Раді Вас бачити!

Даміан

Восьма вечора. Я ще на роботі. Стою біля панорамного вікна свого кабінету. Думки не покидають. Думаю про проект, про наше розслідування.....і звісно про неї.

Дев'ята. Зриваюся, їду додому.

О десятій я вдома. Проте я відчуваю, як всередині мене закипає роздратування. Вона зараз із ним, з Еліасом. Чи, можливо, вже ні? З цим слизьким покидьком, який дивиться на жінок, як на шматок м'яса.

​«Не моя жінка. Не моя проблема», — вкотре повторюю сам собі, роблячи ковток віскі. Вона доросла. Вона сама згодилась на цю зустріч заради справи. То якого біса я вже втретє за останні десять хвилин дивлюся на годинник?

​У голові, як на зло, спливає сьогоднішній ранок і кинута Сарою фраза, коли Вів'єн втекла: «А твоя колега дуже гарна, Даміане. І, здається, між вами все дуже непросто». Тоді її проникливість мене роздратувала. Зараз — просто виводить із себе.

​Закриваю очі і мимоволі повертаюся пам'яттю в минулу ніч. Згадую, як Вів'єн відповідала на все, що я з нею робив. Пристрасно і несамовито. І які ж були солодкі стогони, коли я розтягував її, заповнюючи повністю, і як її тіло жадібно стискалося навколо мене. Від одного лише цього спогаду кров миттєво приливає куди треба, пах різко наливається важким, пульсуючим жаром, а м'язи живота напружуються. Чорт. Вона діє на мене, як найсильніший наркотик.

​Екран телефону на столі раптово спалахує. Я миттєво хапаю його, сподіваючись побачити повідомлення від Бена або від... неї.

​Але це Аліса.

«Даміане, куди ти зник? Чому ти мене ігноруєш? Я сумую...»

​Я лише гарчу і кидаю телефон назад на стіл. Вперше в житті я навіть не збираюся відповідати. Як же це все невчасно. З цими жінками потрібно якось розбиратися, бо це вже переходить усі межі мого горезвісного контролю.

​«Ах ти ж кобелина, Восс, — знущально підкидає мій внутрішній голос. — Водиш за ніс двох жінок одночасно, а тепер не знаєш, куди себе подіти?»

​Затикаю цей голос черговим ковтком віскі.

​Телефон вібрує знову. Цього разу — захищений канал. Бен.

«Є сигнал. Зачепилися за слід із портового району в Брукліні. Точної адреси ще немає, але зону звузили до кількох складів. Рейн уже виїхав на місце перевірити фізично».

​Нарешті. Я швидко друкую відповідь, але думки знову повертаються до Вів'єн. Вона вже мала б вийти з ним на зв'язок або хоча б повернутися додому.

​Знаходжу її номер. Не витримую.Тисну виклик. 

Довгі гудки б'ють по нервах, а потім вмикається байдужий голос автовідповідача.

​Щелепа автоматично стискається. Я знаходжу в контактах номер Еліаса і дзвоню йому. Він бере слухавку майже одразу. На фоні чутно тихий шум вулиці.

​— Слухаю, Даміане, — говорить абсолютно спокійно й відверто нахабно.

— Де Вів'єн? — питаю льодяним тоном, без жодних прелюдій.

— Твоя кралечка вже вдома. Відвіз її особисто.

— Вона не моя, — гарчу в трубку, закочуючи очі.

​Еліас сміється в трубку. Справжній слизняк.

— Звичайно. Саме тому ти дзвониш мені посеред ночі. — Він робить паузу, ніби смакуючи момент, і кидає: — Вона виявилася цікавішою, ніж я думав. Особливо її солоденькі губи.

​Мене ніби б'є розрядом у 1000 В. Всередині все стискається. А потім я відчуваю, як тілом розливається лють. Адже я розумію, що щось трапилось. Цей виродок перейшов межу. Він щось зробив.

​Скидаю виклик, не сказавши більше ні слова. Хапаю ключі від машини і вилітаю з дому. Байдуже, що трохи випив.

Дорогою до її будинку я ледве тримаю кермо. Неконтрольована лють затоплює свідомість. Паркуюся біля її під'їзду, кидаю машину абиде, ігноруючи всі правила, збиваю код на дверях, який запам'ятав ще з тієї ночі, і швидко піднімаюся на її поверх.

​Стукаю. Раз. Другий.

​Довга тиша. Потім лунає тихе клацання замка.

​Вів'єн стоїть на порозі в безрозмірній домашній футболці. Без макіяжу. З розпатланим волоссям. Бачу, що очі червоні, опухлі від сліз. Дивиться на мене якимось втомленим поглядом, в якому читається біль. Всередині відчуваю якесь незрозуміле відчуття. Не знаю навіть, як його назвати.

​— Я не хочу тебе бачити, — одразу гарчить і намагається зачинити двері.

​Я підставляю ногу, збираючись відповісти якоюсь своєю звичною гидотою. Але раптом мій погляд чіпляється за її руку. На зап'ясті, яким вона тримається за ручку, синець. Це відбиток чужих пальців.

​Мене просто перемикає.

​Я відсуваю її вбік, заходжу у квартиру і зачиняю за собою двері.

— Що він зробив? — запитую мертвим голосом. Насуваюся на неї.

​Вів'єн відвертається, обхоплюючи себе руками, наче намагається захиститися.

— Нічого, з чим я б не впоралася. Йди геть, Восс.

— Вів'єн. Що. Він. Зробив.

​Вона різко розвертається. Очі спалахують злістю і відчаєм.

— Він взагалі вів себе як справжній покидьок! У машині він схопив мене, Даміане! Силоміць поцілував, затиснув і не відпускав, коли я сказала йому «ні»! І знаєш... я справді злякалася. Задоволений?! Це ти хотів почути?! Тільки не кажи, що ти попереджав...

​Кілька секунд я просто мовчу. В голові порожнеча. Ця порожнеча мене лякає. Я відчуваю, як мій внутрішній звір зривається з ланцюга.

​— Я його вб'ю, — викрикую і вже розвертаюся до виходу.

​Вона миттєво кидається навперейми і стає спиною до дверей, розкинувши руки.

— Ні. Не зараз.

— Відійди, Кросс.

— Ні! — дивиться мені прямо в очі, не кліпаючи. — Нам потрібен Рейн. Нам потрібні його люди. Якщо ти зараз поїдеш і переламаєш Еліасу всі кістки, ми залишимося без єдиної нитки! Він нам потрібен.

​— Мені плювати на нитки. Відійди.

— Кросс...

— Не смій робити з мене жертву, Восс! — майже кричить вона, тицяючи вказівним пальцем мені в груди. — Я сама вирішу, коли він заплатить!

​Це мене протвережує. Її сила, її впертість навіть у такий момент. Заглядаю в палаючі очі. Намагаюся перевести подих і все ж таки повільно киваю. Але всередині себе я вже поставив на Еліасові великий, жирний, кривавий хрест.

​«Ох же й вперте дівчисько», — проноситься в голові.

​І саме в цей напружений до межі момент у моїй кишені вібрує телефон. Бен.

​— Даміане, — голос хакера звучить напружено. — Сервер у порту знову активувався. Рейн уже перевірив адресу, він на місці. Ми маємо дуже маленьке вікно. Ті, хто стоять за витоком, щойно запустили протокол знищення. Вони прибирають сліди. Треба бути там зараз.

​Я відключаюся і зустрічаюся поглядом із Вів'єн. Вона чула все.

— Я їду, — миттєво видає, хапаючи з тумбочки джинси.

— Ні. Ти залишаєшся тут, вдома.

​Вів'єн завмирає, просто дивиться на мене тим самим поглядом, яким вдень захищає свої проєкти.

— Навіть не починай. Я в будь-якому випадку поїду. Мене це стосується не менше, ніж і тебе.

​Я скриплю зубами, але розумію, що сперечатись марно. Вона радше вистрибне у вікно і поїде туди на таксі, ніж залишиться осторонь.

​«Ну за що мені ця вся катавасія з цими жінками?» — подумки зітхаю.

Жену свій автомобіль порожніми вулицями нічного Нью-Йорка на межі дозволеної швидкості. Блискучі вивіски та вуличні ліхтарі зливаються в одну суцільну розмиту смугу. З неба зривається дрібна, холодна мжичка, додаючи нічному місту ще більшої похмурості. Адреналін глухими поштовхами б'є у скроні.

​Краєм ока я раз у раз зиркаю на Вів'єн. Вона сидить на пасажирському сидінні, напружена, як натягнута струна, і невідривно дивиться у вікно. Вона швидко переодягнулася в темні джинси, кросівки та чорну шкіряну куртку. Бліда, але зібрана.

​Добре, що вона хоча б не істерить. Бо поряд з нею я відчуваю коктейль дивних емоцій і не можу знайти їм пояснення. І мені не не подобається. Дуже не подобається.

​«Вона неймовірна», — ловить мій мозок непрохану думку, яку я тут же безжально топлю в робочій зосередженості.

​«Але ж водночас і вперта жінка. Але ж тобі такі подобаються, чи не так? У тебе таких ще не було. Всі жінки, які в тебе були, швидко тобі підкорювались. А ця як гаряча перчинка», — продовжує підкидати.

Уфффф...

​У Бруклінському порту стоїть якась гнітюча, ворожа атмосфера. Це інший вимір, далекий від блискучого Мангеттена. Повітря тут важке. Відчувається запах мазуту, старої іржі, мокрого асфальту та гнилої води. Пронизливий, крижаний вітер з Атлантики пробирає до самих кісток.

​Я паркую машину в глухому провулку між двома рядами величезних вантажних контейнерів, подалі від тьмяних жовтих плям промислових ліхтарів.

​Вимкнувши двигун, повертаюся до Вів'єн.

— Сиди в машині, — наказую тоном, який не терпить заперечень. Опускаю вікно на кілька сантиметрів і блокую двері зсередини.

— Навіть не мрій, Восс! — миттєво спалахує, смикаючи за ручку дверцят. — Відчини негайно!

— Там небезпечно. Це не корпоративна вечірка. Ти залишаєшся тут.

— Я сказала, відчини, Даміане! —в очах злість. — Я не буду відсиджуватися в безпеці, поки ви там розгрібаєте те, що стосується моєї кар'єри і мого життя!

​Ми пропалюємо одне одного поглядами. Я бачу, що вона не відступить. Вона швидше розіб'є це вікно, ніж підкориться.

Зціпивши зуби так, що болять щелепи, я розблоковую двері.

— Добре. Але ти ні на крок не відходиш від мене. Зрозуміла?

​Ми виходимо в холодну темряву. Нас уже чекають. З тіні виринає Рейн із двома своїми людьми — усі в чорному, безшумні й зібрані. Трохи далі стоїть непримітний тонований фургон, звідки ледь пробивається світіння моніторів. Це пересувна станція. Там сидить Бен.

​— Ангар сорок чотири, — пошепки звітує Рейн, киваючи в бік масивної металевої будівлі за сотню метрів від нас. — Ми засікли тепловий слід і рух усередині. Хтось там є. І цей хтось прямо зараз зачищає сервери.

​Рейн мовчки витягає і простягає мені запасний «Глок». Я звично приймаю холодну зброю, знімаючи із запобіжника.

— Погнали, — кидаю. Зброєю я володію чудово.

​Чую, як у Вів'єн за спиною перехоплює подих від вигляду пістолета в моїх руках, але вона не каже ні слова.

​Рухаємося перебіжками між контейнерами. Під ногами хрумтить якийсь бруд, десь вдалині гуде сирена баржі, але тут панує напружена тиша. Я постійно тримаюся попереду Вів'єн, відтісняючи її своїм тілом у найбезпечніші зони.

​Коли ми підходимо до бокових дверей ангара, вона роздратовано, але тихо шипить мені в саму спину:

— Припини ходити переді мною, як охоронець. Я нічого не бачу.

— Коли ти перестанеш лізти туди, де тебе можуть пристрелити, тоді й перестану, — відрізаю, не обертаючись.

— Коли ти перестанеш вказувати мені, що робити! — огризається відьма.

​«Божевільна. Ми йдемо на штурм, а вона сперечається зі мною», — подумки хмикаю я. Оце наша фірмова, ненормальна романтика. Навіть на порозі кримінального лігва ми готові перегризти одне одному горлянки за контроль.

Але ж красива зараза.

​Рейн подає знак. Один із його людей безшумно справляється із замком. Важкі двері зі скрипом, від якого холоне кров, відчиняються.

​Ми заходимо всередину. В ангарі непроглядна темрява і якийсь дивний запах. Величезне, наче печера, приміщення заставлене якимось мотлохом, але в самому центрі — імпровізований серверний вузол. Кілька стійок з обладнанням кліпають тривожним червоним світлом. Гудуть потужні кулери.

​Біля серверів нікого немає. Але на кількох моніторах стрімко біжать червоні рядки коду — йде безповоротне форматування дисків.

​Раптом у глибині ангара, серед нагромадження порожніх ящиків, лунає різкий гуркіт металу. Хтось зачепив трубу. Тінь стрімко метнулася до протилежного виходу.

​— Там! — кричить Рейн і разом зі своїми людьми зривається з місця. Лунає тупіт важких черевиків, звук падаючих ящиків — починається погоня за тим, хто щойно знищив наші докази.

​Я залишаюся на місці, миттєво притискаючи Вів'єн спиною до своїх грудей. Ховаю її за собою і наводжу зброю в темряву, контролюючи периметр. Чую як шалено б'ється її серце — я відчуваю це крізь її куртку.

​За мить до ангара залітає Бен із відкритим ноутбуком у руках, плутаючись у кабелях.

— Трясця! Вони спалюють містки! — кричить, підлітаючи до головного термінала. Пальці починають з шаленою швидкістю літати по клавіатурі. — Це глибоке форматування!

​— Давай, Бене, — гарчу , не опускаючи пістолета. — Витягни хоч щось, інакше ми приїхали сюди дарма.

— Я намагаюся! — хакер обливається потом, а очі гарячково бігають по екрану. — Обходжу брандмауер... зупиняю ланцюгову реакцію... Давай же, давай, шматок заліза!.. Є!

​Бен переможно б'є по клавіші Enter.

— Я встиг перехопити фрагменти кореневого каталогу та кеш-пам'ять до повного стирання! У нас є їхня структура даних!

​Повільно опускаю зброю, відчуваючи, як Вів'єн у моїх обіймах полегшено видихає.

Бен швидко підключає свій термінал до вцілілого хабу, і на одному з великих моніторів, що дивом уникнув форматування, з'являється відновлена структура папок.

​Випускаю Вів'єн зі своїх обіймів, але стою впритул та не зводжу погляд з екрану.

​— Це не просто хаотичний злив даних, — напружено бурмоче Бен, швидко перемикаючись між директоріями. — Це ідеально спланована операція. Подивіться на архітектуру.

​На чорному тлі монітора висвічуються відновлені назви кореневих папок:

​AUREVIA — PHASE I

VANTORIX — PHASE II

​А прямо під ними, на рівень нижче, висить ще одна тека.

PHASE III — CROSS

​Вів'єн, яка стоїть поруч зі мною, раптом перестає дихати. Підходить ближче до екрана.

— Cross?.. — голос зривається, лунаючи в порожньому ангарі занадто голосно. Бачу, що починають тремтіти її руки. — Це... це я?

​Кров льодяніє.

— Відкрий її, Бене, — наказую та напружено мружу очі.

​Хакер мовчки клікає на папку, витягуючи приховані файли. На екрані миттєво розгортається плитка зображень. Це фотографії. Десятки фотографій, зроблених прихованим об'єктивом.

​Вів'єн біля входу в «Aurevia», розмовляє по телефону.

Я біля свого офісу, сідаю в автомобіль.

Вів'єн заходить у будівлю «Vantorix» у день свого проникнення.

Ми разом, виходимо з ресторану після тієї таємної зустрічі з Рейном.

І остання. Свіжа. Зроблена буквально кілька годин тому — Вів'єн у своїй закритій темно-синій сукні сідає в чорний «Майбах» Еліаса.

​У мене перехоплює подих. Хтось стежив за нами постійно. Чорт. Вони стежили щодня. Все тут. Кожен наш крок чи зустріч. Це не просто корпоративне шпигунство. Вони вивчали нас, вивчали наше особисте життя.

​— Є ще дещо, — знову озивається Бен. — Останній текстовий документ. Він зберігся в кеші перед тим, як вони запустили скрипт самознищення.

​Він відкриває файл. На екрані з'являється лише одне коротке повідомлення:

​«Cross відсторонена. Voss дестабілізований. Переходимо до третьої фази до оголошення результатів контракту».

​Ми всі замовкаємо. Тому гудіння серверів здається навіть якимось зловісним. Серцебиття прискорюється.

​Поглядаю на Вів'єн. Вона теж зблідла. Вся тремтить. Очі широко розплющені. Дивиться на екран, ніби побачила там власний некролог.

​Автоматично стискаю кулаки. Вбивця всередині мене витісняє всі інші емоції. Вони не просто хочуть знищити наші компанії, а граються з нами. Смикають за ниточки.

​Знову переводжу погляд на свіжу фотографію Вів'єн біля «Майбаха» Еліаса, і в моїй голові пульсує лише одна-єдина думка:

​«Тепер я хочу знати тільки одне: що, в біса, означає ця третя фаза?»