Раді Вас бачити!

Вів'єн

— Як ти тут опинилася? — низький, вібруючий від люті голос розрізає тишу кабінету, поки я відчайдушно прораховую, які мої шанси вибратися звідси живою.

​— Це було не складно, — кидаю з викликом, намагаючись тримати підборіддя високо, а сама... просто знову зависаю на ньому.

​Молюся, щоб він зараз не звернув уваги на те, як мої зіниці розширюються. На ньому ідеальний темно-синій костюм, краватка трохи ослаблена, а чорне волосся злегка розпатлане, ніби він щойно нервово пропускав крізь нього пальці. Від нього віє такою небезпекою, що перехоплює подих.

​Ну ні... ти знову за своє, Вів'єн. Перестань витріщатися на нього. До психолога піти, чи що? Якесь абсолютно нездорове зависання на чоловікові, який мене ненавидить. Так, стоп... спочатку треба вибратися звідси живою.

​— Шпигуєш, значить? Чомусь я навіть не здивований, — повільно наближається до мене, нахабно витягуючи мене з моїх думок. — Так і знав, що ви граєте в темну. Я б міг би зараз викликати охорону і здати тебе поліції...

​— Можна подумати, ви тут усі такі святі, і завжди граєте за правилами! — не даю закінчити йому гнівну тираду.

​Відчайдушно оглядаюся навкруги. Які в мене варіанти? Втекти не вийде. Сороковий поверх, масивні двері за його спиною, а він сам перекриває мені єдиний шлях до відступу. Доведеться увімкнути хитрість і зіграти за його правилами. Почуваюся вкрай некомфортно, адже металева флешка просто пекельно муляє мені ніжну шкіру під мереживом ліфчика. Дуже хочу її зберегти. Мені кров з носа потрібні ці файли, але як це зробити, коли він дивиться на мене як на свою здобич?

​— Так от... я міг би здати тебе, — зупиняється впритул, просто пропалюючи мене своїм темним поглядом. Здається, ще хвилина, і від мене не залишиться живого місця. — Але в мене є цікавіша ідея. Спочатку я заберу все, що ти тут нарила. Навіть не заперечуй. Твій телефон.

​Владно простягає руку долонею догори, очікуючи, що я так легко здамся. Але не на ту напав. Заперечно махаю головою, міцніше стискаючи свій сріблястий клатч. Бачу, як м'язи на його вилицях напружуються. Терпіння в нього явно закінчується.

​Він миттю опиняється біля мене, безцеремонно хапає мій клатч і вириває його з моїх пальців. З переможним виглядом відкриває його, дістає звідти мій телефон і... свій чорний пластиковий пропуск.

​— Он воно що. Нечиста на руки міс Вів'єн Кросс, — голос звучить занадто небезпечно. — Ну що ж, далі мені доведеться тебе обшукати. Я впевнений, що це ще не все.

​Він зловісно всміхається. А я відчуваю, як від цих слів моє тіло просто плавиться, наче віск.

​— Ти не посмієш... — не встигаю договорити, як він хапає мене за плечі і різко розвертає.

​Наступної секунди я опиняюся жорстко притиснутою обличчям до стіни. Прямо як у моїх улюблених кримінальних фільмах.

​— Ще й як посмію. Інакше викличу поліцію. Поводься гарно, — гарчить він просто мені у вухо.

​Кладе долоню мені між лопаток, вдавлюючи в стіну, а носком свого ідеального черевика він грубо б'є по моїх щиколотках, змушуючи ширше розставити ноги. Хапаю ротом повітря, коли відчуваю, що гарячі руки починають мене обшукувати. Нахаба безсоромно обмацує кожен сантиметр мого тіла через тонку тканину костюма. Пальці ковзають по моїх боках, спускаються до стегон, жорстко проводять по ногах.

​А моє тіло... зрадник... починає жити своїм життям. Я палаю. Просто горю зсередини. По венах тече не кров, а розпечена лава.

​Це взагалі законно — таке відчувати до свого найлютішого ворога?!

​Та він продовжує своє безсоромне катування. Щось там тихенько, проте злісно бубонить собі під ніс про корпоративне шпигунство, але я не чую жодного слова. Я настільки збуджена його грубою силою, що відчуваю, як зрадницьки мокріють трусики.

​Раптом він так само різко і нахабно розвертає мене спиною до стіни. Присідає на одне коліно і починає облапувати спереду. Спочатку долоні лягають на мої литки, повільно, нестерпно повільно піднімаються вгору по стегнах, затримуються на талії. Він катує мене цими гарячими дотиками, піднімаючись усе вище до грудей, де захована моя єдина надія.

​Відводжу голову вбік і міцно заплющую очі, щоб він не побачив, що я зараз відчуваю. Впевнена, що на моєму обличчі все написано великими літерами. Мій завжди раціональний мозок повністю відключився. В цей момент просто хочеться розчинитися від сорому. Від того, наскільки сильно я цього хочу, і від того, наскільки це зараз неправильно.

Даміан різко встає. Не дає мені й секунди, щоб оговтатися. Хапає обома руками за шию, злегка стискаючи горло. А потім він грубо впивається в мої губи. Висмоктує з мене саму душу.

​Відчуваю, як миттєво підкошуються ноги. Я повільно, жалюгідно сповзаю по стіні вниз, але цей нахаба не дає мені впасти. Міцно підхоплює мене однією рукою за талію, вдавлює в себе і поглиблює поцілунок, що стає ще більш ненаситним.

​І я... я відповідаю. Я навіть не намагаюся опиратися, здалася миттєво, щойно його язик торкнувся мого.

​Що ти робиш, Вів'єн?! Де твоя гордість? Ти ж тільки-но збиралася стерти його в порошок! — подумки катую себе, зриваючись на крик у власній голові. Але тіло просто ігнорує здоровий глузд, воно плавиться, розтікається від цього коктейлю з адреналіну та дикого збудження.

​Раптом відчуваю його руку в себе на грудях. Поки я, сп'яніла від його губ і запаху, ледь приходжу до тями, він нахабно запихає пальці мені просто в топ. Безсоромно ковзає під мереживо ліфчика і... спритно дістає звідти флешку.

​— Так і знав, що саме тут треба перевірити, — кидає, відриваючись від моїх розпухлих губ. Переможно крутить флешку перед моїм обличчям, а тоді різко відпускає мене.

​Відходить і незворушно сідає за свій масивний стіл. А я... я не можу поворухнутися. Де я? Я досі стою в цьому клятому кабінеті, притиснута спиною до стіни.

​І тут мене немов обливають крижаною водою. До мене доходить усвідомлення, від якого хочеться провалитися крізь землю. Бен! Чорт забирай, Бен усе це бачив і чув через мікрокамеру на моєму комірі! Чув, як я важко дихала, чув цей мокрий звук поцілунку. Так соромно... Господи, добре, що він хоч не бачив мого обличчя і не міг почути, як скажено, наче в підлітка, гатить моє серце.

​— Ти перейшла межу, Кросс, — злісно вимовляє кожне слово, обертаючи в руках мій вкрадений телефон. — Мій IT-спеціаліст зараз же виверне твій телефон навиворіт. Подивимося, що ви там встигли нарити і кому передати.

​— Ти не маєш права! — мій голос зрадницьки тремтить, але я намагаюся зібрати залишки стервозності. — Віддай мій телефон, Восс. Це приватна власність!

​— Я маю право прямо зараз викликати копів і запроторити тебе за ґрати за промислове шпигунство! — гарчить, та так різко б'є долонею по столу, що я аж здригаюся. Та що там здригаюся, я реально підскакую на місці. Дивлюся, як чорніють його очі. — Але ми вирішимо це інакше. Я віддам твій телефон сьогодні за вечерею. І відмови не приймаються. Я заберу тебе о дев'ятнадцятій.

​— Я нікуди з тобою не поїду! — випалюю, відліплюючись нарешті від стіни.

​— Поїдеш, як миленька, — кривить губи в жорстокій усмішці. — Буде дуже серйозна розмова і... наслідки. Бо за свої дії, люба моя, треба відповідати. А зараз пішла геть. Мені треба працювати.

​Він просто безцеремонно виставляє мене за двері, ніби школярку.

​Я вилітаю з приймальні абсолютно шокована. Спускаюся на підземний паркінг і завалююся на пасажирське сидіння Бенового седана. Здається він у шоці. Звісно, він у тотальному шоці, але, слава богу, нічого не каже про мою «взаємодію» з Даміаном. Лише зривається з місця. 

​— Я ж казав! Я попереджав тебе, що це погано скінчиться! — гнівно шипить Бен усю дорогу до нашого офісу, нервово вчепившись у кермо. — Він нас знищить, Вів'єн! Це кінець!

​Але я його майже не чую. Я десь далеко. У голові вирує справжній руйнівний коктейль: відчай, гірке розчарування, люта злість на саму себе і дикий адреналін. Чому я знову так на нього реагувала? Він якийсь небезпечний. І ця тяга до нього смертельно небезпечна. Але вона манить мене. Дурманить сильніше за будь-який наркотик, вимикаючи всі запобіжники в голові.

​Зберися, Вів. Зберися негайно, — наказую сама собі, дивлячись у вікно на розмиті силуети міста. Потрібно придумати новий план до дев'ятнадцятої нуль-нуль. Інакше він просто зжере мене на тій вечері.

На роботі так і не вдається зібратися. Думки та жар у тілі просто катастрофічно відволікають. Я дивлюся на монітор, бачу графіки і цифри, а перед очима — його темний погляд. Відчуваю як палає моя шкіра. Він мене безцеремонно облапав. Моя кар'єра буквально висить на волосині. У тому клятому телефоні всі мої контакти, всі напрацювання, робочі переписки. Він може знищити мене одним дзвінком у службу безпеки. От же ж нахаба. Я лютую від власної безпорадності, але водночас цей дикий адреналін не дає мені спокою. Цілий день ходжу напруженою і збудженою, здригаючись від кожного звуку і власної уяви.

​Повертаюся додому раніше звичайного. Нашвидкоруч приймаю душ, сподіваючись, що прохолодна вода змиє цей страх і солодку тягу, але марно. Тіло досі пам'ятає кожну секунду в тому кабінеті. Випиваю келих сухого червоного вина великими ковтками. Мені просто необхідно хоч якось послабити цю нестерпну напругу в м'язах. Падаю на ліжко і притягую до себе макбук — раз телефон у нього, доведеться викручуватися. Швидко відкриваю месенджер і набираю Слоун.

​«Слоун, це тотальна катастрофа. Я пробралася в його кабінет, а він мене застукав на гарячому. Відібрав телефон, виставив за двері і сказав, що забере мене о 19:00 на вечерю. Погрожував 'наслідками'. Моя кар'єра летить у прірву.»

​Відповідь прилітає миттєво.

«О Боже, Вів! Ти здуріла туди лізти?! Але дихай дівчинко. Не панікуй. У Aurevia найкращі юристи, без поліції він нічого офіційно не доведе. Що він ще зробив? Чому ти так панікуєш?»

​Я кусаю губи, дивлячись на екран. А потім друкую ганебну, але таку відверту правду.

«В тому й справа... Слоун, він уже не вперше скористався ситуацією. Обшукав. Ні, облапав мене. І... він так мене поцілував, що я забула, як дихати. Моє тіло просто зрадило мене. Я досі вся горю. Цей його домінантний тон, ці поцілунки... Я ненавиджу його, але це водночас так збуджує мене. Зі мною такого ніколи не було, я просто божеволію, коли згадую! А потім така зла сама на себе. Обіцяю собі, що цьому більше не бувати, та не тут то було»

​Кілька хвилин висить тиша. Індикатор друку з'являється і зникає. Нарешті:

«Ага! От воно що. Слухай сюди, дівчинко. Він очікує, що ти прийдеш на ту вечерю як безпорадна дівчинка, будеш тремтіти і просити пощади, підкоряючись його силі. Зламай цей сценарій. Візьми ситуацію в свої руки. Зваб його. Переспи з ним, вибий його з колії, отримай свою насолоду і склади новий план дій. Він чекає покірності? Поверни гру на свою сторону. Покажи цьому нахабі, що ти теж вмієш дуже боляче кусатися!»

​Закриваю кришку макбука, відчуваючи, як серце б'ється в новому, шаленому ритмі. А чому би і ні? Слоун має рацію. Настав час перестати бути жертвою обставин.

​Підходжу до шафи і вибираю просту, проте бездоганно елегантну чорну сукню до колін. Сувора класика, яка кричить про мою зібраність і серйозність. Роблю ідеальний, графічний макіяж, чітко підкреслюючи очі. Наношу на зап'ястя свій улюблений парфум із холодними нотками.

​Дивлюся на себе у велике дзеркало і подумки хижо всміхаюся. Цей строгий, холодний фасад приховує дещо дуже цікаве. Під щільною тканиною сукні на мені неймовірно спокуслива, напівпрозора чорна білизна з найтоншого мережива. Тіло вібрує, а збудження під вечір досягає свого абсолютного, нестерпного піку. Я чомусь стовідсотково впевнена, що цей самовпевнений нахаба сьогодні буде спускати її з мене.

​Беру новий клатч, закидаю туди помаду і ключі. О 18:55 виходжу з квартири. Спускаюся в ліфті, а на моїх губах вже грає впевнена, переможна посмішка. Гра продовжується, містере Восс. І цього разу роздавати карти буду я.

Даміан уже чекає біля свого автомобіля. Щойно я виходжу з холу, як темний погляд миттєво приклеюється до мене, просто пропалюючи наскрізь. Не промовляє ані слова. Галантно відчиняє переді мною дверцята.

​Мовчки сідаю на прохолодне сидіння. Дорога до ресторану це суцільне випробування тишею. Мене просто розриває від цікавості та напруги. От про що зараз може думати цей нестерпний індюк? Він робить це спеціально? Намагається цим мовчанням довести мене до межі, змусити панікувати і почати виправдовуватися? Я скоріше відкушу собі язика, ніж заговорю першою. Запах дорогого парфуму заповнює салон, потім додається запах шкіри, і я відчуваю потужний приплив адреналіну. Від його ігнорування мені стає нестерпно жарко між ногами. Збудження, яке я намагалася приборкати увесь день, накриває з новою, нищівною силою. Відчуваю як твердіють соски. Катастрофа. Хоч би не вибухнути.

​Приїжджаємо до пафосного ресторану на даху однієї з найвищих висоток Мангеттена. Я з цікавістю оглядаюся, коли виходжу з ліфта. Заклад відкрився всього два місяці тому, і потрапити сюди смертним просто нереально. Ми зі Слоун планували забронювати тут столик, але тільки після того, як я розгромлю Восса і отримаю контракт.

​Метрдотель веде нас до найкращого VIP-столика на відкритій терасі. Звідси відкривається просто неймовірний, запаморочливий вид на нічне місто: світяться мерехтливі артерії нескінченних вулиць, скляні хмарочоси пронизують небо, вдалині тягнеться густа зелень Центрального парку. Місто мільярдів і розбитих ілюзій.

​Сідаємо одне навпроти одного. Містер Нахаба бере меню, але навіть не відкриває його і не питає, чого б мені хотілося. Він просто підкликає офіціанта і безапеляційним, владним тоном робить замовлення. Шикарнючий, густий суп із морепродуктів для нас обох, якийсь неймовірно красивий та незвичний салат із тигровими креветками, авокадо та манго для мене, а собі — здоровенний стейк рібай прожарювання rare та овочі гриль.

​Ну, звісно ж. Знову м'ясо з кров'ю. Помішаний на своїх стейках. Його предки точно бігали за мамонтами з дрючками, поки мої вже винаходили колесо. Що ж, пограйтеся поки що у великого боса, містере Індюк.

​Офіціант приносить страви. Я неохоче наколюю креветку на виделку, повільно відправляю до рота і куштую. Боже, це нереально смачно. Соус просто вибухає на рецепторах, а морепродукти ідеально ніжні. Але визнати це вголос? Дати йому відчути свою перевагу? Ніколи в житті.

​— Соус занадто приторний, — невдоволено кидаю, легковажно копирсаючись виделкою в салаті. — А креветки якісь гумові. Навіть у дешевих забігайлівках Квінса готують краще.

​Він голосно фиркає, майстерно відрізаючи шматок свого стейка. У погляді - неприхована, пекуча насмішка.

​— Можеш не ламати комедію. Я бачу, як ти ледь не стогнеш від задоволення, коли жуєш.

​Лізе нахабними лапищами до внутрішньої кишені піджака, дістає мій сріблястий телефон і недбало, наче якусь непотрібну дрібничку, кидає на середину столу. Телефон ковзає по гладкій поверхні і зупиняється біля мого келиха з крижаною водою.

​— Забирай. Мій айтішник усе вичистив. Ти не встигла викачати нічого критичного. Але сам факт твого проникнення... це мій джокер. Флешку теж знищено.

​Я миттєво хапаю телефон і ховаю його в клатч, намагаючись не показувати свого шаленого полегшення.

​— І чого ти хочеш за своє мовчання? — випльовую, подаючись уперед. Відчуваю, що просто закипаю. Можу навіть розгромити цей пафосний ресторанчик. — Гроші? Публічні вибачення?

​— Мені не потрібні твої вибачення, Кросс, — відкидається на спинку стільця. Нахабно дивиться на мої губи, потім спускається нижче. Здається він очікував більш відвертого вбрання від мене. — Завтра у нас фінальні презентації для представників корейської компанії. Ти презентуєш свою мильну бульбашку, я — реальну технологію. Після цього вони візьмуть тиждень на роздуми і оголосять, з ким підпишуть контракт.

​— До чого ти ведеш? — сатанію ще більше. Уже здогадуюсь про що буде мова, та він озвучує першим.

​— До того, що якщо раптом корейці оберуть вас... — нахиляється над столом, нависаючи наді мною своєю темною аурою, — ти і твоя шарашкіна контора добровільно відмовитеся від контракту. Знайдеш будь-яку причину. Виробничі проблеми, брак логістичних потужностей — мені начхати. Але контракт дістанеться Vantorix. Інакше запис із камер мого кабінету опиниться в поліції і на столі у твого керівництва. Ти вилетиш із компанії. Ба більше – більше ніде не влаштуєшся. Зрозуміла?