Раді Вас бачити!

Даміан

Намагаючись не створювати зайвого шуму, я висковзую з-під ковдри.

​Дивлюся на неї в напівтемряві спальні і досі не можу повірити, що я так ганебно зірвався. Боже, як же солодко вона стогнала... А я довбень. Повний ідіот. Мені категорично не можна було переходити цю межу, бо вона — мій ворог. Конкурент. Але цієї ночі я думав чим завгодно, тільки не головою.

​Вів'єн солодко сопе, заплутавшись у зім'ятих простирадлах, а я стою поруч і відверто розглядаю її оголені плечі з ледь помітними слідами від моїх пальців. Подумки даю собі дзвінкого ляпаса і починаю швидко одягатися. Я не готовий прокинутися з нею в одному ліжку вранці. Це занадто інтимно. Занадто... слабко. Для мене це неприпустимо.

​«Замучив дівчинку, — уїдливо підщипує мій власний внутрішній голос, поки я застібаю ґудзики сорочки. — І це ти навіть половини своїх справжніх апетитів їй не показав. Вона ж після другого заходу просто вирубилася, не витримала твого темпу».

​Красива зараза. І така диявольськи сексуальна. Така чутлива. Відьма. Вона просто завела мене і використала так само, як і я її. І найгірше те, що я хочу ще. Це якась нездорова, особлива пристрасть, яка ламає мої власні правила.

​Виходжу з її квартири, немов злодій.

​До свого пентхауса доїжджаю за рекордний час, порушуючи всі швидкісні ліміти нічного міста. Одразу йду в душ. Вмикаю воду, спираюся руками на холодний кахель і заплющую очі, щоб хоч трохи розслабитися під теплими краплями.

​Але щойно темрява накриває мене, я відразу ж згадую її. Згадую, якою піддатливою, якою шаленою і абсолютно моєю вона була.

​Чорт.

​Мій дружок миттєво прокидається і весело сіпається, реагуючи на саму лише згадку про її тіло.

​До біса все.

​Завтра подзвоню Алісі.

​Лягаю спати абсолютно злим на самого себе. Ця ніч нічого не вирішила. Я тільки сильніше роздраконив себе, а апетит зовсім не вгамував. З такою жінкою треба мінімум тиждень не вилазити з ліжка, щоб хоч трохи стерти цю одержимість.

​Зранку я випалюю залишки агресії на жорсткому тренуванні в залі, а потім їду в офіс. Я чудово знаю, що в цієї стервочки сьогодні вирішальна презентація. Тому, попиваючи ранкову каву, вирішую трохи вибити її з колії і позлити. Беру телефон і набираю повідомлення, чудово знаючи, як її це біситиме.

​Змушую її відповідати. Вона спалахує миттєво, злісно відписує, намагається показати свій гострий характер, захищається. А моє останнє повідомлення взагалі ігнорує.

​Показує характер. Ну звісно ж... Іншого від неї я й не чекав.

​Відкидаю телефон на стіл, але потім передумую і набираю Алісу.

​— Даміане! Нічого собі! — голос звучить награно ображено, але я чую в ньому нотки задоволення. — Згадав про мене нарешті? І навіть подзвонив, а не просто написав в командному тоні?

​— Повечеряємо сьогодні? — несподівано м'яко запитую. Мені зараз зовсім не потрібно з нею сваритися, вона потрібна мені для іншої мети.

​— Вечеря?... — Аліса замовкає. Відчуваю, що вона шокована. Зазвичай наші зустрічі починаються і закінчуються в спальні. Ніякої романтики, ніяких вечерь при свічках.

​— Так. Заїду за тобою о 19:00. Будь готова.

​— Ну... добре.

​Одразу завершую розмову, поки вона не встигла оговтатися, поставити зайві питання або взагалі відмовитися від несподіванки.

​Треба викинути цю відьму Кросс зі своєї голови. І я дуже сподіваюся, що Аліса, з її ідеальним тілом і готовністю на все, сьогодні з цим завданням впорається.

​А якщо ні?

​Я вже сам, чорт забирай, не знаю.

​Тільки цього мені не вистачало — запасти на жінку. Такого лайна мені точно в житті не потрібно. Я обожнюю лише одне: абсолютний контроль. А з жінками — тим більше. Я диктую правила, я встановлюю межі. І ніяка Вів'єн Кросс цього не змінить.

Ввечері я забираю Алісу, і ми їдемо до розкішного японського ресторану в центрі — вона просто обожнює їхню кухню. На початку нашого знайомства ми були тут декілька разів. Вона щось жваво розповідає про репетиції, а я намагаюся робити вигляд, що уважно слухаю, але мої думки витають десь абсолютно в іншому місці.

​«Триндець. Якого біса я не можу сконцентруватися?» — подумки картаю себе, дивлячись на дорогу.

​Але мій уїдливий внутрішній голос миттєво все вивертає на свою користь. Ну, звісно ж.

​«Просто ти думаєш про одну конкретну кралю, яка так голосно і солодко стогнала під тобою, — знову заливає він мені ці казочки. — Зізнайся, ти хочеш повернутися туди».

​«Ні, ну ти вже всі межі переходиш, — сильніше стискаю кермо. — Заткнися там, тебе не питали».

​«І не подумаю. Я взагалі-то дбаю про нас. А от ти позориш нас цією своєю втечею...»

​— Даміане, ти взагалі слухаєш мене? — голос Аліси різко вириває мене з цього внутрішнього діалогу.

​Я переводжу на неї погляд.

— Вибач. Завтра дуже важлива презентація. Трохи нервую, — нахабно брешу, без жодної емоції на обличчі.

​Мені зовсім не хочеться, щоб вона помітила, що я якийсь не такий, і полізла зі своїми розпитуваннями. Бо що я тоді їй скажу? М? Я й самому собі не можу адекватно пояснити, що зі мною коїться від учорашньої ночі.

​«А я знаю, як це називається. Ти просто боягуз», — знову повертається внутрішній голос.

​«Якщо ти такий розумник, то запропонуй, що сказати Алісі! Я не готовий зараз її втратити!» — подумки гаркаю.

​— Даміане, я не вірю. Ти і хвилювання — це зовсім різні, несумісні речі, — Аліса доволі ніжно кладе свою долоню на мою ногу і злегка погладжує стегно. — Тобі треба просто розслабитися. Я вже дуже скучила.

​А я мовчу, тільки скоса поглядаю на неї. Хоч би вона ще не почала пред'являти якісь претензії просто зараз. Бо якщо ми порвемо — ця відьма Вів'єн остаточно засяде в моїх думках, і я точно з'їду з глузду.

​У ресторані нас проводять до відокремленого столика. Аліса одразу замовляє свою улюблену страву — чорну тріску в місо-соусі — та келих дорогого білого вина. Я ж довго гортаю меню і замовляю страву, яку раніше ніколи не куштував: татакі з яловичини вагю з трюфельним понзу. Я доволі рідко буваю в японських ресторанах, бо зазвичай надаю перевагу класичній європейській кухні. Здається, останній раз я їв суші із сестрою декілька місяців тому.

​Точно. Після презентації треба обов'язково заїхати до сестри, провідати маленьку принцесу Гарпер.

​Ловлю себе на цій думці і хмурюся. Я й не помітив, як почав називати малу «принцескою». Старію, чи що? Раніше діти мене взагалі не надихали, скоріше дратували своїм шумом. Але вона — донька моєї сестри, тому це виняток. Так, саме так я себе і переконую.

​Розмова в ресторані спочатку тече невимушено, ми обговорюємо якісь нейтральні теми, а потім Аліса раптом відкладає палички і пильно дивиться на мене:

​— В тебе з'явилася інша жінка?

— З чого ти взяла? — здивовано, але абсолютно спокійно піднімаю брову, та роблю ковток води.

— Я це просто відчуваю. Ти... якийсь інший. Хочу нагадати: хоч у нас і не класичні стосунки, але ти сам виставив жорстку умову, що ми без зрад, поки перебуваємо в цьому зв'язку, — пронизує мене гнівним поглядом, та я не даю їй закінчити.

​— Я чудово пам'ятаю свої умови. Не вигадуй нічого, Алісо.

— Я погодилася на такі стосунки лише тому, що думала, з часом стану для тебе чимось більшим, — її голос починає тремтіти. — У мене вистачає прихильників, Даміане! Є й такі, що відразу пропонують руку і серце!

​Ну от. Почалося те, чого я завжди так терпіти не міг і чого боявся. Вони завжди чекають більшого. Завжди. Спочатку погоджуються на мої чіткі, холодні правила, а потім через певний час говорять одні й ті самі слова. Наче завчені з якогось дешевого жіночого журналу. Всі мої умови кудись випаровуються, і починаються ці емоційні концерти.

​«Чорт», — лаюся подумки. А вголос зітхаю і прямо запитую:

— Чого ти хочеш від мене?

​— Більшого. Сім'ї. Скоро моя кар'єра балерини закінчиться, я не зможу танцювати вічно і буду лише викладати. Тому я хочу народити дітей, — я чую ці до болю знайомі, шаблонні слова.

— Ми про це не домовлялися, — намагаюся тримати себе в руках, хоча всередині все закипає від роздратування.

— Коли то було?! Тоді в мене були абсолютно інші пріоритети. А зараз...

— Алісо, я почув тебе. Я подумаю над цим, — раптом перебиваю її, відверто шокуючи самого себе такими обіцянками.

​От і приїхали. Дожився. Брешу жінці, щоб просто втримати її як щит проти іншої.

​Вона завмирає, здається, абсолютно задоволена і навіть ошелешена цими словами. Дивиться на мене і звабливо, переможно всміхається.

​Рано радієш, люба.

​— Поїхали до мене, — кидаю, розраховуючись.

​Вдома я не даю їй жодного шансу на розмови. Відтрахав її так жорстко і безкомпромісно, що вона забула власне ім'я. Витиснув із неї всі соки, а потім, щойно вона перевела подих, безцеремонно викликав їй таксі і відправив додому. Мені треба було добре виспатися перед найважливішою презентацією року.

​І найголовніше — це спрацювало. Після шаленого сексу думки про Вів'єн нарешті розчинилися, змиті фізичною втомою. Я заснув в абсолютно гарному, тріумфальному настрої.

Ранкова презентація проходить ідеально. Я почуваюся хижаком, який загнав свою здобич у кут. Корейська делегація сидить переді мною, уважно слухаючи кожне слово. Моя стратегія — це агресивне захоплення ринку, жорсткі алгоритми та безперебійний прибуток. Містер Пак схвально киває, а от молодий вискочка Чхве чомусь виглядає роздратованим. Він постійно совається в кріслі і кидає на мене якісь мстиві погляди.

​«Мабуть, не виспався. Або хтось сильно прищемив йому яйця», — подумки хмикаю, завершуючи свій виступ фінальним, розгромним слайдом.

​Вони обіцяють дати відповідь за тиждень, але я знаю, що перемога вже в моїй кишені. Після вчорашнього сексу з Алісою мій розум знову крижаний і гострий. Ніяка Вів'єн Кросс більше не заважає мені мислити тверезо.

​Повернувшись до свого кабінету, я скидаю піджак, замовляю подвійне еспресо і розслаблено відкидаюся у шкіряному кріслі. Вмикаю комп'ютер, щоб перевірити пошту.

​«Цікаво, як пройшла її презентація вчора? — раптом підкидає мозок. — Певно, стояла там у якійсь своїй вузькій спідниці і корчила з себе неприступну снігову королеву».

​Тільки-но роблю перший ковток гарячої кави, як масивні двері мого кабінету різко відчиняються.

​На порозі стоїть вона.

​Вів'єн. Темні класичні брюки, наспіх застебнута світла блуза, розпатлане волосся, а в очах стільки дикої люті, що нею можна було б спалити весь Нью-Йорк. Дихає як трактор, груди так сексуально здіймаються, і здається, вона готова вбити мене просто поглядом.

​«Ого. Яка розлючена кішечка, — миттєво реагує мій внутрішній голос, а тіло зрадницьки напружується. — Так би й розклав її прямо на цьому столі. Дивись, яка гаряча».

​Я швидко гашу цей імпульс. Ставлю чашку на стіл і натягую на обличчя свою найширшу, найнахабнішу посмішку. Грати — то грати.

​— Вів'єн! Який несподіваний сюрприз! — повільно протягую. — Невже так скучила за мною, що прилетіла аж сюди? А всього-на-всього треба було просто відповісти на моє повідомлення.

​Але вона не реагує на мій флірт. Вона підлітає до столу, впирається кулаками в стільницю і нависає наді мною.

​— Заткнись! — випльовує мені прямо в обличчя. — Це ти злив увесь той бруд про мене і секретні дані про компанію?! Твоїх рук робота, виродку?!

​Моя посмішка миттєво зникає. Я щиро хмурюся, намагаючись зрозуміти, яку маячню вона несе. Злив даних? Бруд?

​— Про що ти говориш? Я не маю до цього абсолютно ніякого відношення.

​— Та невже?! — кричить Вів'єн, і я бачу, як б'ється пульс на її шиї — там, де я залишив слід від своїх губ. — Вирішив зіграти на випередження, бо злякався, що ми вирвемо цей контракт?! Злив наші алгоритми і підставив мене перед керівництвом, щоб я приповзла до тебе благати про пощаду?!

​Усередині мене спалахує справжня лють. Мене обурює не стільки її тон, скільки те, що вона вважає мене здатним на таку дріб'язкову підставу.

​Різко піднімаюся з крісла і нависаю над нею у відповідь. Відстань між нами скорочується до мінімуму. Я відчуваю запах її парфумів, і це зводить мене з розуму, але злість перемагає.

​— Ти втратила розум, Кросс? — небезпечно понизую голос. — Якби я хотів тебе знищити, я б зробив це відкрито, дивлячись тобі прямо в очі. Я не ховаюся за анонімними зливами і дешевими корпоративними плітками. Це не мої методи.

​— Не бреши мені! Ти вчора погрожував наслідками! Ти тримаєш мене на гачку своїм шантажем! — не відступає ні на міліметр, задихаючись від емоцій і близькості. Між нами іскрить так, що повітря стає густим.

​Я виходжу з-за столу і стаю впритул до неї, дивлячись прямо в її палаючі очі.

​— Мій шантаж стосується тільки нас двох, — відповідаю жорстко. — Я б ніколи не опустився до того, щоб псувати твою кар'єру таким сміттям. Ти занадто низької думки про мене.

​— А якої думки я маю бути про маніяка, який влаштовує брудні ігри з ножами?! — раптом випалює вона.

​Це стає останньою краплею. Її слова б'ють по моєму самоконтролю, який і так тріщить по швах, коли вона поруч. Погляд темнішає. Вказую їй на двері.

​— Істеричка! — гаркаю, ледь стримуючись, щоб не схопити її за плечі. — Забирайся з мого офісу! Негайно! Бо я зараз викличу охорону, і тебе виведуть звідси силою!

​Вона різко відсахується, важко дихаючи. Дивиться на мене ще секунду, а потім викрикує:

— Чекай на відповідь, Восс!

​Кулею вилітає з кабінету, грюкнувши масивними дверима з такою силою, що задзвеніло скло у вікнах.

​У кабінеті повисає тиша, в повітрі – її квітковий аромат. Я проводжу рукою по волоссю, намагаючись вгамувати скажене серцебиття.

​«Що, в біса, щойно відбулося?» — пульсує в скронях.

​Падаю назад у крісло, хапаю мишку і швидко відкриваю корпоративні портали. Очі бігають по заголовках.

«Масштабний злив бази даних Aurevia... Топ-менеджерку Вів'єн Кросс підозрюють у промисловому шпигунстві...»

​Я стискаю щелепи так, що вони ниють.

Хтось дійсно злив її компанію і обставив усе так, щоб підставити її. А вона, звісно ж, подумала на мене.

​«Хто посмів влізти в мою гру? — холодніє мій розум. — Хто вирішив, що може знищувати Вів'єн Кросс без мого дозволу?»

Вечір минає немов у густому тумані. Спочатку я хотів напитися до безтями, щоб просто вимкнути мозок, але в останню мить передумав. Замість алкоголю я зайшов до своєї спеціальної кліматичної кімнати, щоб помилуватися колекцією метеликів. Тиша і ці тендітні, неймовірно красиві створіння, замкнені за склом під моїм абсолютним контролем... Зазвичай це завжди мене заспокоювало. Але не сьогодні.

​Прокидаюся рано, зі стійким відчуттям якоїсь невідворотної катастрофи. Я навіть не встигаю поснідати, як телефонує начальник моєї служби безпеки і доповідає «радісні новини».

​Наші алгоритми, фінансові звіти, стратегії — все це теж злили в мережу. Акції вже відреагували падінням.

​«Ніхріна собі! Хто посмів?!» — б'ю кулаком по столу, ледь не розтрощивши стільницю.

​Хтось вирішив зіграти зі мною по-брудному. І щоб знайти цього смертника, я розумію, що треба діяти абсолютно незаконними шляхами. Моя служба безпеки тут не впорається, тут потрібні пси з тіньового світу.

​Згадую про свого «друга» Еліаса Вейна. Він винен мені одну дуже велику послугу, і настав час цей борг забрати. Швидко набираю йому повідомлення. Відповідь приходить миттєво — він призначає зустріч сьогодні ввечері. На своїй території. У своєму закритому клубі.

​Я беру телефон і пишу СМС цій стерві. Сподіваюся, вона не заблокувала мій номер після вчорашнього скандалу, бо зараз нам краще об'єднати зусилля.

​Відповідь від Вів'єн приходить аж пообіді.

​Що ти пропонуєш? — сухе, колюче питання.

​Є люди, які допоможуть знайти гниду, яка розпочала цю війну. Заїду до тебе о 19.00, з'їздимо в одне місце.

​В мене теж дехто є.

​Я миттєво закипаю.

Бери цього «декого» з собою.

​«Та хто там у неї може бути? — злісно пирхаю, кидаючи телефон на стіл. — Строїть із себе невідомо кого... Та байдуже. Хай тягне».

​Весь день проводжу на роботу і разом зі службою безпеки розгрібаю все це корпоративне лайно. Паралельно мої інформатори доповідають, що Вів'єн відсторонили від проєкту.

​Спочатку я хотів позловтішатися. Хотів відчути тріумф від того, що цю снігову королеву нарешті скинули з трону. Але потім... чомусь передумав. Усередині замість радості з'явилася якась незрозуміла лють на тих, хто посмів її образити.

​«Хтось тут запав на гарячу кралю», — внутрішній голос тут як тут.

​Хочеться дати собі дзвінкого ляпаса або стрибнути в ополонку з крижаною водою, щоб хоч якось заткнути цього коментатора. Як я взагалі раніше з ним уживався?!

​Ввечері я приймаю душ і підходжу до гардероба. Для зустрічі з Еліасом дорогі ділові костюми не підходять. Одягаю чорні джинси та темний гольф. Це абсолютно незвичний для мене стиль, проте кілька таких луків на випадок «неформальних переговорів» у мене завжди є.

​Сідаю за кермо і їду за цією вискочкою. Коли під'їжджаю до її будинку, пишу коротке СМС, щоб спускалася.

​Вона виходить із під'їзду, і я мимоволі затримую на ній погляд. Вона теж підібрала схожий, темний і непомітний образ.

​«Мда, конспірологи», — подумки хмикаю.

​Вів'єн сідає на переднє сидіння, і замість привітання одразу безапеляційно лунає:

— Треба Бена по дорозі підібрати.

— Це ще хто? — миттєво напружуюсь і хочу спопелити її поглядом.

— Бен — мій хакер. Він найкращий, — спопеляє мене у відповідь.

— Це ми ще побачимо.

​Забираємо цього «Бена» — якогось щуплявого айтівця з ноутом у рюкзаку, який сідає на заднє сидіння. Їдемо до клубу Еліаса. Всю дорогу я раз у раз поглядаю на них у дзеркало заднього виду. Вона пересіла до нього, коли ми підбирали його. Вів'єн постійно повертається до нього, вони щось там перешіптуються, схиляючи голови одне до одного.

​Стискаю кермо.

«Цікаво, вона з ним спить? — раптом підкидає мозок, і ця думка отруює мене, як кислота. — Ну от, бляха, яка мені різниця?! Хай спить з ким захоче. Ми тільки партнери по цій проблемі».

​Але щелепи чомусь зводить від злості.

​Нарешті ми під'їжджаємо до потрібної адреси. Зупиняю машину біля масивних, чорних дверей, над якими горить лише один криваво-червоний надпис: «ГРІХ». З обох боків стоять похмурі амбали-охоронці.

​Коли ми виходимо з авто, її дружбан Бен аж нервово присвистує. Я дивлюся на Вів'єн. Вона стоїть, відкривши рота, і шоковано витріщається то на вивіску, то на мене.

​Уявляю, які думки зараз шалено крутяться в цій ідеальній голівонці.

​— Ти... ти куди нас привіз? — нарешті спромагається щось сказати. — Зовсім уже береги поплутав, Восс?!

​Я лише нахабно всміхаюся, насолоджуючись її реакцією.

​— Ласкаво просимо в мій світ, Вів'єн. Йдемо.

Оминаємо головний вхід із натовпом і прямуємо до непримітних дверей збоку будівлі. Величезний охоронець лише мовчки киває мені і пропускає нас у тьмяно освітлений коридор. Із головного залу доносяться важкі баси.

​Бен дріботить позаду, нервово озираючись на кожен звук, а Вів'єн тримається поруч зі мною. Навіть у цьому лігві розпусти вона намагається тримати марку.

​Охоронець відчиняє перед нами двері, і ми заходимо до просторого кабінету.

​За масивним столом сидить сам Еліас Вейн, в руці склянка з алкоголем. А от на шкіряному дивані поруч розвалився якийсь незнайомий мені чоловік. Максимально небезпечний на вигляд — холодні, немов мертві очі, хижий профіль і постава людини, яка звикла вбивати, незважаючи на зовнішню розслабленість.

​«Очевидно, він тут теж для справи. Еліас щось надумав. Але зараз дізнаємось», — проноситься в голові.

​Щойно ми переступаємо поріг, розмови миттєво стихають. Обидва чоловіки, як по команді, впиваються поглядами у Вів'єн.

​Вони сканують її з ніг до голови, роздягаючи очима. І я можу їх зрозуміти. Звісно, вона шикарна. Ноги від вушей, ідеальна фігура, зухвалий погляд. І це вона ще не при параді, а в звичайному одязі і без макіяжу.

​Та мене чомусь різко починає бісити те, як вони відверто облизують її поглядами. Відчуваю, як щелепи автоматично стискаються, а кулаки твердіють. Хочеться врізати їм обом. Хоча б по разочку, щоб вибити цю брудну хтивість з їхніх очей і нагадати, з ким вона сюди прийшла.

​«Тримай себе в руках, Восс, — нагадую сам собі. — Ми тут виключно задля справи».

​Аж тут озивається Еліас. Він робить ковток віскі і, не зводячи з Вів'єн хижого погляду, з нахабною усмішкою видає:

​— А що це за кралечка з тобою, Даміане?

​Я застигаю.

​«Бляяяя... ну що за люди, — подумки вже гаркаю, відчуваючи, як закипає кров. — Та що від них іще очікувати? Хтиві пси».