Раді Вас бачити!

Наступного ранку туман стелився над дорогою, немов молоко, і колеса воза тихо шелестіли по вологій землі.

Клан проводжав нас піснями — гучно, весело, ніби вчора ніхто не бачив крові.

Я сиділа спиною до принца, роблячи вигляд, що перевіряю записи про клани та їхні звичаї.

— Не кожному хлопцеві, — тихо промовив він, коли ми вже від’їхали достатньо далеко, — судилося бути героєм.

Я не одразу зрозуміла, що це звернення до мене.

— Перепрошую? — холодно спитала я, не підводячи голови.

Він усміхнувся кутиком губ:

— Бачу, ви вчора хвилювалися. Але, Гель, не варто. Кожен добрий у своїй справі.

— Я не хвилювався, — відповіла я занадто швидко.

— Авжеж, — м’яко сказав він. — Просто тримали за спиною трьох дітей, щоб не заважали героям.

Я промовчала. Не знала, як на це реагувати — роздратуванням чи вдячністю.

Перо знову заскрипіло по паперу.

— Я просто хотів бути в безпеці, — нарешті видушила я.

Він глянув, але нічого не відповів. Лише в очах промайнула втома — і, можливо, легкий жаль.

І раптом я зрозуміла: витримати небезпеку простіше, ніж цю тишу — коли людина поруч, але дістатися до неї вже неможливо.

Слова не йшли, і я не розуміла, чому — від утоми, від хвороби, чи тому, що та несподівана зустріч з орками виїла щось усередині. Колеса ледве чутно шелестіли, і світ навколо ніби сповільнив подих — лише дорога й наші тіні.

— Гелій, — почула я нарешті тихий голос поруч. — Ти ж розумієш, що я мав на увазі не героїзм узагалі, так?

Я не глянула на нього. Боялася підняти голову й побачити його обличчя — можливо, із маскою відчуженої ввічливості чи співчуття.

Може, і не стрималася б — кинула б йому в обличчя, що я не хлопець і не зобов’язана вміти володіти зброєю, аби захищати близьких. А потім розридалася б від безсилля, бо жінки варварів стояли поруч зі своїми чоловіками, зі зброєю в руках.

Я б була жалюгідною навіть у цьому.

Замість відповіді я перевела погляд на сторінку із замітками й удавала, що шукаю пункт про колективну оборону кланів.

— І все ж, — тихо, майже пошепки, продовжив він, — учора ти був хоробрішим за багатьох.

Серце сіпнулося — не від слова «хоробрішим», а від того, що він взагалі звернувся по-справжньому до мене.

Я мовчала. У словах не було води — лише тепло в грудях, яке я ретельно ховала під сарказмом.

— Отже, — видихнула я сухо, — у вас тепер нові критерії для героїв. Люблю прогрес. Хоробрішим за кого? За мишу? Чи за нашого візника? Та навіть коні готові були нас захищати!

Він усміхнувся — і в тій усмішці не було насмішки. Було щось приховане, вразливе, наче старовинний медальйон, який бояться розкрити перед чужими.

— Ні, — сказав він. — Просто… я радий, що ти був у безпеці.

Я відклала олівець і нарешті дозволила собі підняти очі. Його обличчя було ближче, ніж зазвичай.

— Ви не мали… — почала я й урвалася, бо слово «мали» прозвучало порожньо.

Краще було сказати чесно, але як? «Я не хотіла б, щоб ви думали про мене погано» — звучить безглуздо. «Мені страшно» — ще гірше.

Здається, він прочитав мої думки, бо його голос став ще м’якшим:

— Я знаю, що ти робиш це не заради мене. Але все ж, Гелій — ти хоч раз думав, що іноді можна робити щось просто для себе? Думати спочатку про себе? Дозволити собі чинити так, як хочеш ти, і не картати себе потім?

Я хотіла перевести розмову в професійну площину — «анкетування, стратегія, пункти про сумісність». Але слова не народжувалися.

Замість цього я дозволила собі маленьку слабкість — винувато всміхнулася.

— Іноді мені страшно, — прошепотіла я несподівано чесно. — Страшно, що якщо я зніму маску, то нічого доброго не залишиться. Я не впевнений, що без неї буду потрібен.

Він мовчки нахилився ближче й поклав долоню на мою — ту, що тримала олівець. Його пальці були теплі, надійні. Пальці, які ще вчора тримали зброю.

— Ніхто не є порожнім місцем, — тихо мовив він. — Дозволь іншим самим вирішити, чи сподобається їм те, що сховано за маскою.

Раптом мені захотілося розсміятися — від якогось дивного полегшення, від безглуздості власних страхів, чи від чогось ще.

— А якщо під маскою — страшне чудовисько? — усміхнулася я, і в голосі було більше тепла, ніж я дозволяла собі зазвичай.

— Не може бути! — відповів він, теж усміхнувшись. — Той, у кого є дві руки, дві ноги, голова й два ока — вже не може бути монстром!

— Тоді вам краще не знайомитися з моїм дядьком, — пожартувала я. — Колишній моряк: без ноги, без ока, без руки — суцільний кошмар.

Принц засміявся — голосно, щиро, і в екіпажі від того стало тепліше.

— Радите, — відповів він, — уже забронювати для вашого дядька посаду, якщо ми колись отримаємо вихід до моря?

Я похитала головою й знову взяла блокнот.

У наших словах не було зізнань. Але лід між нами тріснув — тихо, без звуку.

І чомусь цього зараз було досить.

***

З північних кам’янистих рівнин, що століттями служили природною стіною між нашим королівством і орчими племенами, шлях звернув на південний захід.

Тут починалися землі, де в повітрі стояла густа, майже відчутна магія — важка, як туман після дощу.

Трава ставала густішою й темнішою, дерева — вищими й тоншими, ніби витягнутими догори чужою силою.

Це були володіння магічних родів — тих, хто будував свої домівки поруч із давніми капищами й укладав клятви не словами, а чарами.

У мене на руках уже лежали анкети трьох претенденток із цих земель — майбутніх наречених, народжених під знаком магії.

А в голові настирливо крутилася думка про закляття, яке могло б на якийсь час зняти личину.

Хто знає, якими чарами та гламуром можуть користуватися ці жінки, щоб сподобатися принцу?

З кожною милею дорога ставала тихішою, але всередині росло відчуття, що нас уже чекають.