Спочатку:
На сторінку книги
Пам’ятаю той день, як сьогодні: чайник свистів, Боб мовчав, Василина віщувала комусь нещасливе кохання, а мені — швидку подорож. Я ж намагалася не заснути над клієнтськими анкетами.
Аж поки у двері не постукали.
Тобто не просто постукали — гримнули. Так що Боб ледь не впав зі стільця, а мені зненацька закортіло заговорити трольською.
Перше, що спало на думку:
«Оце й усе. Оце кінець. Прийшла податкова. Відчули, гадючі душі, що клієнт розщедрився.»
Але виявилося — гірше.
З-за дверей пролунав владний голос:
— За королівським розпорядженням!
І тут я зрозуміла: спокійне життя закінчилося.
Грюкіт повторився, тепер уже з командним:
— Відчиніть негайно!
Боб пішов відкривати. Тобто, як «пішов» — трохи зігнув дверний косяк плечем і зник за стулкою.
На порозі стояв чоловік років тридцяти у формі з гербом корони й виразом обличчя «я бачив багато, але до цього все одно не готовий».
За його спиною нервово тулився писар — кволий, із величезною текою, і весь час косував на Боба.
— Е-е… — почав той. — Шлюбне агентство «Ключ від будь-якого серця»?
— Саме воно, — відповіла я найпривітнішим тоном, який могла зобразити. — Проходьте, гості! Ми допомагаємо кожному знайти свою половинку й скуштувати радості взаємного кохання!
Боб згідно кивнув, що виглядало швидше як погроза.
Посланець зміряв мене поглядом, ніби намагаючись визначити, чи я взагалі жива.
— Я шукаю пані сваху… е-е… матрону Аглаю Ларр.
— Нашу дорогу бабусю? — пожвавилася я. — А хто її питає?
— Королівський двір, — коротко відповів він. — За наказом Його Величності.
Навіть Василина виглянула зі своєї кімнати — волосся скуйовджене, очі блищать.
— Гель, — шепнула вона, — я це бачила! Корона, дорога, весілля, ти й троль у смокінгу!
— Дякую, підбадьорила, — прошипіла я. — А я хоча б у платті?
— Ні, у платті я, — задумливо сказала вона. — Але це може бути неточно.
Посланець тим часом розгорнув сувій.
— Король повелів, — урочисто почав він, — щоб найкраща сваха королівства супроводжувала Його Високість принца Алдріка в ознайомчому турі країною — для вибору нареченої.
Я невільно присвиснула.
— Серйозно?
— Цілком, — не відриваючись від сувою, відповів він. — Наш король Ролан, нехай ім’я його славиться у віках і дні його будуть довгими, вирішив: час принцу одружитися. І вибір нареченої має бути з усіх верств населення, щоб народ бачив — принц бере шлюб не за титулом, а за коханням.
Я вже відкрила рота, щоб пожартувати, але посланець підняв палець:
— І це ще не все. Королівський провісник визначив, що зорі зійшлися як слід: рік благословенний для шлюбів. Кажуть, Бик увійшов у дім Місяця — тож принц неодмінно знайде своє справжнє кохання, а рід правителів буде міцним.
— Ага, — хмикнула я. — І все це, звісно, вимагає термінової експедиції по країні?
— Саме так! — зрадів він. — У палаці ж усіх не розмістиш, а запросити лише дворян — народ образиться. Тож подорож передбачено по містах, селах і навіть… — він зам’явся, — по прикордонних землях. Усі гідні дівчата вже подали анкети, описи чеснот і, де можливо, рекомендації від шанованих осіб.
— Подали, — повторила я. — Сподіваюся, не портрети на весь зріст?
— Малюнки олівцем. Деякі — з позолотою, — уточнив писар важливо.
— А-а, — протягнула я. — Тобто якщо наречена виявиться відьмою з бородавкою, народ усе одно порадіє, бо малюнок гарний?
— Головне, щоб не іноземка, — зблід писар. — У палаці немає коштів приймати дипломатичні місії.
Мене зненацька пройняло холодом.
«Королівська сваха» — це не просто підвищення. Це пряма дорога в тюремну вежу, якщо з’ясується, що справжня сваха вже давно спочиває у фамільному склепі.
— Передайте матроні Аглаї Семенівні, — суворо сказав посланець, — що король чекає її сьогодні о п’ятій у палаці.
Я прокашлялася:
— Звісно, передайте Його Величності, що сваха неодмінно прибуде.
Він уклонився і пішов, а я втупилася у Василину.
— Ну що, пифіє, — сказала я, — ти ж віщувала мені подорож?
— Віщувала, — кивнула вона. — Тільки не уточнила — куди.
— А от старайся уточнювати! Ладно, є ідея: скажемо, що Аглая занадто стара для дороги, тож пошле замість себе… племінника.
— Племінника? — перепитала Василина, скручуючи волосся у вузол. — Гелю, ти розумієш, що в тебе обличчя… не надто племінниче?
— Нічого, — відповіла я, глянувши в дзеркало. — Щоки припудримо, косу сховаємо, голос понизимо, трохи ілюзії — як на ринок, звична справа. Буду, отже, Гелій Ларр, молодий фахівець із сердечних питань.
— Молодий фахівець, — протягнула Василина. — Весільний шарлатан без диплома.
— Каже пифія, яку вигнали з іспиту за передбачення викладачеві облисіння.
— Але ж воно збулося! — обурилася Василина.
— От саме тому й вигнали, — зітхнула я.
Боб, спостерігаючи за нами, спокійно жував пиріжок.
— Боб, — сказала я строго, — ти їдеш із нами як охоронець.
— А можна я не говоритиму? — уточнив він.
— Саме це і є твоя найкраща кваліфікація.
Він кивнув, задоволений.
Поки я натягувала камзол і намагалася не задихнутися від тісного корсета (щоб, боронь Боже, не видати свої «верхні дев’яносто»), Василина рилася в бабусиній скрині.
— Ось! — урочисто вигукнула вона, витягуючи старий артефакт зв’язку — кулю в бронзовій оправі з написом: «Любов усе чує».
— О, боги, тільки не він, — застогнала я. — Минулого разу він усю ніч транслював сварку з чиєїсь спальні!
— Бо ти його на радіохвилю налаштувала, — відмахнулася Василина. — А тепер він буде нас з’єднувати. Ти — в дорозі, я — тут. Я підказуватиму щодо наречених.
— Підказуватимеш чи знову “передбачатимеш у стилі: вона тобі на голову впаде”?
— Не придирайся до формулювань. Усе буде добре, от побачиш. Хм… точніше — почуєш.
Я надягла капелюха й поглянула в дзеркало: звідти на мене дивився хлопчина років двадцяти — нахабнуватий погляд, стомлений вираз.
— От і славно, — сказала я. — Свахи немає, зате є її племінник. Молодий, здібний і готовий женити кого завгодно, крім себе.
— До речі, — озвалася Василина, — ти ж розумієш, що принц гарний? Я його якось бачила.
— Тим більше — женити треба швидше.
Боб зітхнув і підняв скриню.
— Не хвилюйся, — сказала я йому. — Головне — тримай обличчя кам’яним, коли нас представлятимуть.
— А якщо хтось спитає, хто я?
— Глухонімий кузен-охоронець.
— Але я не кузен.
— Зате глухонімий. Такого точно дозволять тримати поруч із Його Високістю.
Він задумався, потім кивнув і, здається, лишився задоволений роллю.
Василина провела нас до порога й сунула мені ще якийсь амулет.
— Від лиха, — сказала. — Або на щастя. Не пам’ятаю.
— А якщо воно не від лиха?
— Тоді побачиш. Результат не забариться.
Я зітхнула.
— Ну що, сваха вирушає в дорогу.
І саме в ту мить, коли ми з Бобом вийшли на вулицю, куля зв’язку здригнулася й прошепотіла знайомим бабусиним голосом:
«Гелю… не забудь брати завдаток наперед…»
Я мало її не впустила.
— Василино!
— Що? — озвалася вона з вікна.
— Він говорить бабусиним голосом!
— Ну… то ж авторитетна шлюбна куля. Вона запам’ятовує найголовнішу сваху.
— Чудово, — пробурмотіла я. — Тепер бабуся коментуватиме всі мої дії. Як у старі добрі часи.
«Зберися, ганчірко, поплачеш потім. Без свідків!»
Палац, на диво, пах не золотом (цікаво, як узагалі пахне золото?) і не владою, а воском, смаженою рибою й потом надто старанних служниць.
Поки нас вели залами, я тричі спіткнулася об килими, двічі привіталася з дзеркалом і один раз переплутала генерала з гобеленом.
— Нічого, — прошепотіла собі. — Головне — не впасти, не спалитися й не вляпатися в килим.
Куля зв’язку тихенько булькнула в сумці й буркнула бабусиним голосом:
«Гелю, тримай спину рівно. Сваха з сутулою спиною клієнтів втрачає».
— Дякую, бабцю, — прошипіла я. — Саме час учитися поставі.
Нас завели до величезної зали, де стеля губилася десь серед хмар, а посередині стояв принц.
Справжній.
Живий. І, судячи з виразу обличчя, не надто задоволений життям.
Він був зовсім не такий, як я собі уявляла: не напомаджений, не пихатий.
Швидше — розгублений, як людина, якій забули сказати, що її зараз одружуватимуть.
Він подивився на мене, потім на Боба, потім знову на мене.
— Це і є сваха? — тихо спитав він.
— Племінник свахи, — виправила я з поклоном. — Матрона Аглая Ларр занедужала, але веліла мені супроводжувати вас і тримати зв’язок.
— Зв’язок? — підняв він брову.
— Магічний, — уточнила я. — Із родиною. Та, якщо пощастить, ще й зі здоровим глуздом.
Принц ледь усміхнувся, і я зрозуміла — все, почалося.
Такі усмішки завжди означають біду: спочатку все добре, а потім стоїш по коліна в романтичних ускладненнях.
— Як вас звати, пане племіннику свахи?
— Гелій Ларр.
— Гелій, — повторив він, — звучить… як елемент несподіванки.
— Це і є моя професія, Ваша Високосте, — відповіла я. — Робити несподіване очікуваним і навпаки.
Він усміхнувся тепліше:
— Гадаю, дорога буде довга. Сподіваюся, у вас міцні нерви.
— Після роботи в шлюбному агентстві? — фиркнула я. — У мене нерви, як з драконового сухожилля — гнуться, але не рвуться.
Писар покашляв:
— Його Високість бажає, щоб ви негайно розпочали підготовку. Завтра вирушаєте в дорогу.
— Чудово, — сказала я. — А куди саме?
— У північне баронство. Там перша партія наречених.
«Перша партія…»
Я ковтнула слину.
Бабуся б пишалася — із домашньої свахи я виросла в експедиційну.
Принц глянув на мене знову — і в його погляді промайнуло щось схоже на втому.
— Відверто, Гелію, — тихо сказав він. — Можна так вас називати? — Я не в захваті від усього цього спектаклю.
— Дарма, — відповіла я. — Якщо спектакль поставити правильно, іноді з нього виходить справжнє кохання.
Він усміхнувся трохи щиріше.
— Тоді сподіваюся на ваше вміння.
Куля зв’язку в сумці знову загуділа й урочисто промовила бабусиним голосом:
«Пам’ятай: любов любов’ю, а платня наперед — це традиція!»
Я винувато глянула на принца.
