішкою дивився на неї. Весь цей величезний світ навколо них перестав існувати.
Раєль простягнув до неї свою руку, не кажучи при цьому жодного слова.
Дівчина посміхнулася та підійшла до нього. Її долоня легко ковзнула в його руку. Пальці Раєля замкнулися навколо її пальців, даруючи відчуття абсолютної безпеки.
— Тут лише один трон, — тихо прошепотіла вона, кинувши лукавий погляд на кам'яне сидіння.
— Знаю, — він знову посміхнувся, і в його очах спалахнули грайливі вогники.
Одним коротким рухом Раєль потягнув її до себе. Ліріель лише коротко зойкнула від несподіванки й засміялася, коли опинилася в нього на колінах, оточена теплом його міцних рук.
— Ваша Величносте, — прошепотіла вона, намагаючись стримати усмішку — Мені здається, це зовсім не по‑королівськи.
— Хіба? — грайливо відповів він, притискаючи її трохи ближче. — Я вважаю, що король має право першим захищати те, що належить його серцю.
— Принаймні, фрейліни були б у повному розпачі від такого порушення протоколу, — зауважила принцеса, обхопивши його шию рукою.
— На наше щастя, пані Беатріс та її книжки з етикету зараз дуже, дуже далеко, — Раєль тихо засміявся.
Раєль підняв руку і ніжно, ледь торкаючись кінчиками пальців, прибрав пасмо її золотавого волосся зі щоки. Його пальці затрималися на її теплій шкірі лише на коротку мить, наче він усе ще не міг повірити, що вона справді тут, із ним, посеред цього зруйнованого замку.
Ліріель подалася трохи назустріч. Їхні погляди зустрілися і в наступну секунду їхні губи нарешті зустрілися в теплому поцілунку.
Цей поцілунок був довгим, ніжним і водночас неймовірно пристрасним. У ньому, відбилося все, що їм довелося пережити за останні дні: той шалений страх розлуки, безмежна довіра одне до одного і обіцянка пройти крізь усі майбутні випробування разом.
— Ой! Я все пропустила! — обурено вигукнула драконка. Після чого її погляд, сповнений гніву, миттєво перемістився на чорного дракона, що сидів неподалік. — Це ти винен!
Крейг здивовано кліпнув своїми золотими очима.
— Я?
— Так, саме ТИ! — не вгамовувалася вона. — Ти відволік мене своїми розповідями про корони! Я пропустила такий неповторний романтичний момент!
Потім вона з надією перевела погляд на людей і, витягнувши шию вперед вигукнула:
— А ви... ви ще повторите? Ну будь ласка!
Раєль та Ліріель перезирнулися і одночасно голосно, щиро засміялися. Цей сміх лунав так дивно серед занедбаних стін старого замку. Принцеса, ховаючи обличчя від раптової ніяковості та сміху, притулилася чолом до плеча Раєля.
— Луміро, тобі ще зарано дивитися такі дорослі сцени, — з лагідною усмішкою в голосі мовив Раєль, похитавши головою.
— Так мені ж цікаво! — щиро заперечила драконка, обурено пірхнувши маленькою хмаркою.
Вона хотіла було підбігти ближче до людей, але на її шляху раптово виросла жива стіна. Крейг, просто переставив свою лапу, повністю заступивши їй прохід до закоханих. Його важкий хвіст опустився, створюючи додатковий надійний бар'єр.
Дракониця нахмурилася.
— Через тебе нічого не побачиш!
Вона спробувала обійти чорного дракона зліва, але Крейг крилом перекрив прохід. Луміра обурено пискнула, метнулася вправо, намагаючись проскочити під його животом, проте великий ящер знову не пропустив її.
— Нехай люди розберуться зі своїми почуттями самі, — спокійно пробасив Крейг. — У тебе занадто цікавий ніс.
— Ой, ну звісно, — невдоволено буркнула Луміра, надувши щоки.
Оскільки шлях був надійно закритий, вона змахнула своїми крилами і злетіла вгору, де височіла кам’яна статуя дракона. Статуя виглядала велично, розправивши кам'яні крила.
Луміра спритно застрибнула на крило кам'яного чудовиська. Проте, намагаючись втримати рівновагу, переступила лапкою і випадково опустила її на якусь непомітну виступаючу кам’яну деталь, що хитро ховалася під крилом статуї. Луміра натиснула на неї всією своєю вагою.
Клац.
Звук старого механізму пролунав у залі дивовижно чітко.
Луміра миттєво завмерла, перетворившись на таку ж нерухому статую, як і та, на якій вона сиділа. Її срібний хвіст застиг у повітрі кумедною закарлючкою. Вона повернула голову до присутніх і видала тихе, винувате:
— Еее... Я цього не планувала, чесно...
І саме в цю секунду десь глибоко під фундаментами древньої цитаделі, у найтемніших підземеллях щось з гуркотом прокинулося. По залу і всьому двору пройшов низький гул. Древній замок Ерідору почав оживати.
