Раді Вас бачити!

Дощ почався раптово — як завжди.

Спершу тихо, ніби хтось на небі просто перевіряв, чи працює кран.

А потім — уже по-справжньому: стіною, з вітром, зі смаком холодного бруду й пригод.

— Чудово, — пробурмотіла я, натягуючи каптур. — Просто ідеально.

Боб, як завжди, промок рівно наполовину — вище пояса він усе одно нічого не відчував.

А от принц виглядав… як людина, вихована у палаці.

Тобто категорично не готовий до погоди.

— Тут неподалік, якщо вірити карті, має бути каплиця, — сказав він. — Стара, але, сподіваюсь, суха.

— Прекрасно. Будемо молитися, щоб дах не протікав.

До каплиці ми дісталися мокрі, змерзлі й виснажені.

Будівля й справді була стара — камінь, мох і двері, що відчинилися тільки після того, як я вмовила їх трьома нецензурними словами й одним бабусиним заклинанням.

Всередині було сухо, темно і пахло воском, старовиною й чимось теплим, людяним.

Ми влаштувалися біля вогнища — я розвела невеликий вогонь, принц зняв плащ,

і вперше за день настала тиша.

Боб, конюх і решта залишилися у притворі.

Лише дощ за стінами й потріскування дров.

Принц сидів навпроти, дивився на полум’я.

— Знаєте, Гелію, ви дивна людина.

— Дякую, — відповіла я. — Ми, свахи, за визначенням дивні.

— Не про це.

Він прищурився.

— Іноді ви говорите… як дівчина.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Перепрошую, що?

— Не ображайтеся, — спокійно продовжив він. — Просто манера, інтонації… іноді здається, ніби ви не зовсім той, за кого себе видаєте.

Я спробувала всміхнутися.

— Вам, мабуть, просто здалося, Ваша Високосте. Втома, дощ, гриби...

— Можливо, — сказав він. — Але втома рідко пахне жасмином.

Я завмерла.

— Що?

— Нічого, — поспіхом додав він. — Просто… дивно. З самого початку ви мені когось нагадуєте. Не можу згадати — кого.

Він нахилився вперед, полум’я освітило його обличчя — зосереджене, уважне.

— А ще… — він тихо розсміявся, ніби над собою, — мені починає здаватися, що я божеволію.

— Чому?

— Бо мене починає тягнути до… — він запнувся, почервонів і відвернувся. — До людини з наклеєними вусами.

Я не втрималася й пирснула.

— Буває й гірше, Ваша Високосте. Головне — щоб вони не відвалилися у невідповідний момент.

Він теж засміявся, але погляду не повернув.

— І все ж… дивно.

— Може, просто магія, — сказала я надто швидко. — Або атмосферний тиск. Або гриби.

Він підняв брову.

— Гриби?

— Ага, я ж сьогодні в болоті назбирав, поки ви по купинах стрибали. Можливо, спори потрапили в повітря. Ефект легкої симпатії. На всіх діє. Навіть на тролів. Якісні, до речі. Кікімора ж казала, постачає до палацу — можете перевірити, якість відмінна.

Принц кивнув — явно не вірячи жодному слову, але більше не розпитував.

Сів ближче до вогню. Мовчки.

Я відчула, як від нього йде тепло — не просто жар, а живе, справжнє.

І коли моя рука випадково торкнулася його, тягнучись до полум’я, шкіру обпекло не від вогню.

І я зрозуміла: все, гра починає тріщати по швах.

У сумці тихо клацнув артефакт зв’язку, і бабусин сонний голос прошепотів:

“Гелю, тільки не закохуйся, чуєш? Це шкідливо для роботи.”

Я глухо видихнула:

— Запізно, бабусю.

Ранок видався сірим і занадто чесним.

Ніякої романтики — лише холодне повітря, мокрі чоботи й хрускіт у спині, коли я випросталася після сидячого сну.

Вогонь догорів, я тихо збирала речі.

Ілюзія на місці. Вуса тримаються. Все під контролем.

Принц прокинувся трохи пізніше.

Волосся скуйовджене, сорочка пом’ята, камзол узагалі опинився під моєю спиною.

Очі — сонні, але надто уважні.

— Доброго ранку, Гелію, — сказав він.

Я здригнулася, бо тон був… надто м’який.

Надто м’який для звертання до “хлопця”.

А може, я просто собі вигадую.

— Ранок як ранок, — пробурмотіла я, натягуючи чобіт. — Дощу нема — уже свято.

— Ага, — відповів він. — І запах дивний.

— Знову гриби?

— Ні, — він подивився просто на мене. — Жасмин.

Я закотила очі.

— То Боб. У нього мило трав’яне.

Боб, який саме зайшов до кімнати, уточнив:

— У мене дьогтьове.

— От бачите, — сказала я. — Жасмин — це дьоготь у вищому товаристві.

Принц хмикнув.

— Дивно. Я думав, дьоготь пахне… інакше.

Тиша зависла трохи довше, ніж слід.

Потім він натягнув рукавички й рівним голосом сказав:

— У будь-якому разі, сьогодні нас чекає нова наречена.

— Прекрасно, — відповіла я. — Головне, щоб не співала, не падала в непритомність і не пропонувала гуртові закупівлі для палацу.

— Скромні вимоги.

— Професійні, — відрізала я, застрибуючи в екіпаж.

Карета рушила. Колеса плюскотіли по мокрій дорозі, краплі падали з гілок у такт.

Наче все як завжди.

Тільки тепер я відчувала на собі погляд.

Не настирливий, не прямий — просто уважний.

Погляд людини, яка щось підозрює, але боїться перевірити.

У сумці знову тихо пискнув артефакт.

Я підняла його, прикидаючись, що поправляю плащ.

— Ну як ти там? — долинув сонний голос Василини.

— У нормі. Дощ, багно, підозрілий принц. Стандартний набір.

— Підозрілий?

— Ага. Здається, починає щось здогадуватися.

— Я ж казала, феромони — не жарти! — позіхнула Василина. — Треба було взяти чоловічий еліксир.

— Так, а хто ж мені сказав? Ти? Чи, може, спеціально не поклала в сумку?

— Ну от, — сказала вона. — Я ж стараюсь як краще, а ти знову мене лаєш.

— Прекрасно, — прошепотіла я. — Залишилося лише з’ясувати, для кого саме ти стараєшся як краще.

Принц обернувся, почувши мій шепіт:

— Ви щось сказали?

— Молитву, — відповіла я. — За успіх місії.

— Звучало якось інакше.

— Регіональний діалект.

Він усміхнувся:

— У вас цікавий акцент, Гелію.

Я натягнула каптур глибше, сподіваючись, що почервоніння не надто помітне.

Артефакт знову пискнув, і голос Василини вже тихо, змовницьки прошепотів:

“Не забудь — моє передбачення про доленосну подорож усе ще в силі.”

Я глянула на сіре небо, низьке, важке, повне дощу,

і похмуро подумала:

— Тільки б “доленосна” означала, що колись я ще повернуся додому.

--------------------------------------------------------------------------------------------

Ну що, друзі, скажіть чесно — це ще робота… чи вже службовий роман?