Раді Вас бачити!

Вів'єн

Наступні двадцять хвилин Рейн із своїми людьми все перевіряють. Прочісують кожний темний куток і всі контейнери в радіусі сотні метрів. А ми з Даміаном і Беном стоїмо в центрі і чекаємо. Кожна секунда б'є по нервах. Це настільки нестерпно, і я вже хочу, щоб ця ніч закінчилася. Мені вже байдуже на все. Я занадто втомилася. Я вже не хочу нічого цього.

​Нарешті з темряви повертається Рейн та ховає зброю в кобуру.

— Чисто. Нікого, — похмуро звітує. — Але ми встигли перевірити зовнішні камери порту. Одна з них була заглушена рівно на три хвилини. Інша дала тільки дуже далекий, нечіткий силует у сліпій зоні.

​Я відчуваю, що по спині знов повзуть холодні мурашки. Ці слова підтверджують найгірше. Те, що людина, яка за нами стежить, або неймовірно добре підготовлена, або справді мала доступ до нашої внутрішньої інформації. Тобто ця людина чи люди знають про всі наші кроки та можливості.

​— Є і хороші новини, — голос Бена звучить виснажено, але з ноткою тріумфу. — Основну розсилку ми вбили. Те, що мало піти о сьомій ранку, уже не піде.

​Полегшено прикриваю очі.

— Але? — Даміан, як завжди, чує те, що залишається між рядками.

— Але частина матеріалів була відправлена вручну раніше. Власне, саме тому журналіст уже вийшов на Маркуса, — розводить руками.

​Бен витягає флешку зі свого термінала і крутить її в пальцях. Я дивлюсь на неї, як на своє спасіння. Адже це моє спасіння, так?

​— Я скопіював усе. Усі вцілілі файли з їхнього сервера, логі, папку PHASE III і те зашифроване телефонне повідомлення К-17. Тепер у нас є докази, що тебе цілеспрямовано підставляли, Вів. Не абсолютні, звісно. Їх не понесеш одразу в суд. Але вже достатні, щоб юристи і безпека могли копати не проти тебе, а в інший бік.

​Дивлюсь на цей маленький шматочок пластику, та хочу вже його вихопити з рук Бена і втекти звідси. Бо це моя єдина надія.

​— Людина з порту втекла, — додає Рейн, похмуро дивлячись у бік виходу. — Але цього разу вона залишила слід. Другий раз так чисто не вийде. Я знайду його.

​Близько п'ятої ранку Даміан відвозить мене додому.

​По дорозі ми мовчимо, майже не говоримо. Ми виснажені до межі. Я лише бездумно вдивляюсь у вікно на порожні сірі вулиці Нью-Йорка, які тільки починають прокидатися. І в голові в мене тільки одна думка, що за кілька годин я маю сидіти перед радою директорів «Aurevia». І в мене немає часу на сон. Також у мене немає права на помилку. Потрібно підготуватися.

Краєм ока помічаю, що Даміан постійно поглядає на мене, але цей погляд якийсь важкий, доволі дивний. Цікаво, що він думає.

​— Може, не їдь на цю нараду сама? — раптом порушує тишу. Голос дійсно якийсь теж дивний такий.

​— Ще чого? — миттєво відбиваю, навіть не повертаючи голови.

​— Вів'єн, я серйозно, з тобою можуть поїхати наші юристи.

​— А я ще серйозніше, — нарешті дивлюсь на нього. Я така втомлена, але відповідати доводиться твердо, щоб поставити цього диявола на місце. Щоб не думав, що можна тепер безцеремонно влазити в моє життя і розповідати мені, що мені робити. Я сама розберуся. Тому відповідаю: — Це моя компанія. Поки що.

​«Поки що», — внутрішній голос істерично хмикає. Це прозвучало якось надто пророче.

​Незабаром він паркується біля мого будинку, та заглушує двигун. Не говорить про те, щоб піднятися зі мною, і я вдячна йому за це. В мене просто немає ресурсу вислуховувати його ще і дивитися на нього. Я надто втомилася.

​Диявол кладе руку на кермо і дивиться мені прямо в очі.

— Напиши після засідання.

​Я вже тягнусь до ручки дверцят.

— Не обіцяю.

​Виходжу в прохолодний ранковий туман, і поки я йду до під'їзду, спиною відчуваю його погляд. Знаю, що він сидітиме в машині і дивитиметься, поки за мною не зачиняться двері. Ну і нехай.

​У мене ж залишається всього півтори години. Час закінчується. Тому я забігаю в душ, дуже швидко змиваю з себе весь бруд, холод, відчуття того, що за мною постійно хтось стежить. Стає трохи легше.

​Замотавшись в рушник, я стаю перед дзеркалом. Видовище таке собі. Синці під очима залягли глибокими тінями. Шкіра доволі бліда. Видно, що це була безсонна ніч і що я дуже сильно втомлена.

«Зберися, Кросс, — наказую своєму відображенню. — Не смій приходити на власний розстріл розбитою, нехай подавляться».

​Вмикається стара Вів'єн. Кризовий менеджер. Стерво, яке завжди тримає удар. Підбігаю до шафи. Потрібно вибрати відповідний одяг. Вибір падає на графітовий брючний костюм. Під нього одягаю молочну шовкову блузу. Волосся збираю в низький, бездоганно гладкий пучок.

​Щільний консилер стирає сліди безсоння. Сьогодні замість легкої помади я обираю глибокий винний відтінок. Це мій бойовий розкрас, моя стіна.

​Виходжу на кухню. Потрібно закинути щось у себе, хоча й не хочеться, апетиту зовсім немає. Намагаюся з'їсти хоча б пару ложок йогурту і шматок тоста, але їжа стоїть в горлі. Горло стискає спазмом. Вливаю в себе подвійний еспресо, який обпікає шлунок.

​Поглядаю на годинник — показує 07:40. Тому хапаю флешку від Бена, кидаю її в сумку, випрямляю спину і виходжу за двері. Я готова.

Приїжджаю до офісу «Aurevia» вчасно. До болю знайомий хол, ліфт і мій поверх. Але вже з перших секунд, тільки-но переступивши поріг конференц-залу, я відчуваю: рішення прийнято. Вони все вирішили ще до мого приходу. Це витає в повітрі, читається в їхніх відведених поглядах і напружених позах.

​За столом — Маркус, головний юрист компанії, двоє членів ради директорів і голова служби безпеки.

​Мені дають слово. Суто формально. Викладаю все як є: про сервер у порту, про організовану хакерську атаку, про папки першої, другої та третьої фази, про заздалегідь підготовлену фейкову кампанію зі знищення моєї репутації. Дістаю з сумки флешку від Бена і кладу її на стіл.

— Тут усі докази. Копії їхніх файлів, логи та перехоплені повідомлення.

​Один із членів ради директорів навіть не дивиться на флешку.

— Ми передамо це нашим спеціалістам з кібербезпеки, Вів'єн.

​І тут я розумію найстрашніше. Для них я вже не керівник відділу і не партнер. Тепер вони бачать в мені виключно проблему, якої потрібно позбутися, щоб не забруднити інших. Ну, звісно ж.

​Маркус нарешті піднімає на мене очі. Він виглядає страшенно виснаженим, і від цього мені чомусь ще болючіше.

— Вів'єн... рада ухвалила рішення припинити твою трудову угоду з «Aurevia». З сьогоднішнього дня.

​Всі замовкають. Тіло сковує від жаху. Я справді це почула? Але вголос я промовляю інше:

— Ви мене звільняєте?

— Так.

​Юрист одразу починає монотонно зачитувати причини: колосальні репутаційні ризики для компанії, несанкціоновані контакти з конкурентом, проникнення у «Vantorix», прихована особиста взаємодія з Даміаном Воссом, скандал навколо корейського контракту.

​Маркус перебиває його монотонний бубніж.

— Це не означає, що ми вважаємо тебе винною у витоку даних, Вів'єн, — майже з жалем додає. — Розслідування продовжується.

Юрист сухо продовжує:

— Якщо буде доведено, що матеріали повністю сфабриковані, і ви стали об’єктом цілеспрямованої атаки, рішення може бути переглянуте.

​Це не обіцянка. Схоже на бюрократичну лазівку. Поки я сиджу та дивлюсь на них, я відчуваю, ніби мене переїхав бетонний каток. Адже я була готова до всього: до жорстокого допиту, можливо, навіть, що вони продовжать відсторонення до з'ясування остаточних обставин. Навіть до гучного скандалу, але не до того, що мене просто візьмуть і звільнять. Викинуть.

​«Отже, все, — лунко б'ється в голові. — Стільки років мого життя. Усі ці ранні підйоми, безсонні ночі, презентації, перельоти, вибиті контракти... І вони вмістили все це в одну суху фразу: трудову угоду припинено».

​Проте, звісно ж, я не плакатиму, не дам їм такого задоволення. Я не збираюсь також влаштовувати сцени і нікого ні про що благати. Я сильна і тому справлюся. Хапаюсь за слова про те, що розслідування триває як за рятівний трос. Поки що це єдине, що мені потрібно.

«Добре, — холодно відзначає мозок. — Вони ще покличуть мене назад, коли вся ця брехня лусне. А якщо ні — значить, я знайду місце, де мене не викинуть за борт при першому ж пострілі».

Із гідністю підводжуся з крісла, забираю свою сумку.

— Я зрозуміла.

​Маркус підскакує, на його обличчі навіть з'являється якась людська емоція:

— Вів'єн...

— Не треба, — різко відрізаю.

​А далі просто розвертаюсь і різко виходжу з кабінету. З мене досить.

​Шлях через офіс — це окремий вид тортур. Люди в офісі вже знають. Чутки тут розлітаються швидше за корпоративну пошту. Хтось швидко відводить очі та робить вигляд, що дуже заглибився в монітор. Хтось дивиться на мене з відвертим жахом, а хтось — з погано прихованою цікавістю.

​Проходжу через офіс, яким завжди керувала, з ідеально рівною спиною. Чую тільки ритмічний стукіт моїх підборів. В голові зараз пусто. Я не дозволяю собі показувати зайвих емоцій. Моє обличчя — ніби маска. Не хочу, щоб з мене насміхалися, не дам їм такого задоволення.

​Заходжу в ліфт. Тисну на кнопку до паркінгу. І тільки коли двері ліфта зачиняються та відрізають мене від них усіх, я дозволяю собі скинути цю маску, стати справжньою Вів'єн.

​Я не плачу, ні. Для цього я занадто випалена зсередини. Просто розглядаю своє бліде відображення в дзеркалі ліфта. Кліпаю очима і досі не можу в це повірити.

«Я більше тут не працюю».

​Це... це шок. Потрібно зібратися з думками.

Я сідаю в свою машину на підземному паркінгу і просто кілька хвилин дивлюся перед собою. Дозволяю собі це, адже часу в мене зараз з'явиться дуже багато. Телефон в сумці безперервно вібрує. Корпоративні чати, імейли, дзвінки... Новина вже розлетілася.

​Дістаю мобільний. На екрані висвічується повідомлення від Слоун:

«Я повернулася! Багами були просто злочинно прекрасними. Ти де? Я хочу тебе бачити. В мене СТІЛЬКИ всього тобі розповісти!»

​Дивлюся на ці життєрадісні літери і розумію, що зараз у мене просто немає сил навіть почути голос подруги. Я не можу вдавати, що все добре, і не маю ресурсу пояснювати, наскільки все погано. Швидко друкую відповідь:

«Слоун, у мене зараз дуже серйозні неприємності. Я жива, зі мною все нормально, тому, будь ласка, не хвилюйся. Мені просто треба на кілька днів зникнути і прийти до тями. Я сама вийду на зв’язок і все тобі розповім. Зараз немає сил говорити. Люблю тебе.»

​Слоун, звісно, одразу починає дзвонити. Я скидаю виклик і пишу ще одне коротке повідомлення: «Я серйозно. Не переживай. Мені треба побути самій.»

​Дорога додому проходить як в тумані. Навіть не помітила, як я доїхала. Заходжу в свою ідеальну порожню квартиру. Розумію, що стіни тиснуть на мене. Все тисне на мене. Я просто задихаюсь тут. Нью-Йорк, який я так любила, раптом став для мене кліткою.

​Що я роблю? – несподівано приходить думка.

 Тому я роблю те, чого не робила ніколи в житті. Відкриваю ноутбук і вбиваю в пошуку: Last minute vacations from NYC tonight.

​Океан. Сонце. Мені потрібно побільше сонця, води і тепла. Майже одразу система видає рейс до Пунта-Кани, Домініканська Республіка. П’ятизірковий all-inclusive курорт у Кап-Кана. Виліт о 22:40 із JFK. Я навіть не читаю відгуки. Бачу фотографію білого пляжу, пальм і бірюзової води.

— Підійде, — шепочу в порожнечу кімнати і натискаю Book now.

​Мені самій стає майже смішно від цього абсурду. Ще вчора я планувала своє життя на місяці вперед. Контролювала кожен крок. А сьогодні купую квиток на Кариби за десять хвилин до того, як почну збирати валізу.

​Збори проходять максимально хаотично. Я просто відкриваю шафу і кидаю у валізу все, що потрапляє під руку: купальники, кілька легких суконь, шорти, білизну, косметичку. На столі сиротливо лежить мій робочий ноутбук. Тягнуся до нього за звичкою, але рука завмирає.

«Ні. До біса роботу».

Я залишаю його на столі.

​Телефон знову вібрує. Цього разу приходить повідомлення від Даміана.

«Як пройшла рада?»

Через кілька хвилин ще одне: «Вів’єн?»

І майже одразу: «У тебе все гаразд?»

​Дивлюсь на екран, і мені так хочеться йому відповісти. Пальці вже навіть самі набирають: «Мене звільнили». Але я дивлюсь на ці два слова і стираю їх. Ні..... не зараз, Даміане. Тільки не зараз. До цього я точно не готова. Мені потрібно просто зникнути.

​Кладу телефон екраном до низу, збираю нарешті валізу та викликаю таксі.

​У терміналі аеропорту JFK гамірно. Натовпи людей, гучномовці, інформаційні табло. І вперше за дуже довгий час ніхто від мене нічого не хоче. Ні рада директорів «Aurevia». Ні корейська делегація. Ні Маркус. Ні Даміан. Ніхто.

​Вже на посадці, стоячи в «рукаві» літака, я кидаю останній погляд на екран смартфона. Ще одне повідомлення від Даміана:

«Вів’єн, просто скажи, що ти в порядку.»

​У грудях щось боляче стискається, але я вперто ігнорую його. Натискаю на іконку літака. Режим польоту увімкнено. Мережа зникає.

​Тепер я офіційно недоступна.

Нічний переліт до Пунта-Кани проходить ніби в комі. Я провалююся в сон ще до того, як літак набирає висоту, і прокидаюся лише від оголошення пілота про зниження.

​Коли я виходжу з термінала, в обличчя одразу вдаряє тепле вологе карибське повітря. Я відчуваю запах солі та екзотичних квітів. Над головою шелестять пальми. Трансфер. Розкішний, занурений у тишу курорт на березі океану. На годиннику глибока ніч, або радше дуже ранній ранок.

​Увійшовши до свого просторого номера, я навіть не намагаюся розібрати валізу. Просто щільніше засуваю штори, щоб сховатися від усього світу, падаю поперек величезного ліжка прямо в одязі й миттєво вимикаюся. Нервова система остаточно здається.

​Прокидаюсь від того, що в кімнаті занадто світло.

​Крізь щілину в шторах прямо на ліжко падає яскравий сліпучий промінь сонця. Десь унизу, за панорамними вікнами, розмірено шумить океан.

​Спочатку я взагалі не розумію, де я. Голова важка, тіло розбите. Повільно повертаюся і фокусую погляд на електронному годиннику на тумбочці.

Світяться цифри: 15:47.

​— Господи... — хрипко видихаю.

Я проспала майже дванадцять годин.

​Ледве змушую себе сісти на краю ліжка, потираючи обличчя руками. Треба сходити в душ. Треба ввімкнути телефон. Треба якось жити далі...

​І в цей момент я чую доволі різкий звук — клік. Хтось відкрив вхідні двері.

​Миттєво завмираю, серце підстрибує до горла. Покоївка? Але ж я повісила на ручку табличку «Не турбувати».

​Двері повільно відчиняються. Тим часом моє серце впало кудись у шлунок.

​Різко підхоплююсь з ліжка і відчуваю, як вся кров відливає від обличчя.

​На порозі з'являється доволі знайомий високий силует. Темні брюки, ідеально підігнані по фігурі. Світла сорочка з недбало закоченими рукавами, яка підкреслює м'язи на руках. Сонцезахисні окуляри.

​Обличчя диявола настільки зле, жорстоке і безжальне, що тут не допоможе навіть карибське сонце.

​Даміан!

​Просто витріщаюся на нього та не вірю власним очам. У мене відбирає мову, мозок відмовляється розуміти, як він опинився тут за тисячі кілометрів від Нью-Йорка в моєму номері.

​«Це що, сон? Я, мабуть, ще сплю», — проноситься в думках.

​— Ти якого біса тут робиш?! — виривається з мене. Здається, я прокричала це. О Боже, матінко рідна!

​Але він спокійно заходить всередину та зачиняє за собою двері. Дуже повільно знімає сонцезахисні окуляри, і я гучно ковтаю. Штормові очі впиваються в мене з обіцянкою задушити мене.

​— Це я хотів у тебе запитати, Вів'єн.

​Відчуваю, як по тілу пробігають мурашки.