Раді Вас бачити!

Вів'єн

Розплющую очі, і перше, що відчуваю — це запах. Сандал, мускус і аромат чужого тіла. Кліпаю, намагаючись сфокусуватися на простирадлах. На темних простирадлах.

​О, Боже, це не моя спальня.

​Спогади накочують раптово. І мене немов окачує крижаною водою від усвідомлення, що я заснула в ліжку Даміана Восса. Повертаю голову. Він спить поруч на животі, розкинувши руки. Обличчя зараз розслаблене, але від нього все одно віє небезпекою.

​«О, Боже, я знову переспала з ним», — панічно пульсує в скронях.

​В голові яскравими спалахами проносяться кадри минулої ночі. Бо на одному разі ми не зупинились. Він здивував мене, підкорював грубою силою. Я несамовито стогнала, а наступної миті він міг бути до неможливості ніжним. Повільні глибокі поштовхи і трепетні поцілунки зводили з розуму не гірше за жорстокість.

​«Ти божеволіла, ти просто божеволіла від того, як цей диявол розкладав тебе на пазлики і потім по-новому складав», — тут же уїдливо підкидає внутрішній голос.

​Намагаючись не розбудити його, вислизаю з-під ковдри, закусувши губу, адже ці солодкі спогади не полишають мене. Прослизаю до ванної кімнати і вмикаю душ.

​Гаряча вода трохи приводить до ладу, думки стихають. Але чомусь з'являється відчуття, що я належу йому. Ні, не належу! Ми просто зняли напругу. Це нічого не значить. А ще ми, мабуть, перебрали, я то точно. Про що я тільки думала? Треба було зразу відмовитись і не заходити в його квартиру навіть. Я знала, що ми не стримаємось, я відчувала це.

​Раптом крізь шум води долинає різкий дзвінок у двері.

​Завмираю. Чую, як у спальні Даміан, проклинаючи все на світі, підривається з ліжка і йде до виходу.

​Хто це може бути в таку рань? Його служба безпеки? Або та його дівчина з прийому... як її там, Еліс? Ні! Аліса.....точно.

​І я відчуваю, як мене накриває ревність. З якого... з якого біса я ревную його?! Хоч як би Восс не переконував мене вчора на кухні, що в нього немає дівчини, я чудово пам'ятаю, як та ідеальна лялька висла на ньому. Вона точно має на нього свої плани.

​Різко вимикаю воду, обмотуюся рушником і біжу назад. Відчайдушно метаюсь по кімнаті, збираючи свої розкидані по підлозі речі, і нашвидкоруч одягаюся. Блуза зім'ята, руки тремтять. На штанях немає ґудзика, проте зараз байдуже.

​«Оце так рівень, Кросс. Тільки подивися на себе! — уїдливо констатує мій мозок. — Ховаєшся і трусишся, наче коханка на одну ніч, яку зараз застукає дружина. Як низько ми впали».

​«Заткнися!» — шиплю сама до себе, застібаючи штани, і прислухаюся до голосів у вітальні.

Чую жіночий голос.

​«Цікаво, чи це та Аліса? І що мені тепер робити?» — паніка починає пульсувати у скронях.

​Напружую слух і раптом з вітальні долинає дзвінке:

— Скучила за тобою, братику! Що там у тебе взагалі відбувається?

​Стоп. Братику? Це що, його сестра?!

​У пам'яті миттєво спливає епізод, коли я ввірвалася до нього в кабінет і випадково помітила на моніторі відкриту вкладку з покупками в дитячому онлайн-магазині. То ось для кого це було!

​«Ой, як же мені не хочеться зараз знайомитись із його родичами...» — подумки стогну, оглядаючи свій пом'ятий після бурхливої ночі вигляд.

​Так, що ж робити? Що ж робити?!

​«Залазь під ліжко», — з відвертим знущанням підкидає мій мозок.

«Ти дурак? Яке ще під ліжко?!» — огризаюся сама до себе.

​Обережно підходжу до дверей, щоб почути продовження розмови, але тут ручка різко опускається, і двері відчиняються.

​Бачу Даміана. Обличчя абсолютно незворушне. Справжній диявол.

​— Виходь, поп'ємо кави, — несподівано видає.

Ось так просто?

​На мене ніби вилили відро крижаної води. Що? Він що, реально хоче познайомити мене зі своєю сестрою? Оце так несподіванка.

​Нервово зглипую, але відступати нікуди. Ховатися по кутках — не в моїх правилах. Гордо розправляю плечі, натягую на обличчя свою найкращу стриману маску і виходжу слідом за ним.

​Одразу зустрічаюся поглядом із гостею. Вона виявляється дуже приємною, миловидною жінкою. У ній вгадуються знайомі фамільні риси Воссів, але її обличчя випромінює світло, якого не вистачає Даміану. Схоже, вона зовсім нещодавно стала мамою — це ще ледь помітно по трохи м'якших, округлих лініях тіла, особливо в зоні талії, але загалом у неї чудова фігура, і виглядає вона неймовірно привабливо та доглянуто.

​Дівчина завмирає з горнятком у руках і здивовано кліпає очима, переводячи погляд з Даміана на мене.

— Вів'єн, познайомся, це моя сестра Сара. Саро, це Вів'єн Кросс, моя колега, — абсолютно незворушно знайомить нас. Відчуття ніби ми на якійсь нараді в офісі.

​Ми обидві кліпаємо очима і, ледь не роззявивши роти, дивимось одна на одну.

​Сара злегка червоніє, вочевидь, усвідомивши всю незручність моменту.

— Вибачте, не подумала. Хотіла зробити братику сюрприз... і якось не врахувала, що він може бути не один, — стріляє очима в Даміана і багатозначно додає: — Значить... колеги.

​На миловидному обличчі раптом розквітає зухвала, відверто нахабна усмішка, і в цю мить я чітко бачу їхню родинну схожість. Ті самі небезпечні бісики в очах.

​— Приєднаєтесь до нас? — лукаво пропонує. — Хотілося б більше дізнатися про ваші... стосунки.

​— Немає в нас ніяких стосунків, Саро, — гаркає Даміан так різко, що я ледь не підстрибую. — Ми просто колеги по роботі.

​— Ну так... добре, добре, — поблажливо протягує вона, анітрохи не злякавшись його крижаного тону, і вмикає кавоварку. — Ти п'єш еспресо? — звертається вже до мене.

​А я стою, немов би намертво приросла до підлоги.

«Потрібно розкрити рота і хоч щось сказати, а то вона вирішить, що я якась тупенька!» — подумки четвертую себе.

​— Так, будь ласка, — нарешті вичавлюю з себе.

​Ноги підкошуються, та я все ж підходжу до кухонного острівця і сідаю на високий стілець. Намагаюсь тримати себе в руках, не показувати хвилювання. Сподіваюсь що виходить.

— Дуже рада знайомству з вами, Саро. Я так розумію, ви нещодавно народили?

​— О, так! — її очі миттєво спалахують, і тут починається детальна, сповнена ніжності розповідь про її неймовірну донечку.

​А я... я просто зависаю на Даміані. Поки Сара без упину щебече про малечу, я крадькома спостерігаю за ним. Він сперся стегном на стільницю і п'є свою каву. Його зазвичай жорсткі риси обличчя зараз згладжуються, плечі розслабляються, а коли він поглядає на сестру — в погляді з'являється щось тепле. Справжнє.

​«Невже цей диявол у плоті має слабкість до маленьких дітей? Хм... цікаво, дуже цікаво», — подумки відзначаю, не в змозі відірвати від нього погляду.

​«Що, вже маєш готовий план, як приручити цього чоловіка?» — миттєво підкидає внутрішній голос, вкотре виводячи мене з рівноваги.

​«Та щоб тебе...» — подумки лаюся, відганяючи ці безглузді фантазії, і з вдячною усмішкою приймаю з рук Сари гаряче горнятко з еспресо.

Стає так незручно. Вона нарешті завершує свою милу розповідь про малечу, і повисає пауза. Я гадки не маю, про що ще можна з нею розмовляти. Розповідати щось своє? Ділитися тим, як її братик поводиться зі мною? Боже збав.

​Тож я дуже рвучко підіймаюсь зі стільця.

— Мені час, — ввічливо вичавлюю з себе. — Дуже приємно було познайомитися, Саро, але в мене ще дуже багато справ. Мушу йти.

​Не чекаючи на її відповідь і навіть не озираючись на Даміана, я буквально вилітаю з його квартири.

​Тільки опинившись на вулиці, я дозволяю собі нормально вдихнути. Хапаю прохолодне ранкове повітря, немов викинута на берег риба.

«Боже, виявляється, це так важко», — пульсує у скронях. Важко знаходитися з ним поруч. Важко тримати обличчя.

​Дістаю телефон і викликаю таксі. На диво, чорний седан приїжджає майже миттєво і вже за двадцять хвилин довозить мене до мого будинку.

​Опинившись у рідних стінах, я першим ділом знову йду в душ. Мені потрібно змити з себе залишки цієї божевільної ночі, змити запах Даміана, який, здається, в'ївся мені під шкіру. Вмикаю воду на максимум, щоб була майже гарячою. Довго мию голову улюбленим шампунем із запахом мигдалю, щедро наношу маску. Потім беру жорстку щітку і кавовий скраб — тру тіло так, ніби хочу стерти кожен його дотик, та всі мітки на моїй шкірі. Наношу заспокійливу сироватку на обличчя, втираю в шкіру густий лосьйон.

​Трохи попускає. Але тут я згадую про вечір.

«Зустріч із цим покидьком... Еліасом».

Мене аж пересмикує від відрази. Як же мені не хочеться туди йти, грати роль, терпіти його погляди, що не обіцяють нічого хорошого. Але я мушу. Це моя жертва заради справи, заради того, щоб упіймати цього чортового щура.

​Замотуюсь у халат і беру телефон. Треба дізнатися хоч якісь новини.

​«Бене, привіт. Є якісь новини? Вдалося щось нарити?»

​Відповідь приходить за хвилину.

«Так. Ми ведемо розслідування. Але це не телефонна розмова, щоб нашу інформацію ніде не перехопили. Тобі і Даміану все повідомлятиметься через перевірені канали зв'язку. Чекайте.»

​Зітхаю з полегшенням. Хоч якийсь прогрес.

​Йду на кухню — треба щось перекусити, бо шлунок зводить від голоду. Дістаю яйця, збиваю омлет, швидко нарізаю свіжий овочевий салат. Сідаю за стіл, починаю їсти, але мої думки знову, як намагнічені, повертаються до Даміана.

​Раз у раз поглядаю на екран телефону. Лежить мовчки.

«Раптом він щось напише? — проноситься в голові. Проте тут же осмикую себе: — Сама я точно не писатиму йому. Ні, тільки не це. Я не опущусь до цього рівня».

​Я взагалі не знаю, що він думає про цю нашу ніч. Що це було для нього? Черговий трофей? Скидання напруги? Невже він знову почне присилати свої нахабні повідомлення? Як би мені цього не хотілося...

​І взагалі, я не знаю, чого я хочу. Я ж так довго переконувала себе, що ненавиджу його. Ненавиджу всіма фібрами своєї душі! Але ж... чомусь моє тіло вирішило інакше. Йому було так добре, як не було ще ніколи і ні з ким.

​Раптом екран спалахує. Звук сповіщення змушує мене підстрибнути на стільці. Серце пропускає удар.

«Даміан!»

​Хапаю телефон, дивлюся на екран... і розчаровано (чи з полегшенням?) видихаю. Це не Восс. Це Крістіан.

​«Привіт, красуне. Хотів би зустрітися сьогодні або завтра. Ти як?»

​О Боже. Я геть забула про його існування.

«Як добре, що він нарешті вилетів з моєї голови, — гірко всміхаюся. — Хоч когось я змогла забути в цьому божевільллі».

​Швидко друкую відповідь, не бажаючи давати зайвих надій:

«Привіт. У мене зараз серйозні неприємності на роботі. Найближчими днями я не зможу зустрітися. Треба розв'язати проблеми. Вибач.»

​Відкладаю телефон екраном донизу. Попереду — довгий день очікування і вечеря з монстром.

До вечора накручую себе так, що відчуваю тривогу. Потрібно заспокоїтися. Відкриваю шафу і довго дивлюся на свої сукні. Оберу щось без декольте, відкритих плечей, і бажано з нормальною довжиною. Вибираю максимально скромну, темно-синю сукню-футляр під самісіньке горло і з довгими рукавами. Справжня броня.

​Близько сьомої екран телефону спалахує.

«Буду за пів години. Готуйся», — від Еліаса.

​Рівно у призначений час лунає дзвінок.

— Я чекаю внизу, — лунає в трубці хриплий голос.

​Спускаюся. Біля входу мене чекає чорний глянцевий «Майбах». Еліас стоїть біля машини в бездоганному костюмі. Він повільно ковзає по мені поглядом знизу вгору, і цей погляд зовсім не добрий. У ньому немає тепла чи звичайного чоловічого захоплення. Уже роздягнув мене поглядом і нагнув у всіх можливих позах. Хоча ні. Це занадто просто для нього. Мабуть подумки вже шмагає мене, підвішує....і що там ще роблять всіляки збоченці в його клубі.

То це в його клубі Даміан набрався всіх цих штучок?

Сподіваюся що ні. Адже переконана, що нормальні люди не шастають такими клубами.

​«Боже, як же мені витримати цю вечерю?» — подумки стогну від невідворотності, відчуваючи холодок уздовж хребта, але на обличчя натягую ввічливу маску.

​— Добрий вечір, Еліасе, — привітно вітаюсь.

— Добрий вечір, Вів'єн. Скромно, — недобре всміхається. — Але мені завжди подобалося розгортати подарунки з великою кількістю обгорток.

Фууу...збочинець. Обломаєшся...

​Він галантно відчиняє перед мною дверцята.

​Ресторан виявляється пафосним і неймовірно дорогим закладом. Приглушене світло, жива гра на віолончелі, столики, розташовані так далеко один від одного, щоб ніхто не міг підслухати чужих розмов. Офіціант миттєво приносить меню і наповнює наші келихи вишуканим французьким вином.

​Відпиваю трохи смачного вина і непомітно розглядаю свого супутника. Цей покидьок поводиться як господар життя. І що я взагалі тут роблю з цим маніяком? Думки мимоволі повертаються до ранку. Навіщо я сиджу тут з ним, коли всі мої думки зайняті тим нахабним, нестерпним красунчиком-дияволом? Цим самовдоволеним індюком Воссом, який одним дотиком змушував мене втрачати розум!

​— Ти дуже мовчазна сьогодні, — перериває мої думки Еліас, відкидаючись на спинку стільця. — Зазвичай жінки самі намагаються заповнити паузи, коли дізнаються, що я переконаний холостяк.

​— Це мене зовсім не дивує, враховуючи специфіку вашого бізнесу, — відставляю келих. — Але я тут не для того, щоб обговорювати ваш статус. Що сказав Рейн? Є якісь зачіпки по нашій справі? Хто цей пацюк?

​Обличчя Еліаса кам'яніє. Він явно не звик, що його питання ігнорують. Тому ухиляється від прямої відповіді, обмежуючись загальними фразами, і це мене тільки більше злить.

— Рейн працює. А сьогоднішній вечір... — плавно переводить тему суто на особисте, — він тільки для нас. Ти сподобалася мені з першого погляду, Вів'єн. Твій вогонь, твоя впертість. Я б не проти познайомитися ближче.

​Я напружуюся, проте намагаюся не показати цього. Дивлюся в такі нахабні очі.

— Змушена вас розчарувати, Еліасе. Я зараз зовсім не готова ні до яких стосунків. У мене інші пріоритети.

​Він сміється, проте від його сміху мені стає чомусь моторошно. Він небезпечний.

— А хто каже про стосунки? Можна почати і без них. Просто тілесне знайомство. Тобі сподобається те, що я можу запропонувати.

​Мене кидає в жар від його нахабства. Боже, як важко сконцентруватися! Я очікувала від нього чогось подібного після вчорашнього клубу, але все-таки мала крихітну надію, що цього не станеться.

​— Такий формат знайомства мене абсолютно не цікавить, — повідомляю абсолютно спокійно. Беру келих і відпиваю ще трохи вина. 

Я так зіп'юся. Щось кожен день прикладаю руку до келиха. Я не справляюсь. Потрібна відпустка.

​Еліас примружується. Погляд знову недобрий. Бачу, що ретельно підбирає слова. Схоже він не звик церемонитися з жінками.

— Значить, все-таки романтика, так? 

​А наступної миті він різко кидається вперед і накриває мою руку, що лежить на столі, своєю долонею. Я здригаюся, інстинктивно намагаюсь вирвати пальці, але він тримає надто міцно. Мов лещата.

​Піднімаю на нього очі, і він пропалює мене таким темним, диким поглядом, що я ледь не втрачаю свідомість. Його очі чорні, бездонні. Від нього віє такою вбивчою, небезпечною аурою, що повітря навколо, здається, стає отруйним. Відчуваю, як дрібне тремтіння пронизує все моє тіло від маківки до п'ят, видаючи мій страх.

​Він відпускає мою руку так само різко, як і схопив, саме в той момент, коли до столика підходить офіціант.

​Решта вечері проходить як у тумані. На стіл подають вишукані страви: ніжні морські гребінці з трюфельним пюре, качину грудку під ягідним соусом, витончені десерти. У келихах постійно оновлюється неймовірно дороге вино. Але я майже не відчуваю смаку. Кожен шматок стає впоперек горла. Еліас веде невимушену бесіду, сипле компліментами, поводиться як ідеальний кавалер, ніби нічого не було. А я механічно жую делікатеси, з жахом рахуючи хвилини до кінця цього катування, і мрію лише про одне: опинитися якнайдалі від цього монстра.

Після вечері Еліас, звісно, наполягає на тому, щоб відвезти мене додому. Це навіть не пропозиція — це факт, перед яким він мене ставить. Спочатку я напружуюся: він же пив вино, невже збирається сісти за кермо в такому стані? Але моє здивування випаровується, коли на виході з ресторану біля його автомобіля на нас уже чекає особистий водій.

​Продумав усе заздалегідь. Н-да, нічого собі. Хоча чому тут дивуватися? Такий владний, небезпечний чоловік, як він, звик усе тримати під контролем і не допускати зайвих проблем.

​«Сподіваюсь, хоча б в автомобілі він вестиме себе порядно», — наївно думаю, коли ми сідаємо на заднє сидіння.

​Машина плавно рушає з місця, вливаючись у нічний потік Нью-Йорка. Салон потопає в напівтемряві, і цієї ж миті я відчуваю, як важка чоловіча долоня лягає мені на коліно.

​Мене миттєво сковує жах. Я смикаюся і намагаюся скинути його руку, але він не дає, стискаючи пальці так міцно, що це межує з болем. А потім усе відбувається надто швидко. Еліас різко кидається на мене, грубо хапає за шию ззаду, не даючи відсторонитися, і силоміць впивається в мої губи.

​Його поцілунок мокрий, агресивний, зі смаком міцного алкоголю і влади.

​«Боже, як мені гидко! Фу! — все всередині мене скаженіє, і мене буквально нудить від відрази. — Вріж йому! І якнайшвидше!» - це вже підкидає мій дружок.

​Намагаюся відсторонитись, упираюся руками в його груди, відбиваюсь, як тільки можу. І коли мені все ж таки вдається вирватися з цієї хватки, я відсахуюсь до самих дверцят, ледве не викрикуючи:

— Еліасе, перестань! Що ти собі дозволяєш?!

​Намагаюсь відновити дихання, гидливо витираю губи долонею, і чекаю спалаху гніву. Але на диво чую від нього цілком спокійне, навіть злегка хрипке:

— Вибач, не стримався. Хотілося спробувати цих губок. — облизується, та дивиться на мене таким хижим поглядом у напівтемряві. — І я не помилився. Ти насправді солоденька. Хочу тебе всю, Вів'єн.

​Мене всю тіпає від цих слів.

— Еліасе, цього не буде, — тремчу від стримуваної люті та страху. — Я ж сказала, що не готова до такого формату стосунків.

​Моторошно всміхається.

— Думаю, ти зможеш передумати... скоро.

​Але все-таки прибирає свою руку з мого коліна і відкидається на спинку сидіння, дозволяючи мені забитися в куток і дихати.

​Решту дороги ми їдемо в гнітючій тиші. Коли автомобіль нарешті пригальмовує біля мого будинку, я навіть не прощаюся. Вискакую з салону ледве не на ходу, щойно водій розблоковує двері.

​Швидко долаю відстань до під'їзду. Забігаю в ліфт, гарячково тиснучи на кнопку свого поверху, і весь час озираюся. Боюся, що цей психопат зараз піде за мною, наздожене і зробить зі мною щось жахливе прямо тут.

​Коли я нарешті опиняюся у своїй квартирі і чую рятівне клацання замків, сили миттєво залишають мене. Я просто сповзаю по дверях на підлогу. Підтягую коліна до грудей і починаю гірко плакати, ховаючи обличчя в долонях.

​Як же мене дістали ці чоловіки! Чому мені завжди трапляються якісь владні, жорстокі покидьки, які думають, що можуть просто брати все, що захочуть?!