Раді Вас бачити!

Вів'єн

— Ти збожеволіла, якщо думаєш, що нічне проникнення — це гарна ідея, — голос Бена досі настирливо лунає в моїй голові, поки я повільно занурююся в гарячу воду.

​Вода приємно обпалює шкіру, знімаючи втому божевільного дня. Навколо мерехтять запалені свічки, відкидаючи на кахлі м'які тіні. Густа ароматна піна пахне ваніллю і чимось терпким... Чорт, знову ці деревні ноти. Я невдоволено жмурюся, тягнучись мокрою рукою до кришталевої вазочки на краю ванної. Беру шматочок соковитого, ідеально нарізаного манго, відправляю до рота, але солодкий смак тропічного фрукта не може перебити мої думки.

​«Нічна охорона у Vantorix — це звірі, Вів'єн. Сенсори руху, тепловізори, блокування ліфтів після двадцятої нуль-нуль, — панічно переконував мене Бен, розмахуючи руками перед своїми моніторами. — Якщо ми й підемо, то тільки вдень. Понеділок, обідня перерва. Даміан Восс як за розкладом о першій годині дня завжди їде жерти свій стейк в один і той самий ресторан. Це наше єдине вікно, коли його точно не буде в кабінеті, а денна корпоративна суєта прикриє твою появу».

​Так, план Бена дійсно геніальний і прорахований до дрібниць. Обідній час. Цього нахаби не буде на місці. Але чомусь від самої лише думки про Восса по тілу пробігає зовсім не робочий дрож.

​Згадую, як він втискав мене в стіну. Руки, що мертвою хваткою тримали мої зап'ястя. Грубий, дикий поцілунок, від якого в легенях просто не залишилося кисню.

​— Якого біса я взагалі згадую цього виродка?! — вголос сварю саму себе. А серце вже скаженіє та вискакує з грудей. 

​Але тіло, розпарене гарячою водою, живе своїм життям. Я прикушую нижню губу, відкидаючи голову на бортик ванної. Очі самі собою заплющуються. Моя рука повільно ковзає по мокрій шиї, спускається нижче. Пальці знаходять чутливі соски, що миттєво твердіють від одного лише дотику, виринаючи з-під шару піни. Я уявляю, що це не мої руки. Уявляю його темний погляд, його запах, його грубу силу, яка так безсоромно зламала мій опір.

​Долоня ковзає по животу і пірнає під гарячу воду, між ніг.

​Пішов ти до біса, Даміане Восс, — проноситься в голові зла, п'янка думка, поки пальці знаходять найчутливішу точку.

​Зціпивши зуби, видихаю. Темп пришвидшується. Я ненавиджу його за токсичну зверхність, але водночас до скреготу в зубах хочу знову відчути смак його губ. Смакую в голові кожну секунду того брудного поцілунку в коридорі, гаряче дихання на своїй шкірі, і навіть безсоромний укус. Стегна мимовільно вигинаються назустріч власній руці. Вода хлюпає, змішуючись із моїми тихими, рваними стогонами. Ще трохи... ще... Напруга скручується в тугий вузол внизу живота і вибухає яскравим, гарячим спалахом. Я протяжно стогну, насолоджуючись такою бажаною розрядкою. Тіло б'є солодка дрож, дихання – важке і хрипке.

Бісові чоловіки. Дістали мене. Немає Вам місця в моїй голові, — беру виноградинку та закидаю до роту, насолоджуючись смаком. 

​Кілька хвилин просто лежу з заплющеними очима, дозволяючи пульсу повернутися до норми.

​Виринаю з води. Спостерігаю, як біла піна красиво стікає з мого тіла. Виходжу з ванної, на ходу витираючись великим пухнастим рушником. У спальні панує напівтемрява. Скидаю рушник на підлогу і підходжу до свого туалетного столика. Беру баночку дорогого густого крему з мерехтливими частинками. Красиво, граційно ставлю одну ніжку на край свого величезного ліжка. Набираю в пальці лосьйон і з відвертою насолодою втираю його в шкіру. Спочатку литки, потім піднімаюся вище, водночас трохи розминаю стегна. Шкіра ніби світиться зсередини. Беру інший крем — легший, з тонкими нотками орхідеї, і щедро наношу його на зону декольте, плечі та шию. Обожнюю своє тіло і цей вечірній ритуал. Як би мене не бісили чоловіки, а дбати про себе ніколи не забуваю.

Одягаю свою улюблену чорну шовкову піжаму. Короткі шортики ледь прикривають сідниці, мереживний топ приємно ковзає по свіжій, зволоженій шкірі. Застрибую на своє величезне ліжко, пірнаючи під прохолодну ковдру. Витягую ноги, з насолодою потягуючись, наче кішка. Завтра буде великий день. Я вже просто смакую ті солодкі секунди, коли опинюся в кабінеті Даміана Восса і перерию все в його комп'ютері. Ми з Беном витягнемо все. Все складається просто ідеально.

​Телефон на тумбочці раптом оживає від вібрації, і екран спалахує в напівтемряві.

​Я ліниво тягнуся за ним. Певно, Слоун знову не спиться, і вона вирішила скинути мені чергову ідею для мого гардеробу. Але коли я дивлюся на екран, брови здивовано повзуть угору. Невідомий номер, проте перші ж слова повідомлення розставляють усе на свої місця. Це віце-президент корейської делегації. Довбень, з яким я танцювала.

​«Вечір добрий, неперевершена Вів'єн. Сподіваюся, я не розбудив вас. Просто ніяк не можу викинути з голови наш танець і ваш приголомшливий вигляд.»

​Закочую очі так сильно, що вони ледь не залишаються десь на рівні потилиці. Звідки він взагалі взяв мій особистий номер? Ах так, Маркус же роздавав мої візитки направо і наліво.

​Телефон вібрує знову.

«Як щодо того, щоб обговорити деталі нашого партнерства в більш... тісній і приватній обстановці? За вечерею, скажімо, завтра ввечері? Я знаю один дуже приємний, закритий заклад для особливих гостей.»

​Ну звісно. Тісніша обстановка. Який же банальний підкат.

​Мені треба якось ввічливо потягнути час, щоб не зіпсувати переговори, але й не давати йому хибних надій. Пальці швидко пурхають по клавіатурі.

​«Містере Чхве, це дуже приємна пропозиція, але мій графік на найближчі дні розписаний буквально похвилинно. Готуємо для вас ще одну розгорнуту презентацію. Впевнена, наша технологія 'Aether' скаже все за себе і без приватних вечерь.»

​Він читає миттєво. Друкує.

«Технології — це, звісно, чудово, Вів'єн. Але в нашому світі особистий контакт вирішує набагато більше. Я міг би особисто посприяти тому, щоб рада директорів швидше прийняла правильне рішення на користь Aurevia. В обмін на вашу... прихильність. Обіцяю вам неймовірні відчуття і компанію, яку ви не забудете.»

​Ах ти ж грьобаний шантажист!

​Мене просто накриває хвилею злості. Сідаю на ліжку, схрестивши ноги. Ну ні, хлопчику, зі мною такі ігри не пройдуть. Я сильна жінка, а не додаток до контракту. Друкую відповідь, навмисно добираю слова так, щоб вони вдарили точніше:

​«Ви, мабуть, мене з кимось сплутали. Пропозиція Aurevia об'єктивно найкраща для азійського ринку, і нам не потрібні неоднозначні послуги чи чиясь особиста прихильність для перемоги. Ми виграємо завдяки інноваціям. Але щиро дякую за турботу про наш контракт. Гарної ночі.»

​Бачу, як індикатор «друкує» з'являється, зникає і знову з'являється. Він явно не очікував такого відкоша. Доводиться йому трохи послабити свій нахабний напір.

​«Ви надто серйозні, Вів'єн. Я не мав на увазі нічого поганого. Лише пропонував незабутні, захмарні розваги, щоб зняти стрес. Ви геніально вмієте працювати, але треба вміти і розслаблятися.»

​Я лише цокаю язиком, кривляючись у темряву кімнати.

Треба вміти розслаблятися. Подрочи собі сам...придурок, – не витримую і вже сміюся.

Даю йому чітко зрозуміти, що мені пальця до рота класти не варто — відкушу по самий лікоть.

​«От коли підпишемо контракт, тоді ми всією компанією і підемо з Вами на зустріч святкувати. А поки що в мене немає часу на розваги, забагато роботи. На добраніч.»

​Відкидаю телефон на сусідню подушку і падаю спиною на матрац.

​Відкушу по лікоть, еге ж? — внутрішній голос миттєво вмикає режим безжального сарказму. — А чому ж ти тоді Воссу не відкусила руку по лікоть, коли він таке собі дозволяв?! Коли він мацав тебе і кусав за шию?

​Відповіді немає. Я просто кліпаю очима, розглядаючи стелю. Ніби побачила там щось цікаве.Таке враження, що поруч із Даміаном мій мозок просто плавиться, переходить в якийсь зовсім інший режим, де немає місця логіці.

​Мимоволі згадую цього містера Чхве. Його потна, липка рука на моїй голій спині під час танцю. 

Фууу. 

Я аж пересмикую плечима від огиди. Який же бридкий контраст. Бо коли Даміан торкався мене своїми гарячими долонями... це було до біса приємно. Все повітря зникало з легень. Від одного лише спогаду про його владний поцілунок внизу живота знову розтікається тепло. Мені хочеться ще таких емоцій. Дуже хочеться. Грубих, справжніх, від яких зносить дах.

​Адже з Крістіаном усього цього не було.

​Згадую свого колишнього хлопця. Здавалося б, професійний спортсмен, тенісист, ідеальне тіло, але в близькості він був настільки прісним і передбачуваним, що мені доводилося вдавати задоволення, щоб не травмувати його роздуте чоловіче его. Ніякої іскри. 

​Чомусь саме зараз виникає непереборне бажання перевірити, як він там поживає. Хапаю телефон, відкриваю Інстаграм і вбиваю в пошук його нікнейм. Сторінка завантажується, і я голосно пирхаю від сміху.

​Я просто в шоці. Ще минулого тижня він постив сторіз із якоюсь блондинкою модельної зовнішності, підписуючи щось про "справжнє кохання", а сьогодні в його стрічці свіже фото з якогось пафосного ресторану. І на ньому він пристрасно цілує вже зовсім іншу дівчину — руду кралю з губами, які займають половину обличчя.

​Оце так швидкість, Крісе. Не встигаєш запам'ятовувати їхні імена? Який же ти жалюгідний.

​Від душі зловтішаюся з нього. Дивлячись на цей цирк, я раптом відчуваю такий шалений приплив любові до самої себе і свого нинішнього життя, що не витримую. Відкриваю свою галерею. Знаходжу розкішне фото з вечірки, яке зробила в дамській кімнаті перед величезним дзеркалом. На ньому я стою напівобертом: криваво-червоний шовк струменить по тілу, ідеальна лінія голої спини, тонкий срібний ланцюжок і зухвалий, холодний погляд, кинутий через плече. Виглядаю просто як ходячий гріх на мільярд доларів.

​Завантажую фото в редактор Інстаграму, накладаю легкий, кінематографічний фільтр. Швидко набираю іронічний текст:

​«Немає нічого кращого, ніж вчасно позбутися недокоханого чоловіка, скинути цей емоційний баласт і просто насолоджуватися життям на вершині світу. Коли твоя головна зброя — це твій розум, жодні конкуренти не страшні. Далі — тільки більше. 😉🍷 #newyork #aurevia #businesswoman #недосяжна»

​Тисну кнопку "Опублікувати". Пост миттєво розлітається мережею. Блокую телефон, відкидаю його вбік і солодко закочуюся під ковдру, обіймаючи подушку. Я до біса задоволена собою, цим вечором і своїм майбутнім планом помсти.

Солодко сплю. Вранці прокидаюся в напрочуд гарному, майже ейфоричному настрої. Навіть нью-йоркський трафік за вікном звучить як музика.

​Нишпорю рукою по тумбочці, знаходжу телефон і мружуся від яскравого екрана. Щойно фокусую погляд, мої очі буквально лізуть на лоба.

​Що за...? Охрініти можна...

​Панель сповіщень просто розривається. Інстаграм червоніє від тисяч лайків, сотень коментарів та незліченних репостів. Я швидко відкриваю додаток і гортаю стрічку під своїм вчорашнім фото в тій карколомній сукні. Там розгорнулася справжня війна, просто епічний срач.

​Одні підносять мене до небес: «Боже, яка жінка!», «Ікона стилю та бізнесу», «Розчави їх усіх своїми підборами, королево!». Інші нещадно четвертують: «Самовпевнена стерво», «Напевно, тільки через ліжко і підписує контракти з такою голою спиною», «Хто її взагалі випустив у світ великих грошей?».

​Вголос сміюся, перекидаючись на спину. Мене це диявольськи заводить. Ніщо так не підтверджує твій успіх, як наявність армії розлючених хейтерів. З хижою усмішкою я навмисно лайкаю кілька найагресивніших, найотруйніших коментарів, де мене називають бездушною кар'єристкою. Так, любі мої, я саме така. Бісіться далі.

​Відкидаю телефон, скидаю піжаму і йду на кухню. Вмикаю легкий, ритмічний фанк, і тіло саме починає рухатися в такт. Погойдуючи стегнами, дістаю з холодильника яйця, томати чері та свіжий шпинат. Готувати — це мій спосіб медитації. Збиваю яйця вінчиком, виливаю на розпечену сковорідку з краплею оливкової олії. Поки омлет доходить до ідеальної золотистої скоринки, швидко нарізаю хрусткий овочевий салат.

​Снідаю з апетитом, запиваючи все це міцною чорною кавою. Сьогодні мені знадобиться максимум енергії.

​Біля відкритої шафи я проводжу рівно дві хвилини. Вибір очевидний. Одягаю строгий брючний костюм глибокого шоколадного кольору. Сьогодні мені не потрібні кричущі деталі, прикраси, чи яскраві акценти, щоб не кидатися в очі камерам відеоспостереження. Піджак ідеально лягає по фігурі, приховуючи під собою просту чорну шовкову майку. Макіяж — мінімальний, лише рівний тон і легкий блиск на губах. Волосся збираю в тугий, гладкий хвіст на потилиці. У дзеркалі на мене дивиться ідеальний корпоративний солдат. Або професійна злодійка. Залежить від ракурсу.

​За годину я вже влітаю в офіс Aurevia. На поверсі кипить робота, але мій мозок працює у двох паралельних реальностях. В одній я — бездоганна директорка з маркетингу, в іншій — адреналінова маніячка, яка рахує хвилини до обіду.

​— Вів'єн, ти бачила останні зведення від аналітиків? — перехоплює мене Маркус біля кулера, нервово смикаючи ґудзик на піджаку. — Якщо ми не піднімемо конверсію на азійському ринку ще на півтора відсотка, рада директорів з'їсть нас без солі.

​— Маркусе, видихай, — кидаю сталевим тоном, забираючи в нього з рук теку з роздруківками. Швидко пробігаюся очима по колонках цифр. — Усе під контролем. Я переробила стратегію ціноутворення. Передай відділу продажів, щоб готували драфти договорів. Контракт буде нашим.

​— Ти впевнена? Vantorix виглядали занадто самовпевнено... Цей Восс...

​— Восс сьогодні отримає такий удар під дих, від якого довго не оговтається, — відрізаю я. — Просто роби свою роботу.

​Зачиняюся у своєму кабінеті, кидаю теку на стіл і сідаю в крісло. До обіду залишається три години.

​Господи, як же я цього хочу.

​Усередині все тремтить від солодкого хвилювання. Кров пульсує у скронях, і я мимоволі торкаюся свого клатча, де лежить вкрадена магнітна картка. Цей шматок чорного пластику зараз здається найдорожчою річчю у світі. Я вже смакую той момент, коли двері його розкішного кабінету тихо відчиняться.

​Я знайду всі твої секрети, Даміане. Дізнаюся про брудні секрети твоєї інноваційної підошви. Ти думав, що можеш диктувати свої правила? Думав, що я буду кліпати оченятами, як дурне дівчисько? Дідька лисого! Я надеру твій ідеальний корпоративний зад так, що ти забудеш, як тебе звати.

​На годиннику 12:45. Час ікс наближається. Я пишу коротке повідомлення Бену: "Готовність номер один. Чекаю біля чорного ходу через десять хвилин".

​Відчуваю, як адреналін гострою голкою впивається у вени.

Спускаємося до парковки. Навіть не помічаю як швидко добираємося до місця призначення. Бен різко гальмує свій непримітний седан за квартал від скляного хмарочоса Vantorix. Серце б'ється так сильно, що, здається, зараз проб'є грудну клітку, але зовні я — абсолютний спокій.

​— Так, Кросс, слухай сюди, — швидко торочить Бен, не дивлячись на мене, поки його пальці літають по клавіатурі ноутбука на колінах. — Я перехопив їхній графік технічного обслуговування. Ти сьогодні — Сара Дженкінс, старший інженер з «Apex Solutions». Справжня Сара зараз спокійно п'є свій лате десь у Брукліні, бо сьогодні вранці отримала від мене дуже офіційний лист про перенесення візиту на завтра.

​Простягає мені ідеальну підробку пластикового бейджа на фірмовій стрічці.

​— Геніально, Бене. Ти просто злий геній, — усміхаюся, чіпляючи бейдж до піджака. Чудово мати такого спеца в друзях.

— Я знаю, — самовдоволено фиркає, і простягає мені крихітний навушник. — Вставляй. І ось це, — він прикріплює до мого коміра манюсіньку, непомітну чорну брошку. — Це мікрокамера. Я маю бачити все, що бачиш ти. Заходиш, показуєш бейдж охороні. Кажеш, що прийшла перевірити протоколи маршрутизаторів на сороковому поверсі. Головне — роби серйозне обличчя. IT-шників ніхто не любить і всі намагаються швидше їх здихатися.

— Якщо мене пов'яжуть, я здам тебе першим, — підморгую йому.

— Дуже смішно, Вів. Якщо тебе пов'яжуть, я просто зітру нашу з тобою історію переписок і зміню ім'я, — буркоче він, але я бачу, що він теж хвилюється. — Давай, іди. Час пішов. Восс якраз замовив свій стейк.

​Виходжу з машини і впевнено крокую до головного входу. Підбори чітко цокають по гладкому асфальту.

​Заходжу у вестибюль. Холодний мармур, стелі заввишки з триповерховий будинок і ціла армія охорони. Підходжу до турнікетів з таким виглядом, ніби я володію цією будівлею.

​— Доброго дня. «Apex Solutions», планова перевірка серверів сорокового поверху, — кидаю нудьгуючим, професійним тоном і тичу бейдж просто в обличчя кремезному охоронцю.

Він сканує його. Апарат пікає зеленим.

— Проходьте, міс Дженкінс. Ліфт номер чотири, — басом відповідає, миттю втрачаючи до мене інтерес.

​«Бінго,» — лунає в моєму вусі голос Бена. — «Я ж казав, що я бог.»

«Не розслабляйся,» — шепочу, зайшовши в порожній ліфт і натискаючи кнопку 40.

​Двері безшумно розсуваються на поверсі керівництва. Тут тихо. Обідня перерва — святий час навіть для таких корпоративних акул, як команда Восса. Крокую пустим коридором до його приймальні. Секретарки немає на місці — на її столі холоне недопита кава.

​Підходжу до масивних дверей кабінету Даміана.

«Камери на твоєму квадраті зациклені. У тебе рівно сім хвилин, поки охорона не помітить статичну картинку. Дій!» — командує Бен.

​Дістаю з клатча вкрадену магнітну картку. Прикладаю до замка. Тихий клік — і важкі двері піддаються.

​Заходжу всередину і на мить завмираю. Кабінет повністю відображає свого власника: масивний, хижий, без зайвих сентиментів. Темний паркет, величезний стіл із чорного скла і шкіри, панорамні вікна, що відкривають вид на весь Нью-Йорк. І цей ледь вловимий запах сандалу в повітрі... Мене аж пересмикує від флешбеків.

​Зберися, Вів'єн.

​Швидко підходжу до його столу. Вмикаю комп'ютер і вставляю в роз'єм флешку, яку дав Бен. На екрані миттєво з'являється консоль завантаження.

«Бачу мережу. Починаю викачувати їхні протоколи. Дай мені три хвилини,» — зосереджено сопе в навушник Бен.

​Поки відсотки на екрані повільно повзуть угору, я не можу втриматися. Рука лягає на мишку, і я розгортаю згорнуті вкладки браузера. Раптом серед нудних біржових зведень і фінансових звітів я натикаюся на сторінку... з метеликами. Точніше, це детальна стаття на якомусь закритому форумі колекціонерів про рідкісного блакитного метелика Морфо.

​Брови злітають угору.

Серйозно? Цей жорстокий нахаба, який ламає конкурентів милується метеликами? Нічого собі. Які ж ще секретики ти ховаєш у своїй темній душі?

​«Вів, не відволікайся на дурниці, ми скачали 60 відсотків,» — гарчить Бен.

​Але мені до біса хочеться дізнатися про цього зухвальця ще більше. Я клацаю на вкладку з його особистою поштою, яку він так необачно залишив відкритою. Швидко пробігаюся очима по останніх листах. І мій погляд чіпляється за квитанцію про оплату. Відкриваю її.

​Це підтвердження доставки з елітного дитячого бутіка. Якийсь неймовірно дорогий, дизайнерський пеленальний столик для немовляти, гіпоалергенна білизна і... іграшки?

​Стоп. А може, в нього є діти?!

Ця думка б'є мене по голові, мов мішком. У нього є дитина? Дружина? Коханка, яка щойно народила? Може, я взагалі чогось кардинально не знаю про нього? Яка ж ти темна конячка, Даміане. Треба негайно доручити Бену, щоб після цього нарив трохи особистої інформації про його сім'ю...

​Проте я не встигаю додумати цю думку.

У навушнику лунає панічний крик Бена:

«ВІВ'ЄН! РУХ! ВІН ПОВЕРНУВСЯ РАНІШЕ! ВІН У ПРИЙМАЛЬНІ!»

​Кров миттєво холоне в жилах. Чується чіткий звук кроків. Ручка масивних дверей опускається.

​Я дію на чистих рефлексах. Різко висмикую флешку з порту, навіть не глянувши, чи докачалися файли. Одним блискавичним рухом запихаю її собі в декольте, ховаючи під мереживом ліфчика.

​Двері відчиняються.

​Я різко розвертаюся від столу і... натикаюся на сердитий погляд темних, як сама безодня очей. Спочатку він розгублений. Але це триває всього якусь жалюгідну секунду. Далі бачу, як він шаленіє, пропалюючи мене поглядом наскрізь. Здається, що навіть з вух у нього пара йде.

Ой, мамочки...

​Я застигаю на місці, мов статуя. Серце просто зупиняється. Попалася.