Раді Вас бачити!

Вів'єн

Бен швидко підключає свій термінал до вцілілого хабу, і на одному з великих моніторів з'являється відновлена структура папок.

​Даміан стоїть майже впритул до мене та не зводить важкого погляду з екрану. Я відчуваю, як від нього виходить потужна аура гніву. Цей чоловік теж доволі небезпечний, але чомусь я вже не вважаю його загрозою для себе.

​«Ти здуріла, — внутрішній голос озивається як завжди невчасно. — Він все рівно небезпечний, але ти на нього запала, дівчинко, і це ще гірше».

​Ох... доводиться тільки подумки зітхати. Але я залежна від обставин, в які ми потрапили разом.

​— Це не просто хаотичний злив даних, — напружено бурмоче Бен, поки пальці літають по клавіатурі. — Це ідеально спланована операція. Подивіться на архітектуру.

​На чорному тлі монітора висвічуються відновлені назви кореневих папок:

​AUREVIA — PHASE I

VANTORIX — PHASE II

​А прямо під ними, на рівень нижче, висить ще одна тека.

PHASE III — CROSS

​Я перестаю дихати. Серце, здається, робить кульбіт і завмирає десь у горлі. Підходжу до екрана, та не вірю власним очам.

Якого біса...

— Cross?.. — голос лунає в порожньому ангарі занадто голосно, занадто жалюгідно. Тіло починає тремтіти. — Це... це я?

​Даміан різко напружується. Навіть вираз обличчя змінюється.

— Відкрий її, Бене, — наказує. Із наз двох він точно поводиться як дорослий. Тримає себе в руках. Я ж....відчуваю себе маленьким дівчиськом. Наляканим. Схоже я все-таки не маю сталевих яєць.

​Хакер мовчки клікає на папку, витягуючи приховані файли. На екрані миттєво розгортається плитка зображень. По спині тече холодний піт. Це фотографії. Десятки, ні... сотні фотографій, зроблених прихованим об'єктивом.

​Ось я біля входу в «Aurevia», тримаю каву і розмовляю по телефону.

Ось Даміан біля свого офісу, сідає в автомобіль.

Ось я заходжу в будівлю «Vantorix» в той день, коли я проникла в офіс Даміана.

Ми разом з Даміаном виходимо з ресторану після тієї таємної зустрічі з Рейном.

І остання. Свіжа. Зроблена буквально кілька годин тому — я сідаю в чорний «Майбах» Еліаса.

​Стає страшно. До бісиків страшно. Мене лякає навіть не сам факт стеження, а найстрашніше для мене — це те, скільки часу воно тривало. Адже на цих фотографіях є моменти, про які майже ніхто не знав. Виходить, що хтось постійно був поруч і спостерігав за кожним моїм кроком. Хтось вивчав моє життя. Відчуваю себе бактерією під прицілом мікроскопу. Що ж відбувається?

​Схрещую руки на грудях, хочеться захиститися від цього відчуття тотальної вразливості. Щоб не показати свого страху, який підкочує до горла, я натягую звичну маску.

— Чудово, — голос все ж тремтить, але я змушую себе видавити іронію. — Завжди мріяла про власного психопата-фотографа. Ти тільки подивися на ці ракурси...

​Розвертаюсь до Даміана, сподіваючись побачити хоча б крихту його звичного сарказму. Але він не сміється. Зараз він сам схожий на вбивцю. Ще й дивиться на мене таким темним, небезпечним поглядом, що моя жалюгідна спроба віджартуватися розсипається на порох. Мовчання нервує мене ще більше. 

​Раптом з темряви ангара лунають кроки. Повертається Рейн. Обличчя – похмуре.

— Не встигли, — гаркає, зупиняючись поруч. — Він втік через задню частину порту. Там є спуск до води. Можливо, його забрав катер або гідроцикл. У темряві не розгледіти.

​Та вже витягає з кишені якийсь маленький предмет і кидає його на стіл біля Бена. Це розбитий одноразовий телефон.

— Один з моїх хлопців знайшов це біля виходу. Він викинув його під час втечі, — стискає губи і холодно додає: — Якщо він не встиг його повністю зачистити, можливо, ваш комп’ютерний геній щось витягне.

​Бен, не відриваючись від монітора, ображено пирхає:

— Я взагалі-то стою поруч.

— Саме тому й сказав, — рівним тоном відповідає Рейн.

​Трохи гумору посеред цього кошмару дає мені змогу нормально вдихнути. Але ненадовго.

​— Зачекайте, — напружено вимовляє Бен, підключаючи телефон до вільного роз'єму через перехідник, а сам продовжує копати папку «PHASE III». — Тут не тільки фото. Це ціла система.

​Підходжу ще ближче. Під моїм прізвищем відкривається список підкаталогів. Очі вже лізуть на лоба.

CROSS — CAREER

CROSS — PERSONAL

CROSS — MEDIA

CROSS — RELATIONSHIPS

​— Relationships? — перепитую, бо не можу повірити в те, що бачу .

​Даміан уже стоїть у мене за спиною. Я відчуваю тепло його тіла і те, як напружені його м'язи. Як же хочеться його зараз обійняти. Хочеться відчути тепло, яке виявляється....мене заспокоює. Та це розкіш.

Бен відкриває папку.

​Серце падає кудись у район шлунка.

Там досьє. На кожного, з ким я взаємодіяла останнім часом.

Крістіан. Мої зустрічі зі Слоун. Детальний таймінг мого проникнення у «Vantorix». Ресторан із Даміаном. Моя поїздка до клубу «Гріх». Сьогоднішній вечір із Еліасом. І окремою, найбільшою підпапкою — всі мої контакти з Даміаном Воссом.

​Вони не просто стежили. Хтось прицільно, і дуже терпляче складав мій повний психологічний профіль, шукаючи найслабші місця.

Бен продовжує маніпуляції з клавіатурою. Він робить це настільки швидко, що в мене аж миготить в очах.

​— Тут є ще один файл. — хмуриться, вчитуючись в рядки коду. — Він не в загальній директорії. Захований під подвійним шифруванням, але оскільки вони запустили скрипт знищення, захист злетів.

​Він клікає мишкою, і на екрані розгортається великий текстовий документ із прикріпленими медіафайлами. Назва файлу вибита великими літерами:

​REPUTATION COLLAPSE(Репутаційний колапс)

​Я мружуся, пробігаючи очима по тексту, і з кожним прочитаним рядком відчуваю, як земля йде з-під ніг. Це не просто досьє. Це ж....повноцінна піар-кампанія з мого знищення.

​Тут є все. Підроблені фінансові звіти, вирвані з контексту фрази з моїх робочих листувань, і ті самі фотографії, але вже з «потрібними» підписами. За цією версією, я — безпринципна стерво, яка продавала корпоративні таємниці «Aurevia». Жінка, яка спала з конкурентами в обмін на інформацію. Промислова шпигунка, яка незаконно проникла у «Vantorix». Аферистка, яка маніпулювала корейською делегацією і використовувала особисті стосунки з Даміаном Воссом виключно для власної вигоди.

​«Оце так резюме, — істерично хмикає внутрішній голос. — Мата Харі недороблена. Ще б написали, що я Кеннеді вбила, для повного комплекту».

​Але мені не смішно. Зовсім. Найстрашніше в цій кампанії те, що абсолютна брехня тут віртуозно переплітається з реальними фактами. Я справді проникла у «Vantorix». Я справді переспала з Даміаном. І якщо це все вивалити на публіку в такому вигляді — ніхто не буде розбиратися, де правда, а де вигадка. Мене звільнять. Ні....не так, мене просто розіпнуть.

​Мозок відчайдушно складає пазли докупи.

— Моє відсторонення... — відчуваю, як пересихає в горлі. — Це була лише підготовка. Вони підготували все так, щоб мене відсторонили від посади. Щоб позбавити корпоративного захисту «Aurevia». Так би мовити, ізолювати жертву перед фінальним ударом.

​Ця інформація, ця правда шокує мене.

​— І цей удар запланований дуже, дуже скоро, — похмуро констатує Бен. Далі виводить на екран невелике вікно. — Знайшов таймер відкладеної публікації. Автоматична розсилка.

​На екрані світиться час: 07:00 AM.

Залишається близько шести годин.

​— Список адресатів? — різко питає Даміан.

— Усі, — Бен зітхає. — Провідні фінансові журналісти Нью-Йорка, найбільші блоги, інвестори, рада директорів «Aurevia»... і окремим, пріоритетним листом — містер Пак та вся корейська делегація.

​Перед очима чорніє. Повітря різко закінчується. Я не хочу бути слабкою. Тільки не тут і не зараз. Не хочу втратити тут свідомість чи показати свою слабкість.

​— Якщо це отримає Пак... — голос уже тремтить від паніки, яку я більше не можу контролювати. — Якщо він це побачить, контракту кінець. Усе, над чим я працювала, всьому кінець.

​— До біса контракт, — гарчить Даміан, навіть не дивлячись на екран.

​Різко розвертаюся до нього. Мене аж накриває хвиля захисної агресії.

— Для тебе, може, і до біса. Твоя компанія виживе, а для мене — ні. Це моя кар'єра, моє життя, моя репутація врешті решт. То ж не до біса...

Даміан підходить до мене впритул. Боже, заглядаю в ці очі, такі темні і штормові. І вони впиваються в моє обличчя так, що я мимоволі завмираю. Забуваю де я і хто я. Ну чому він на мене так діє? Навіть в такий момент, коли мені загрожує найбільша небезпека, я зависаю на ньому.

​— Я зараз говорю не про контракт, Вів'єн. — нарешті чую його голос. — Я говорю про тебе.

​Я зависаю. Розглядаю жорсткі риси обличчя цього диявола і намагаюсь зрозуміти, чи не почулось це мені. Цей владний, холодний маніпулятор, який завжди ставив бізнес вище за все, щойно сказав, що я для нього важливіша за багатомільйонну угоду.

​«Збій у матриці, — спантеличено підкидає внутрішній голос. — Диявол вміє турбуватися?»

​Але часу для сентиментів немає. Це справжня бомба, яка от-от зруйнує моє життя.

​Вперше за весь час нашого знайомства ми не сперечаємось. Не маніпулюємо одне одним. Не змагаємось за контроль. Ми стаємо однією командою. І це так дивно.

​Даміан миттєво дістає телефон, телефонує комусь із своєї компанії:

— Джеймсе, підіймай нашу кібербезпеку і юридичний відділ. Усіх, кого зможеш витягнути з ліжок. Мені байдуже, що зараз третя ночі. Нехай готують судові заборони на публікацію для всіх медіа зі списку.

​Потім повертається до Бена:

— Бене, твій пріоритет — заблокувати відправку листів.

​— Якщо ми просто будемо видаляти або блокувати матеріали, вони завантажать їх знову, — мозок кризового менеджера нарешті вмикається на повну потужність, відтісняючи паніку. Страх трансформується в чистий адреналін. — В епоху інтернету заборона на публікацію лише підігріє інтерес. Нам треба вдарити першими.

​Даміан нарешті опускає телефон і уважно розглядає мене.

— Що ти пропонуєш?

​— Ми повинні не лише знищити джерело розсилки, а й підготувати контркампанію. Нам потрібна своя заява, готова до публікації о сьомій ранку. Зіллємо частину інформації про шпигунство проти нас. Покажемо, що ми жертви змови. Змістимо фокус із моєї персони на масштабну кібератаку проти двох корпорацій. Тоді їхні зливи виглядатимуть як спроба хакерів замести сліди.

​Даміан замовкає. Дивиться на мене так, ніби бачить вперше. І в його погляді немає ні звичного хтивого інтересу, ні сарказму. І це що? Я бачу в його погляді повагу. Не може бути. Чим я заслужила? Адже, скоріше всього, він бачить зараз перед собою не просто красиву жінку, з якою він спить та звик сперечатися, боротися. Він дивиться на мене як на рівноцінного партнера, або як на бійця.

​«Ось бачиш, — не без гордості відзначаю про себе, перехоплюючи цей погляд. — Навіть коли мене намагаються розчавити, я не розсипаюся. Я просто будую барикади».

Усе відбувається занадто швидко. І поки Даміан продовжує віддавати короткі, жорсткі накази своїм людям по телефону та запускати наш план контрнаступу, Бен уже чаклує над розбитим одноразовим телефоном, який приніс Рейн.

​— Бінго! — раптом радісно верещить.

​Миттєво повертаюся до нього.

— Апарат майже мертвий, але я зміг витягнути з оперативної пам'яті один видалений лог, — Бен не відриває очей від монітора. — Це зашифрована переписка. Тут немає імен, лише один рядок.

​Він виводить текст на екран. Вчитуюся в короткі, сухі слова, і по спині знову пробігає неприємний холодок:

​«K-17: Phase II complete. Cross isolated. Proceed.»(Фазу 2 завершено. Кросс ізольована. Продовжуйте).

​— Подивіться на мітку часу, — стукає пальцем по екрану. — Це повідомлення було відправлено в день презентації для корейської делегації. Тебе відсторонили наступного дня, Вів'єн. Літера «К» може означати що завгодно. Корея? Конкурент?

​Мене ніби б'є струмом. Корея.

У пам'яті миттєво спливає обличчя містера Чхве. Холодний, оцінюючий погляд. Він тоді зайшов до мене в кабінет.... і я не була готова, до того, що тоді трапилося. Згадую останню фразу, сказану з хижою посмішкою: «Побачимо, міс Вів’єн».

​Боже мій. Це він. Або він стоїть за цим, або бере в цьому безпосередню участь. Він образився на мою відмову і тепер знищує мене? Чи це все від початку було частиною його великої гри? Чи не його гри?

​Прикушую губу зсередини, щоб не видати своїх емоцій. Внутрішній голос просто волає, що треба негайно все розповісти Даміану. Але я переводжу на нього погляд. Бачу, що він занадто напружений і схожий на того, хто готовий розірвати будь-кого, хто стане на нашому шляху. Сьогодні він вже ледь не вбив Еліаса за те, що той торкнувся мене в машині.

​«Стоп. А чому це він так реагує? Невже я йому не байдужа?» — несподівано проноситься в голові.

​Якщо я ще зараз підкину дров у вогонь і скажу, що цей нахабний кореєць, від якого теж залежить доля наших компаній, приставав до мене, Даміан може зірватися, помчатися до нього, влаштувати йому розбірки і тоді контракт точно буде зірвано назавжди. І ще ми втратимо одну-єдину ниточку.

«Мовчи. Поки що мовчи, Вів'єн. Тобі треба подумати».

​— Що таке? — вириває мене з думок. Він уже закінчив розмову. 

— Нічого.

— Вів'єн! – наближається до мене, і я чую, як змінюється його голос.

​— Я сказала — нічого, — швидко відводжу погляд. — Просто намагаюся скласти все докупи.

​«Боже, хоч би не видати себе нічим». 

Дивлюся, як змінюється його погляд. Між нами прямо напружується все. Можливо, він навіть здогадується, що я брешу. Можливо, але це не точно. Мені здається, що зараз між нами вибухне сварка.

​Але мене рятує різка вібрація мого телефону.

Я аж підскакую та швидко дістаю мобільний з кишені куртки. На екрані світиться ім'я: Маркус. Пів на четверту ранку.

​Дивлюсь на екран і в мене з'являється дике бажання просто скинути виклик, але я все ж таки розумію, що не можу цього зробити. Маю відповісти. Тому глибоко вдихаю і натискаю кнопку відповіді.

​— Слухаю, Маркусе.

— Вів'єн, — голос якийсь напружений, і навіть немає жодних звичних люб'язностей. — Сьогодні о восьмій ранку відбудеться екстрене засідання ради директорів «Aurevia». Ти повинна бути присутня.

— Але ж мене відсторонено, Маркусе, — намагаюсь тримати голос рівним.

​— Саме тому твоя присутність обов'язкова, — продовжує , а потім після паузи додає те, від чого в мене всередині все холоне: — До нас уже звернувся журналіст із «Wall Street Journal» із дуже незручними питаннями про твої особисті контакти з керівництвом «Vantorix». Ми чекаємо від тебе відповідей.

​Далі різко кладе слухавку, навіть не попрощавшись.

​А я повільно опускаю телефон, пропалюючи поглядом порожнечу. Руки знову тремтять. Тіло не витримує напруги.

​Таймер на сьому ранку — це не початок. Це лише фінальний, найгучніший вибух. А отруту вже почали зливати. Механізм запущено. І він набирає обертів.

​Переводжу погляд на Даміана. Мені зараз конче необхідна його підтримка, відчути його тепло. Тому не витримую, підходжу і кладу голову йому на груди. Він дивується, проте не відсторонюється. Однією рукою приобіймає мене і тихо запитує:

​— Що таке?

— Журналісти, — вичавлюю з себе, не піднімаючи голови. Від нього пахне його парфумами і чимось суто чоловічим, пахне суто ним. Це так заспокоює. Я не хочу відлипати від нього. — Завтра о восьмій рада директорів. Журналісти вже ставлять питання. Витік пішов.

​Даміан міцніше притискає мене до себе, і я відчуваю, як напружується його м'язи.

— Ми це вирішимо, — лунає абсолютно впевнено.

​— Ем, вибачте, що перебиваю вашу ідилію, — напружено озивається Бен, не відриваючись від коду. — Але в мене є ідея, як зупинити основний пакет розсилки, що запланований на сьому.

​Я неохоче відсторонююся. Холод ангара одразу огортає мене.

— Говори.

​Бен трохи нервово зглитує, дивлячись на нас:

— Я можу спробувати спалити їхню систему розсилки зсередини, запустивши зворотний скрипт. Але є нюанс. Якщо я це зроблю, вони миттєво зрозуміють, що ми знайшли сервер і копаємося в їхніх даних. Ми повністю засвітимося.

​— Вони й так знають, — жорстко відрізає Даміан та ще більше відсторонюється.

— Просто роби, Бене, — додаю я уже без вагань.

​Бен на секунду зависає, переводить погляд спочатку з мене на Даміана, а потім назад.

— Господи. Ви вже страшні.

​Повертається до клавіатури і швидко вводить команди. Рядки коду біжать монітором з шаленою швидкістю. Секунди тягнуться. Серце знову починає відбивати скажений ритм.

— Давай... давай, лягай, чортова системо... — бурмоче Бен, стискаючи зуби. — Ще трохи...

​Раптом екран блимає, і червоний таймер зникає. Замість нього на чорному тлі з'являється великий зелений напис:

UPLOAD TERMINATED(Завантаження припинено).

​Я нарешті видихаю, відчуваючи, як підкошуються ноги. Ми встигли. Принаймні, зупинили найстрашніше.

​Даміан кладе руку мені на плече і злегка стискає, без слів підтримуючи. Мені приємно відчувати його руку на своєму плечі. Приємні всі його дотики. Це шокує мене. Коли я встигла так до нього звикнути? Чому я так до нього прикипіла?

​Але відчуття полегшення триває рівно три секунди.

​Телефон вібрує. Я витягаю його, очікуючи побачити що завгодно, але не це. Адже номер невідомий, прихований.

​Відкриваю повідомлення.

О Боже, це фотографія.

​Кидаю на неї погляд і мозок відмовляється обробляти інформацію. Кров у венах остигає.

На фотографії — я і Даміан. Ми стоїмо прямо тут, у цьому самому ангарі, біля монітора. Я притискаюся до його грудей, а він обіймає мене.

Знімок зроблено буквально хвилину тому.

​Повільно піднімаю очі від екрана. Усередині все кричить від жаху.

— Даміане... — хриплю.

​Показую йому телефон. Бачу, як темнішають його очі.

​Під фотографією світяться два коротких речення:

«Ти справді думала, що знайшла нас?»

«Третя фаза вже почалася».

​Даміан розвертається, розглядаючи темряву навколо нас. Але що тут можна побачити? Відчуваю, як напружується тіло. Рейн, побачивши його реакцію, миттєво вихоплює зброю і бере периметр під приціл.

​А я стою, не в змозі зробити й вдиху. Бо усвідомлюю найстрашніше: той, хто за нами стежить, або досі ховається десь зовсім поруч у цій темряві... або має очі всередині нашої власної команди.