Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Вів'єн
— Куди ти мене везеш? — панікую, бо розумію, що маршрут за вікном зовсім не той. — Це не моя адреса, Даміане!
Він плавно паркує свій автомобіль на підземному паркінгу елітної висотки, глушить двигун і лише після цього повертає до мене голову.
— Розслабся, Кросс. Тобі треба видихнути. До того ж, ми ще далеко не все обговорили, — говорить спокійно, але з фірмовими владними нотками, які не терплять заперечень. — Вип'ємо в мене, заспокоїшся.
— Відвалив би ти зі своєю турботою і своїми пропозиціями, — гнівно сичу, втискаючись у шкіряне сидіння. — Відвези мене додому!
«Вау! Цей неймовірний нахабний жеребець запрошує нас до себе! — миттєво оживає мій уїдливий внутрішній голос, послужливо підкидаючи в голову дуже розпусні картинки з тієї ночі. — Очевидно, він чекає на продовження! Не втрать свій шанс, дурепо!»
«Заткнися!» — подумки гаркаю на саму себе, відчуваючи, що щоки вже палають.
Але сил сперечатися чи влаштовувати істерику і вибігати з машини посеред ночі в мене просто не залишається. Тіло гуде від шаленої втоми, нерви натягнуті до межі, а перед очима досі стоять ті бридкі, жорстокі сцени з підвалу Еліаса. Тому, коли Даміан виходить і відчиняє мої дверцята, мовчки вилажу з авто.
Заходимо в просторий ліфт, який безшумно піднімає нас на останній поверх. Даміан прикладає палець до сканера, важкі двері відчиняються, і я невпевнено роблю крок усередину.
Оглядаюся. Його пентхаус — це ідеальне відображення його самого. Холодний, стриманий, безжально стильний. Темні тони, багато скла, бетону та чорної шкіри. Ніякого затишку чи теплих дрібничок — тут ідеальний порядок, приглушене світло і величезні панорамні вікна, за якими розкинувся нічний Нью-Йорк.
Він проходить углиб просторої вітальні, прямуючи до розкішного міні-бару з підсвіткою.
— Віскі чи вино? — запитує, не обертаючись.
Здивовано піднімаю брови.
— В тебе є вино? Думала, такі, як ти, п'ють виключно міцний алкоголь. Або кров своїх конкурентів на сніданок.
— Буває різний настрій, — хмикає, кидаючи на мене швидкий погляд через плече. — То що?
— Вино.
Він відкорковує пляшку, наливає рубінову рідину в широкий кришталевий келих і простягає мені. Собі ж хлюпає на дно склянки віскі.
Опускаюся на край величезного, прохолодного шкіряного дивана, підібравши під себе ноги. Даміан сідає поруч. Не надто близько, але достатньо, щоб я знову відчула його парфум із нотками сандалу та небезпеки, який діє на мене, як дурман.
— Будеш щось їсти? — раптом запитує він, уважно вивчаючи моє бліде обличчя і втомлені очі. — Можу замовити доставку з ресторану.
Роблю великий ковток вина. Воно приємно обпікає горло і трохи розслабляє натягнуті, як струни, нерви.
— Ні, — хитаю головою, обхопивши келих обома руками. — Через усі ці події... до яких ти, між іншим, теж доклав руку, у мене взагалі немає апетиту. Я жахливо себе почуваю. Мене досі нудить від того бруду, який я бачила в тому клубі. Як ви взагалі можете знаходити в цьому задоволення?
Дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, що ховається за цим крижаним фасадом і чому він взагалі привіз мене сюди, замість того, щоб просто відвезти додому.
Він не відповідає. Просто мовчки дивиться на мене, зручно влаштувавшись на дивані. Ну, звісно. Збоченець. Йому таке, мабуть, тільки в кайф.
«А начебто тобі не сподобалися всі ті збочення, що він з тобою робив тієї ночі», — тут же їдливо підкидає мій внутрішній голос, нагадуючи про те, як я вигиналася під його руками.
Сил сперечатися навіть із власною підсвідомістю в мене вже просто немає. Тому я ігнорую це і роблю ще один великий ковток вина, дозволяючи гіркоті вирватися назовні.
— Мене відсторонили від проєкту, — слова даються важко. Не наважуюся подивитися йому в очі. Не хочу побачити там зневагу чи зверхність, тому вперто продовжую гіпнотизувати свій келих. — Це все, про що я мріяла останнім часом. Я стільки сил, нервів і часу туди вклала...
— Я знаю, — раптом спокійно озивається Даміан. Пропалює мене таким дивним, глибоким поглядом, що в мене мимоволі аж відвисає щелепа.
Ну що ж. І тут не здивуєшся — все-то він знає, чортів контролер.
— Звідки ж ти знаєш? — кривлюся у невеселій усмішці.
— Доповіла моя служба безпеки. Я тримаю ситуацію під контролем.
Раптом різко піднімається з дивана і йде в сторону кухонної зони, до вбудованого холодильника. Мабуть, усе-таки надумав чимось мене пригощати, хоч я і ясно дала зрозуміти, що шматок у горло не лізе.
Я залишаюся на дивані і мимоволі задивляюся на його широку спину. Темний гольф ідеально підкреслює рельєф м'язів, які перекочуються під тканиною, коли він рухається. І в голові знову, як на зло, яскравим спалахом спливають ті картинки. Як він мене пестив. Я немов би знову відчуваю його важке дихання. Його абсолютна влада наді мною в моїй же квартирі.
«Ех, не час зараз, не час, — подумки катую себе, силоміць відводячи погляд. — Не той це чоловік, на якого слід западати. Я ж маю думати про свою роботу. Хто мене підставив? Як виплутатися з цієї павутини? А якщо мене взагалі звільнять?»
Дивлюся, що він щось там дістає і накладає на тарілки, і, не в змозі більше сидіти на місці, вирішую трохи розім'яти ноги і розглянути його барлогу. Цікавість бере своє.
Повільно йду вздовж коридору, розглядаючи ідеально чисті, холодні поверхні, і зупиняюся біля прочинених дверей. Зазираю всередину. Це його спальня. Величезне ліжко, темна постільна білизна, мінімум меблів, жодних зайвих деталей чи емоцій. Усе в такому ж самому суворому, стриманому стилі, як і весь пентхаус.
— Вів'єн?
Різко обертаюся. Він стоїть зовсім поруч, безшумно підійшовши зі спини. Поглядом ковзає від мого обличчя до ліжка в кімнаті.
— Запрошуєш до продовження? — з відверто пошлим і провокативним підтекстом запитує, скорочуючи відстань між нами до мінімуму.
Я завмираю, коли він простягає руку. Доволі ніжно торкаються моєї щоки, заправляючи пасмо волосся за вухо. Цей ласкавий жест настільки контрастує з його звичною жорсткістю, що мене прошиває струмом.
Але я швидко беру себе в руки і відсахуюсь, скидаючи його руку.
— Не чіпай мене, — виходить доволі різко, хоча серце б'ється десь у горлі. — Між нами більше нічого не може бути. Ми по різні боки барикад, Восс.
Піднімаю на нього очі і бачу, як у напівтемряві коридору небезпечно, хижо і задоволено блищать очі цього диявола. Він чудово знає, як діє на мене.
«Звісно ж... звісно, між вами нічого не може бути...» — глузливо і протяжно підкидає мій їдливий мозок, змушуючи мене подумки застогнати від власної безпорадності.
— Якщо я захочу, між нами буде все.
Ошелешує мене цими словами. Я завмираю, дивлюся на нього і просто не вірю в те, що почула. Це була якась звукова галюцинація? Чи цей нестерпний егоїст справді щойно це сказав із такою абсолютною, диявольською впевненістю?
Навіть не знаходжу слів, щоб відповісти. Мій завжди гострий язик раптом ніби паралізувало. Тому я просто розвертаюсь і, йду назад до кухонної зони, подалі від його спальні.
Підійшовши до стільниці, бачу, що він встиг поставити стильну чорну дошку з ідеальною нарізкою: тонкі пелюстки хамону, кілька видів витриманого сиру, великі зелені оливки та гроно темного винограду з волоськими горіхами.
Сідаю на високий барний стілець, мовчки дивлюся на Даміана, який підійшов слідом, і лише одним вимогливим жестом вказую йому на свій порожній келих.
Він хмикає, бере пляшку і наливає мені майже по вінця. Випиваю все залпом. Прямо як воду, навіть не скривившись. Алкоголь миттєво обпікає горло і розливається по венах, притупляючи страх і додаючи якоїсь відчайдушної, фальшивої сміливості.
Беру шматочок сиру, відправляю до рота, повільно жую. А потім, несподівано для самої себе, дивлячись йому прямо в очі, видаю:
— Чому ти тоді втік після тієї ночі?
Слова злітають з губ швидше, ніж мозок встигає їх відфільтрувати. Я пильно дивлюся на нього, намагаючись вловити хоч якусь реакцію. Але на його обличчі — жодної емоції. Непробивний лід. Ідеальна маска.
«Цікаво, що взагалі відбувається в його голові? — крутиться в думках. — Що він за людина така? Машина, запрограмована лише на бізнес?»
Він мовчить, витримуючи паузу, і я не витримую перша:
— В тебе є дівчина, так? — примружую очі. — Через це? Тобі стало соромно чи замучило сумління?
Даміан спирається обома руками на стільницю навпроти мене, нависаючи, і злегка схиляє голову набік.
— Вона не моя дівчина, Вів'єн, — холодно видає. — А щодо тієї ночі... Я звик у своєму житті абсолютно все контролювати. Себе, обставини, людей. А тоді я просто піддався на твою спокусу. І втратив контроль.
Замовкає. Знову ковзає поглядом по моєму обличчю, спускається до губ і знову повертається до очей.
— Але, чесно кажучи, я ні про що не шкодую, — голос стає нижчим, набуваючи хрипких ноток, від яких у мене по шкірі біжать мурахи.
Нервово зглипую, але він не дає мені й слова вставити.
— І, здається, я вже тобі казав, — на губах з'являється фірмова, нахабна усмішка. — Ми могли б продовжити. Одразу після того, як розгребемо всі ці питання і знайдемо щура. А потім... підпишемо контракт. Який, звісно ж, буде моїм.
Відпиває віскі, та не зводить з мене хижого погляду.
— Це ми ще побачимо, — відставляю порожній келих. — І невідомо, хто взагалі виявиться щуром. Можливо, через цей скандал обидві наші компанії втратять проєкт. А я втрачу роботу.
Відчуття такі, немов би груда каміння лягає на груди. Так хочеться розплакатися від безвиході, втоми і жахливих останніх днів. Хочеться просто закрити обличчя руками і вити. Але я стискаю зуби.
«Ні, я не можу показати йому свої справжні емоції. Тільки не йому».
Тому знову тягнуся до пляшки. Сама, абсолютно нахабно наливаю собі повний келих вина, ігноруючи всі правила пристойності, і знову випиваю його майже залпом.
Дивлюся, як його брови злітають вгору, а очі просто лізуть на лоба від такої відвертої алкогольної жадібності.
Відчуваю приємне запаморочення в голові. Я відриваю погляд від його шокованого обличчя, демонстративно беру з дошки тонкий шматочок хамону і повільно смакую. За ним у рот летить велика зелена оливка. Горіх...
Даміан швидко бере себе в руки. Спостерігає за моїми губами, якось особливо, диявольськи звабливо всміхається, відпиває свого віскі і теж закидає собі до рота оливку, не зводячи з мене гіпнотичного погляду.
«Чорт... який же звабливий диявол, — крутиться в моїх думках, поки пульс знову прискорюється, заглушаючи голос розуму. — Як мені взагалі встояти? Чому мене так до нього тягне?»
Ну, а він продовжує відверто, майже безсоромно розглядати мене, а тоді впевнено відповідає на мої попередні сумніви:
— Ми знайдемо цього щура, Вів'єн. Повір мені, я все розгребу і ми точно не залишимося без роботи. Ти просто залишишся без цього проєкту, бо заберу його я. Але робота в тебе буде. — робить паузу. Бачу як лукаво, майже знущально блищать очі диявола. — А в крайньому випадку, навіть якщо тебе виженуть з "Aurevia", я запрошую тебе до себе в команду. Будеш працювати на мене.
Що? Ах ти ж нахабний індюк!
Стискаю ніжку келиха. Хочеться просто виплеснути залишки цього вина йому в обличчя! Стерти цю нахабну, самовдоволену посмішку переможця.
«А якщо ти це зробиш, він точно прямо тут поставить тебе раком і вітрахає так, що ти забудеш, як тебе звати, — мстиво і дуже вчасно підкидає їдливий внутрішній голос. — Зізнайся, чи ти, бува, не проти такого фіналу?»
«Заткнися!» — фиркаю подумки, відганяючи жар, що раптово прилив до щік, і намагаюся зосередитися на своїй люті.
— Розмріявся, Восс, — дивлюсь на нього з викликом. — Навіть якщо я втрачу цю роботу і залишуся на вулиці, ти — остання людина на планеті, до якої б я звернулася.
Він лише сміється, сприймаючи мої слова як чергову гру.
Я трохи заспокоюю дихання. Алкоголь змиває частину мого страху, і я нарешті озвучую те, що не дає мені спокою відтоді, як ми переступили поріг того клубу.
— Звідки в тебе взагалі такі зв'язки? — примружую очі, уважно вивчаючи його обличчя. — Де ти, ідеальний директор, набрався таких небезпечних знайомств? Усі ці клуби, Еліас, Рейн... Хто ти такий насправді, Даміане?
— Цього ти не дізнаєшся. Принаймні зараз, — продовжує свердлити мене своїм незрозумілим поглядом. — А далі побачимо, як поверне життя і як ми це все розгребемо.
Він не зводить з мене очей, і від цього погляду шкіра покривається сиротами.
«Та навіщо він взагалі все це робить? Навіщо привіз сюди?» — подумки обурююся. Важко себе контролювати поряд з ним. — «Нахабний диявол. Ні, самовдоволений індюк!»
«То все ж таки індюк чи диявол?» — тут же єхидно перепитує уїдливий внутрішній голос.
«І те, і те! Ненавиджу його, — кричу сама до себе. Відчуваю дивну суміш бажання та ненависті. Тіло вже просто палає. Вино тільки посилює моє бажання. Стирає всі межі, всі заборони. — Ненавиджу те, що я взагалі щось відчуваю до цього нестерпного чоловіка. Я не хочу цього відчувати!»
Різко підриваюся з стільця. Не можу витримувати жару. Ще хвилина і я роздягнуся та запропоную себе йому.
Який сором!
— Мені треба освіжитися, — не чекаючи його реакції, швидко прямую коридором до ванної кімнати.
Залітаю всередину і зачиняю за собою двері, хоча замок чомусь не клацає. Ванна виглядає настільки ж розкішно і холодно, як і весь пентхаус: чорний мармур, хромовані деталі, мінімалізм і величезне, на пів стіни дзеркало з підсвіткою.
Підходжу до умивальника, різко відкриваю кран. Набираю в долоні крижану воду і хлюпаю собі на обличчя, потім на шию, намагаючись змити цей задушливий жар. Я відчуваю, що просто палаю зсередини, і алкоголь тут геть ні до чого. Мене трусить від адреналіну і близькості Даміана.
Раптом чую тихий скрип. Двері відчиняються.
Я навіть не встигаю обернутися, як він підходить до мене ззаду і владно притискає мене до своїх твердих грудей. Кладе руки мені на талію, замикаючи в капкан між ним і раковиною.
Хапаю ротом повітря, коли чітко відчуваю, наскільки сильно він збуджений. Надто близько притискається.
У дзеркалі зустрічаюся з його поглядом. Темним. Диким. Тепер у ньому немає й натяку на той «контроль», про який він щойно говорив.
Відкриваю рота, щоб випалити щось гнівне, щоб наказати йому негайно відпустити мене, але...
Він не дає мені вимовити ні слова. Різко розвертає мене до себе, боляче вдавлюючи стегнами в холодний край умивальника, і жорстко впивається в мої губи таким шаленим, відчайдушно жаданим поцілунком. А в мене миттєво підкошуються ноги.
Цілує жадібно. Забирає все повітря з моїх легень. Випиває весь мій опір. І я... я просто здаюся цьому божевіллю. Відповідаю, віддаюся йому, цілуючи так само палко і пристрасно, як тільки вмію. Руки вже самі тягнуться до нього. Обіймаю.
Його губи спускаються нижче, залишаючи гарячі, вологі сліди на моїй шиї, від яких по всьому тілу розтікається рідкий вогонь і я протяжно стогну. А потім він знову повертається до моїх губ, накидаючись на них із ще більшою пристрастю.
Раптом я втрачаю землю під ногами — він підхоплює мене на руки. Міцніше хапаюся за його шию, поки він несе мене коридором, не розриваючи нашого поцілунку.
Я навіть не встигаю отямитися, як ми опиняємося в його спальні. Даміан кидає мене на широке ліжко, і матрац м'яко пружинить під моєю спиною. Миттєво нависає зверху, спираючись на руки і замикає мене в пастку свого тіла.
Завмирає на секунду, важко дихаючи. Груди швидко здіймаються. Цей диявол згорає від бажання, так само як і я. Він зазирає мені прямо в очі, пропалюючи своїм фірмовим диявольським поглядом, у якому зараз плескається хіть і обіцянка чогось неймовірно порочного. Від цього погляду в мене всередині все стискається. Хочу його.
«Гори воно все вогнем, — капітулює мій розум. — Сьогодні я буду горіти разом із ним».
Я здаюся. Тягнуся до нього, хапаю за край темного гольфа і нетерпляче тягну його вгору. Даміан допомагає мені, одним швидким рухом через голову позбавляючись одягу і відкидає його кудись на підлогу.
Мій погляд ковзає по його оголеному торсу. Не витримую, кладу долоні на його гарячу, неймовірно приємну, немов оксамитову шкіру. Відчуваю під пальцями тверді м'язи, що напружуються від мого дотику. Повільно проводжу долонями донизу, по його животу. Дражню диявола.
Дихає ривками, коли мої пальці нарешті знаходять пряжку його ременя. Лунає тихе металеве клацання, коли я рішуче розстібаю його, і, мимоволі, хвилюючись від власної сміливості, прикушую нижню губу.
Дозволяє мені робити це. Не зупиняє, не перехоплює ініціативу, але я чітко відчуваю, який він гарячий та напружений. Наша витримка вже на самій межі.
Ми згоряємо. Плавимося. Наші тіла плавляться від цього нестерпного жару, а бажання настільки сильне і всепоглинаюче, що я розчиняюся в ньому без залишку.
Смикаю за тканину, тягну його штани донизу разом із білизною, і Даміан нетерпляче допомагає мені, відкидаючи останні перешкоди геть.
А наступної миті він накидається на мене. Швидко, безжально стягує із мене блузу, бюстгальтер, штани, і нарешті трусики. Можливо, він навіть відірвав якийсь ґудзик, але зараз мені абсолютно плювати. Усе летить на підлогу.
Даміан розводить мої коліна і вмощується між ніг. Намагаюсь пригадати як дихати, коли його губи торкаються моєї шкіри. Він починає нещадно, дико цілувати моє тіло. Буквально терзає його поцілунками, залишаючи вологі, вогняні мітки всюди: на шиї, ключицях, спускається до грудей, дражнить язиком чутливі соски, прокладає доріжку нижче, по плоскому животу.
Я хапаюся пальцями за зім'яте простирадло, вигинаючись дугою йому назустріч. Кожен його дотик — це розряд струму. Я згоряю дотла і тут же відроджуюсь із попелу, як той міфічний фенікс. Згоряю — і відроджуюсь знову. Мої стогони наповнюють спальню. Це безперервна, солодка мелодія, яку він змушує співати. Здається йому це подобається, бо чую як він посміюється.
«Боже... здається, я зараз кінчу лише від одних його поцілунків», — пульсує в затуманеній свідомості, коли його губи спускаються ще нижче, до самого центру мого бажання.
Не знаю скільки часу він мене так терзає, та коли я вже на самій межі, коли ця солодка хвиля готова накрити мене з головою, він раптом відсторонюється.
Я обурено і розчаровано стогну від цієї раптової втрати, але чую в темряві лише тихий шелест фольги. Його дихання важке, рухи – нетерплячі.
А вже наступної миті він вривається в мене.
Входить із такою нещадною силою, заповнюючи мене повністю, що перед очима на мить спалахують білі зірки. Хапаю ротом повітря, нігтями впиваюся в його плечі. Різкий шок миттєво розчиняється в неймовірній, гострій насолоді.
Він не дає мені часу на перепочинок. Одразу задає божевільний, дикий ритм, продовжуючи свій жорсткий, нещадний рух. Глибокі поштовхи вибивають з моїх легень кисень, а з голови — залишки здорового глузду.
«Він мене просто знищить... — пульсує в розплавленому мозку. — І я сама дозволяю йому це зробити».
Вигинаюся йому назустріч, повністю розчиняючись у цьому шаленому темпі. Я розпадаюся. Розлітаюся на тисячі сяючих осколків. Потужний, сліпучий оргазм накриває мене лавиною, прошиваючи тіло мільйонами вольтів. Не в змозі стриматися, я зриваю голос у гучному, відчайдушному стогоні, міцно притискаючи цього нестерпного диявола до себе.
