Раді Вас бачити!

Вів'єн

Шпаги зіштовхуються, і різкий металевий звук наповнює весь зал. Я роблю різкий випад, відбиваю атаку тренера і миттєво переходжу в наступ. Фехтування завжди допомагало мені очистити мозок, зібрати всі думки до купи, але сьогодні під захисною маскою мені критично не вистачає повітря. Кожен сліпучий блиск клинка перед очима безжально повертає мене туди. У темряву моєї спальні.

​Замість шпаги я знову відчуваю холодний, небезпечний дотик ножа до своєї гарячої шкіри.

​«Чорт, чому в мене не йде з голови той ніж? — злюся сама на себе, коли роблю черговий удар. — А все-таки він вправний коханець. Ще й приставучий».

​Робимо розрив дистанції. Дихання дається важко. Витираю піт із чола, але адреналін змушує мене рухатися ще швидше, поки тіло вперто продовжує нити від солодких, брудних спогадів. Ох цей владний голос. Шарф. Тотальний, беззаперечний контроль, від якого я ледь не втратила розум.

​Знову роблю стрімкий випад, вкладаючи в удар усю свою лють і шалене збудження, яке накочує хвилями.

​«І що тепер робити? — думка накриває мене немов лавина, коли я знімаю захисну маску і тисну руку тренеру на знак завершення поєдинку. — Я хочу продовження цього безумства. Але він — мій ворог. З ним не можна грати в ці ігри».

​Повертаюся додому виснажена, але досі напружена як струна. Після вчорашнього повідомлення з погрозами я вирішила, що сьогодні працюватиму з дому. Мені треба заспокоїтися і проаналізувати ситуацію без зайвих очей моїх підлеглих. Залажу під прохолодний душ, довго змиваю з себе залишки тренування, натягую улюблений домашній одяг і йду на кухню.

​Треба приготувати щось смачненьке, щоб хоч трохи порадувати себе і заземлитися. Вирішую готувати м'ясо в азіатському стилі — цей процес завжди вимагає максимальної концентрації.

​Дістаю інгредієнти. З задоволенням нарізаю яловичину тонкими слайсами. Кидаю її в глибоку миску, щедро заливаю соєвим соусом, додаю свіжонатертий імбир, подрібнений часник і краплю кунжутної олії. Ставлю вок на максимальний вогонь. Щойно олія починає ледь помітно диміти, кидаю туди м'ясо. Воно миттєво шкварчить, наповнюючи кухню густим, пряним ароматом. Я швидко помішую страву дерев'яною лопаткою, додаю нарізаний соломкою солодкий перець і трохи чилі для гостроти.

​Ритмічні рухи біля плити трохи заспокоюють, але нав'язливі думки не полишають. Даміан, його брудний шантаж, погрози з невідомого номера, хтивий містер Чхве... Хочеться вже хоч трохи спокою.

​«Може, взяти відпустку? — мрію, викладаючи готову гарячу страву на тарілку. — Ось підпишемо контракт... і махну на тиждень кудись подалі. Посмажитися під сонцем на безлюдному пляжі, щоб ніхто не дістав...»

​Тільки-но я уявляю цю ідеальну, спокійну картинку, як мій уїдливий внутрішній голос миттєво її псує.

​«Я за! Тільки того нахабного красунчика прихопи з собою. Поєднаємо корисне з приємним», — відверто глузує він, безсоромно підкидаючи мені образ оголеного Даміана.

​«Ти невиправний, — подумки огризаюся, наливаючи собі склянку води. — Ти не можеш належати мені. Мені тебе точно підкинули. Відчепись».

​«Фу... яка зануда, — не здається. — Так і помреш без чоловіка і без дітей».

​Я аж повітрям вдавлююся від такого нахабства власного мозку. Набираю повні груди, щоб обуритися вголос, висловити самій собі все, що я про це думаю...

​Але тієї ж миті хтось нахабно дзвонить у двері.

Підходжу до дверей і роздратовано зазираю у вічко.

​Крістіан.

​Якого біса він тут забув? Аж тепер згадую, що він підходив до мене тоді в ресторані, але божевільний секс із Даміаном та підготовка до презентації витягнули з мене всі сили і стерли той епізод із пам'яті. Я взагалі забула про його існування.

​Різко відчиняю двері.

​— Чого тобі? — гарчу.

— Привіт, Вів'єн. Не запросиш? — мнеться на порозі. — Нам треба поговорити.

— Нам нема про що говорити.

— Всього п'ять хвилин, — дивиться на мене такими очима, як кіт із мультфільму про Шрека. Колись цей погляд безвідмовно працював.

​— Заходь, — зітхаю і пропускаю його всередину, подумки вже жорстоко картаючи себе.

​Чому я поступилася? Ми розійшлися з гучним скандалом. Про що тут узагалі говорити? А наступної секунди дивуюся з себе ще більше, бо мій мозок видає якийсь незрозумілий збій. Я натягую на обличчя широку посмішку і раптом пропоную:

​— Поїси зі мною? Я щойно приготувала м'ясо по-азійськи.

​«Ти що?! — миттєво вибухає мій внутрішній голос. — Я ж тобі зовсім не про цього красунчика казав! Е-е-е, у нас якісь базові налаштування збилися, чи що? Дівчинко, прокинься, жени його в шию!»

​Ігнорую.

​— Із задоволенням! Такий голодний, — Крістіан розпливається у своїй фірмовій білосніжній усмішці, від якої в мене раніше підкошувалися коліна. А зараз... зараз я відчуваю лише порожнечу. Порівняно з Воссом, він здається абсолютно прісним.

​Насипаю йому, і ми сідаємо за кухонний острів. Той самий кухонний острів, де ще недавно... Так, Вів'єн, стоп!

​— Говори, що хотів.

— Смакота, Вів! — наминає яловичину так, наче його три дні тримали в підвалі без їжі.

​Якийсь він занадто підозрілий.

​— То що? — не витримую цього концерту.

— Я хотів поговорити про нас.

— Немає ніяких «нас».

— Я хочу повернути тебе. Визнаю, я вчинив по-дурному, — усміхається вже як повний ідіот, витираючи губи серветкою.

— По-дурному?! — миттєво спалахую і переходжу на крик, стукнувши долонею по стільниці. — Ти покинув мене і побіг за молодшою фіфочкою! Скільки їх там у тебе було за цей період?

— Вів, ну не починай, — він тягнеться через стіл і хоче накрити мою руку своєю, але я з огидою її відштовхую. — У мене просто був складний період. А ти... ти занадто тиснула на мене своїм контролем.

​От же ж нікчема. Ще й намагається зробити мене винною.

​— Пффф, нам немає чого повертати.

— Але ж нам було так добре разом, — продовжує нити.

— Я в цьому вже дуже сильно сумніваюся.

— Дай мені ще один шанс. Хочу запросити тебе на нормальне побачення.

— Я подумаю. А зараз забирайся. У мене багато справ, — кидаю роздратовано, аби тільки він швидше зник.

​Крістіан згідно киває і знову щириться. Підводиться з-за столу і нахабно лізе, щоб поцілувати мене на прощання. Я вчасно відхиляюся.

​— Не перегинай палицю. Йди, бо я можу передумати щодо побачення.

— Добре, сонечко. Я напишу тобі днями?

— Ок, — сухо відрізаю. А далі з полегшенням випроваджую його за двері.

​Треба ж було бути такою дурепою і впустити його! Хоча тактика «я подумаю» спрацювала ідеально — я швидко його позбулася. Звісно ж, я не збираюся йти з ним ні на яке побачення.

​Треба терміново написати Слоун. Вже смакую наперед, якими триповерховими матами вона його зараз обкладе — Крістіан їй ніколи не подобався.

​Так... а де мій телефон? Мабуть, залишила в спальні.

​Йду до кімнати, знаходжу смартфон на тумбочці, торкаюся екрана і завмираю.

​Двадцять пропущених дзвінків. Десятки СМС-повідомлень. Усі месенджери просто розриваються від сповіщень.

​— Що за... Що там уже трапилося?! — холону зсередини, відчуваючи, як пульс прискорюється вдвічі.

​Усі дзвінки — з офісу. Не гаючи ні секунди, я набираю номер Маркуса.

— Ну нарешті! Вів'єн, де тебе носить?! — горланить у слухавку Маркус.

​Я мимоволі відсторонюю телефон від вуха. Нічого собі. Що могло так вивести його із себе? За всі роки нашої спільної роботи я жодного разу не чула, щоб Маркус підвищував голос, а тим більше — кричав у такій паніці.

​«Нам хана!» — радісно "підбадьорює" мене мій внутрішній голос.

​«Та зачекай ти!» — подумки гаркаю на нього, а вголос намагаюся звучати максимально зібрано:

— Маркусе, що трапилося?

​— Вів'єн, негайно приїжджай до офісу! Про нас злили секретну інформацію в мережу! Усі алгоритми, стратегії! А щоб остаточно підлити масла у вогонь, хтось вкинув фейк, нібито ми використовуємо неякісні матеріали, дешеву робочу силу і якісь піратські підробки в розробках! Інтернет просто розривається від цих сфабрикованих доказів. Акції компанії вже впали на три відсотки і продовжують летіти в прірву!

​— Божечки... Я зараз буду.

​Скидаю дзвінок і кілька секунд просто стою посеред кімнати, не знаючи, що робити. Я в такому шоці, що, здається, намертво приросла до підлоги. Мозок відмовляється обробляти цю катастрофу.

​А потім мене прошиває крижана здогадка.

​Даміан.

Це точно він. Ця мерзотна, безпринципна падлюка!

​Ну почекай у мене. Ти вирішив зіграти по-брудному? Знищити мою компанію, мою кар'єру? 

​Адреналін вибухає в крові. Зриваюся з місця, збираюся і вже за хвилину вилітаю з дому зі швидкістю ракети.

​В офісі коїться абсолютний хаос. Це схоже на сцену з фільму-катастрофи: Маркус лютує посеред опен-спейсу, робочі телефони розриваються від дзвінків інвесторів та журналістів, не замовкаючи ні на секунду, а працівники снують туди-сюди як бліді, перелякані тіні. Всі нібито щось роблять, намагаються гасити цю пожежу, але водночас картина настільки моторошна, немовби реально настав кінець світу.

​— Вів'єн! У мій кабінет! Негайно! — горланить Маркус, коли помічає мене.

​Ноги підкошуються, але я збираю волю в кулак і, тримаючи спину рівно, плентаюся за ним.

​У кабінеті на мене чекає сюрприз. Служба безпеки. Двоє кремезних, похмурих чоловіків у сірих костюмах дивляться на мене так, ніби я щойно вбила людину. Двері за мною зачиняються з зловісним клацанням.

​— Сідайте, міс Кросс, — крижаним тоном наказує головний безпековик, містер Стоун. Кидає на стіл переді мною товсту теку з роздруківками. — Поясніть нам ось це.

​— Що це? — хмурюся, та все ж беруся розглядати скріншоти якихось транзакцій та переписок.

​— Це, міс Кросс, частина інформації, яку сьогодні злили в мережу, — втручається другий, нависаючи наді мною. — Анонімне джерело стверджує, що кріт — це ви. Там прямим текстом вказано, що Вів'єн Кросс систематично зливала інформацію про розробки нашої компанії конкурентам за солідний відкат.

​— Що?! Ви знущаєтесь?! — підскакую з крісла, але Стоун жестом змушує мене сісти.

​— Ми не знущаємось. Ваші доступи, ваші паролі, — добиває мене. — За останній тиждень ви мали кілька неформальних контактів із нашими прямими конкурентами. Ви бачилися з Даміаном Воссом?

​Я ковтаю в'язке повітря.

«От же ж падлюка! — кричить мій розум. — Він вирішив діяти на випередження! Підставити мене перед моїм же керівництвом, щоб відрізати мені всі шляхи до відступу!»

​— Це мій проєкт! Я ночами над ним сиділа! Ви серйозно думаєте, що я б стала топити власну презентацію і свою ж кар'єру?! — голос зривається на крик, я намагаюся відбиватися від цих абсурдних атак. — Ці скріншоти — підробка! Хтось навмисно використав моє ім'я! Маркусе, скажи їм!

​Але Маркус лише відводить погляд і нервово потирає перенісся.

​Ледь стримую сльози, що печуть очі. Моя ідеальна кар'єра, все, що я будувала роками, зараз летить під три чорти. Я сиджу в цьому шкіряному кріслі, розчавлена, і почуваюся маленькою, беззахисною дівчинкою, в якої просто відібрали все її життя.

​Але сльози миттєво висихають.Кров закипає.

​— Здається, я знаю, хто це зробив, — ціджу крізь зуби, дивлячись прямо в очі Стоуну. — Я знаю, хто підставив нас. Дайте мені годину.

​— Міс Кросс, ви нікуди не підете, поки ми не... — починає, але я його вже не чую.

​Підриваюся з місця і, не слухаючи їхні гнівні тиради та накази повернутися, вибігаю з кабінету.

​Опинившись на вулиці, я закипаю ще більше. Мене просто трясе від адреналіну. Я зла. Зла, як сотня диких пантер, яких загнали в кут.

​Ти хотів війни, Восс? Ти її отримаєш.

​Сідаю за кермо свого авто, з силою грюкаю дверцятами, вдавлюю педаль газу, і мчу прямо до його офісу.

Залітаю в розкішний хол компанії Восса і буквально гарчу на охорону, вимагаючи, щоб про мене негайно доповіли. Чую, як сек'юріті збентежено бубонять щось у рацію, а потім здивовано кивають і дають дозвіл пропустити мене.

​Опинившись у кабіні ліфта, я нервово міркую, як краще йому врізати: одразу з порога чи спочатку висловити все, що я про нього думаю. Рахую секунди. Як же мене дратує цей ліфт! Чому він так повільно повзе, коли мені хочеться рвати і метати?!

​Коли двері нарешті розсуваються на потрібному поверсі, десятки очей миттєво впиваються в мене. Але ніхто нічого не говорить і, тим більше, не намагається мене зупинити. От і добре. Не вистачало ще тут дешеві розбірки влаштовувати. Вся моя злість дістанеться виключно йому. Де його кабінет, я чудово знаю. Просто лечу коридором і, навіть не думаючи стукати, рвучко відчиняю двері.

​І що я бачу? Цей диявол розслаблено розкинувся у своєму шкіряному кріслі, неквапливо попиває каву і щось там друкує на клавіатурі комп'ютера. Почувши гуркіт дверей, він піднімає на мене погляд і широко, неймовірно нахабно всміхається.

​— Вів'єн! Який несподіваний сюрприз! — відставляє чашку. — Невже так скучила за мною, що прилетіла аж сюди? А всього-на-всього треба було просто відповісти на моє повідомлення.

​Я на декілька секунд завмираю на порозі, бо банально не знаю, що відповісти на цю самовпевнену тираду, а тут ще й цей зрадник всередині мене радісно підкидає дров у вогонь.

​«А в тебе вже трусики мокріють. Мені до біса подобається цей жеребець. Дозволь йому трахнути тебе прямо тут, на цьому столі. Ти ж хочеш, правда? Не обманюй хоча б сама себе!»

​Шиплю, миттєво тверезію від цих думок і з огидою випльовую:

— Заткнись! — це стосується і мого внутрішнього голосу, і Восса одночасно. Підлітаю до його столу і впиваюсь поглядом в нахабні очі. — Це ти злив увесь той бруд про мене і секретні дані про компанію?! Твоїх рук робота, виродку?!

​Усмішка миттєво зникає з його обличчя. Він щиро хмуриться.

​— Про що ти говориш? Я не маю до цього абсолютно ніякого відношення.

​— Та невже?! — кричу, відчуваючи, як пульс б'є у скронях. — Вирішив зіграти на випередження, бо злякався, що ми вирвемо цей контракт?! Злив наші алгоритми і підставив мене перед керівництвом, щоб я приповзла до тебе благати про пощаду?!

​Даміан різко піднімається з крісла. Нависає наді мною, також спираючись на стіл. Від нього віє небезпекою, але я не відступаю ні на міліметр.

​— Ти втратила розум, Кросс? Якби я хотів тебе знищити, я б зробив це відкрито, дивлячись тобі прямо в очі. Я не ховаюся за анонімними зливами і дешевими корпоративними плітками. Це не мої методи.

​— Не бреши мені! Ти вчора погрожував наслідками! Ти тримаєш мене на гачку своїм шантажем! — я задихаюся від люті і близькості його тіла. Між нами зараз стільки іскор, що повітря в кабінеті починає тріщати.

​— Мій шантаж стосується тільки нас двох, — встає, обходить стіл, і опиняється впритул до мене. — Я б ніколи не опустився до того, щоб псувати твою кар'єру таким сміттям. Ти занадто низької думки про мене.

​— А якої думки я маю бути про маніяка, який влаштовує брудні ігри з ножами?! — випалюю, ледь стримуючи бажання вдарити його по цьому ідеальному обличчю.

​Даміан втрачає залишки терпіння. Я бачу, як він спалахує від люті, погляд стає абсолютно чорним і безжальним.

​— Істеричка! — гаркає, вказуючи рукою на двері. — Забирайся з мого офісу! Негайно! Бо я зараз викличу охорону, і тебе виведуть звідси силою!

​Різко відсахуюся. Дивлюся на нього, поки намагаюся перевести дихання, і раптом усвідомлюю, що нічого я цим скандалом не добилася. Тільки гірше собі зробила. Бо поруч із ним, вдихаючи його запах і відчуваючи цей дикий магнетизм, я почуваюся якось дуже дивно. Моя злість змішується з хтивістю, і це лякає мене до чортиків. Дурепа! Яка ж я дурепа!

​— Чекай на відповідь, Восс! — викрикую йому в обличчя.

​Кулею вилітаю з кабінету, грюкнувши дверима так, що, здається, затряслися стіни.

​Прямую назад до свого офісу, намагаючись заспокоїти скажене серцебиття, і тут мене наче блискавкою б'є. Різко зупиняюся прямо посеред вулиці.

​Вчорашнє СМС!

​«Ну що, сучко, догралася? Завтра всі дізнаються правду про тебе».

​Я так сильно зациклилася на тому, що це написав Даміан, що сьогодні, під час допиту я просто забула про це повідомлення згадати! Але якщо це був не Восс? Якщо він дійсно каже правду, то хто тоді відправив погрозу і хто насправді тримає мене під прицілом?

Повертаюся до офісу, де допит служби безпеки продовжується. Я мовчки дістаю телефон, кидаю його на стіл перед містером Стоуном і показую вчорашнє СМС з погрозою. Доводиться розповісти їм і про шантаж Восса. Звісно, без пікантних подробиць.

​Але це не допомагає. Маркус дивиться на мене з сумішшю розчарування та втоми.

— Вів'єн, ти відсторонена від роботи, поки ми в усьому не розберемося, — з гідністю приймаю цей словесний ляпас.

​Плентаюся додому. По дорозі, зачинившись у безпечному коконі свого авто, я гірко плачу. Сльози обпікають щоки, та псують макіяж. Як я взагалі дозволила собі так розклеїтися? Моя броня, яку я вибудовувала роками..... не справилась із цим всим. 

​Вирішую, що мені треба терміново напитися. Добре, що вдома завжди є стратегічний запас вина. Цей біль і відчуття зради такі пекучі, що на тверезу голову я їх просто не витримаю.

​Телефон вібрує — повідомлення від Слоун. Ігнорую. Не хочу вантажити мою щасливу подругу своїми проблемами. Якось розберуся сама. Сьогодні дозволю собі цю слабкість і поплачу, а вже завтра зберу себе по шматочках і почну власне розслідування. Нехай Слоун побуде трішки щасливою — сьогодні зранку вона полетіла на п'ять днів зі своїм новим «особливим» залицяльником на Багами. Мені навіть вдається вичавити з себе криву посмішку, уявляючи її з коктейлем на пляжі.

​Швидко друкую СМС Бену.

Бене, мені потрібна твоя допомога в розслідуванні цієї ситуації. Мене підставили. Це дуже терміново.

​Він справжній геній і точно не підведе. Тільки-но я натискаю «Надіслати», як на екрані вискакує нове повідомлення з того самого невідомого номера.

​Стерво! Це тільки початок! Тебе більше ніде не візьмуть на роботу.

​«Ну вже ні!Я не дам якомусь аноніму себе залякати!» – думки обпікають мозок.

​Опинившись удома, я злісно здираю з себе офісний одяг, шпурляючи його кудись у куток. Вмикаю музику на всю гучність, відкорковую пляшку і просто напиваюся. Безжально заливаю свій стрес і злість вином, поки світ не починає приємно хитатися. Зрештою, я засинаю прямо на маленькому кухонному диванчику, згорнувшись калачиком.

​Розплющую очі від того, що сонячне проміння нещадно б'є по обличчю. Голова гуде. Наосліп хапаю телефон із сусіднього стільця.

​— О, боже... дванадцята година! Що я собі думаю? — хриплю в порожнечу.

​Мабуть, шалений стрес і алкоголь усе-таки взяли своє, і мій організм просто вимкнувся, вимагаючи перезавантаження.

​Мружуся від яскравого екрана. Пропущених дзвінків немає — офіс про мене різко забув, ніхто навіть не поцікавився, як я. Натомість висять два непрочитаних повідомлення.

​Перше від Бена:

Без питань, Вів. Зроблю все, що треба. Будемо шукати щура.

​Полегшено видихаю і відкриваю друге СМС, від диявола. Злісно пирхаю. Що від нього можна очікувати? Правильно – нічого доброго. Але коли я вчитуюся в текст, очі буквально лізуть на лоба.

​Про нас теж злили сьогодні інформацію. І на відміну від тебе, я не звинувачую в цьому тебе! Пропоную зустрітися і поговорити. Нас намагаються зіткнути лобами.

​Я перечитую ці слова тричі. Значить, він казав правду. Хтось дійсно веде масштабну гру проти нас обох. Ми з ним опинилися в одному човні.