Раді Вас бачити!

— Ірисе, Лікорисе, ну, нарешті! — видихнули два чоловіки, що вже були втомлені зміною вартових і, майже, засинали на посту.

— Нічна варта на поготові, хлопці! Час вам відпочивати!

— А вам гарної нічної зміни! — позіхнули хлопці та пішли.

 Вартові потисли один одному руки і приступили до охорони воріт — порталу.

— Денна варта, нічна варта... вже 180-й рік поспіль, — почав Ірис розмову, щоб відволікатися від сну та заповнити час варти балачками.

— Цікаво, це так на завжди у цілях безпеки тепер, чи лише до того часу як знайдеться принцеса?

— Ти знаєш, Лікорисе, особисто я не бачу різниці між цими подіями. Її пошуки можуть тривати вічно. І ніхто достеменно не знає чи взагалі вона вижила.

— Твоя правда! Але і тіла не було знайдено, щоб втрачати надію повністю. Як… і тіла покоївки…

— Та хто знає як вона там зростає у світі людей. Якщо в неї проявляться бодай якісь симптоми... — похитав головою Ірис, — Люди такі жорстокі!

— Якби в неї проявилися здібності, то її вже б помітили наші… — ділився своєю версією Лікорис, — А може вона десь у полоні Пікселів? Тримають її як за свою, щоб потім помститися усьому нашому роду, зростивши в неї ненависть з дитинства до власного роду...

— Ну в тебе і фантазія Лікорисе. Ні, я так не думаю. Пікселям вигідніше, щоб вона була мертвою. Немає спадкоємця — немає королівської крові для продовження роду благородних. Втрачене покоління, знищення популяції в майбутньому...

— Гей, Ірисе, поглянь! Світло! — перервав його роздуми Лікорис, обернувшись.  

— Твоя правда. Його там не запалювали з часів смерті королеви.

— Потрібно негайно докласти у палац, королю!

 — А може спочатку потрібно перевірити? Може воно того й не варте, щоб турбувати самого короля!?

— Тоді сповістимо головнокомандуючого, нам все одно не можна покидати поста. А вони нехай розбираються самі та ведуть переговори. Можливо денна варта знає про сьогоднішні переміщення через портал.

Лікорис тут же створив діалоговий портал у вежу і пояснив ситуацію.

— Залишайтеся на місці, я зараз же особисто з охороною усе перевірю, а потім вирішимо чи вартий нічний гість уваги та королівської аудієнції.

Головнокомандуючий з охороною обійшли будинок. Спочатку вони хотіли впевнитися скільки осіб на даний момент перебуває у будинку і чи є ще щось поряд, що варте їхньої уваги. Чи є додаткова небезпека, чи підказки, що могли пролити світло на пізнього відвідувача.

Так як дозволів на перетин порталу не видавалося - не то що сьогоднішнього дня, а вже досить давно ніхто з місцевих не покидав територію Файфею. А оскільки це місце було зачароване та адаптоване тільки під місцевих мешканців світу, тому охорона і була насторожена тим, хто ще міг віднайти цей притулок та водночас міст між світом людей та їхнім паралельним світом, що був так поряд але одночасно і  прихований від не бажаних очей.

Вони безшумно зайшли в будинок і точно так же тихо обійшли все в середині. Тримаючи руки на поготові для атаки. Потім піднялися нагору до опочивальні. Там на ліжку спокійно собі спала гарна дівчина. Головнокомандуючий наказав охороні оглянути її речі, щоб дізнатися з ким мають справу, а сам почав розглядати дівчину у пошуку ознак, що могли  належати їхній популяції.

Один з охоронників дістав особисті речі з її рюкзака і в тому числі документи.

— Ось, дивіться, це людина. Вона не з наших, — простяг він документи головнокомандуючому, а сам  пішов розглядати сплячу дівчину.

— Людина кажеш? А як тоді вона опинилася тут? Як таке взагалі можливо? А її ім’я… зажди, — вдивлявся він в її документи.

Від їхнього діалогу, почала прокидатися від сну Глорія, яка подумала, що господарі вже повернулися додому. Вона розплющила очі і побачила перед собою чиєсь обличчя, що дивилося на неї, наче щось вивчаючи в її рисах. Довгі коси та дивний одяг…

— А-а-а... — закричала вона.

— А-а-а... — закричало обличчя у відповідь.

— Ти що нас бачиш і чуєш? — звернувся головнокомандуючий.

— А-а-а... — повернула вона голову у бік того хто до неї звернувся. Він також виглядав дуже дивно. Чоловік у літах, довге сиве волосся, одягнений щось, на кшталт довгого плащу.

Головнокомандуючий тут же змахнув своїми руками, хутко сформував між долонями енергію і різко направив у бік Глорії. Напівпрозора субстанція жовтого кольору наче дим, що тримав форму і формувався як йому накажуть — обвив тіло Глорії так, що повністю її скувало і вона не могла ні поворухнутися, а ні вимовити більше слова. Вона вилупила на них свої перелякані очі, намагаючись вирватися з пут.

— Ми тобі нічого поганого не зробимо! Заспокойся! — звернувся до неї сивий чоловік, спокійним тоном.

Глорія лише мичала у відповідь крізь кляп та була налякана своїми нічними гостями, що виглядали дуже дивно. Ці істоти були дуже схожі на людей, але деякі з довгими волоссями до пояса, як на представників чоловічої статі.

А одяг!? Зрозуміло було однозначно, що це воїни чи солдати але тип обмундирування виглядав досить дивно. А ще у кожного за їх спиною були якісь однакові напівпрозорі плащі з перетинками наче у бабки крила... — Стоп, крила!? Я мабуть сплю! Це якась маячня! Мені це все наснилося, як завжди. Просто сон занадто реальний! Чи у лісі якась дурман трава трапилася на шляху і вона тепер марить на фоні розповідей мисливців про чарівних істот лісу.

— Якщо ти пообіцяєш, що не кричатимеш, то я звільню тебе і ми просто поговоримо! — все тим же спокійним тоном звертався він до неї, намагаючись заспокоїти її від паніки.

Глорія помахала головою, що погоджується з ними і згодна на їх умови та очі все ж таки ще були перелякані.

Чоловік, зробив лише один жест рукою, наче змахуючи окови з неї і дим розвіявся на її тілі. Глорія не роздумуючи скочила з ліжка у напрямку дверей, намагаючись втекти, як надалі від них. Та чоловік клацнув пальцями і двері перед її носом зачинилися. А потім махнув рукою і вона опинилася знову на ліжку, повита тим самим  жовтим димом-путами.

— Ми ж наче домовилися з тобою, куди ти зібралася!? Нам є про що поговорити! Ти будеш чемною?

Глорія покивала головою.

— Ти обіцяєш? Бо як бачиш сама — втекти звідси не вдасться, доки ми не з’ясуємо хто ти і що ти тут робиш. Це єдине, що ми хочемо знати! Ми тут не для того, щоб кривдити тебе, — і знову з його магічними рухами — дим зник.

— Хто ви такі взагалі? Чому так дивно виглядаєте? — відразу запитала Глорія, щойно звільнився її рот.

— Питання тут поки задаватиму я! А потім вже вирішимо чи варта ти нашої уваги та пояснень! Отже. Як ти тут опинилася?

— Я заблукала в лісі, — почала Глорія, бо розуміла, що гостя тут вона і має менше прав з усіх присутніх, — Їхала на автівці повз ліс, було темно, дороги тут погані, мабуть звернула не в той бік.

— Добре. А як ти знайшла цей будинок?

— Коли моя автівка заглухла і не хотіла ніяк рушати, як раптом якась жінка в далині з'явилася та махнула мені рукою щоб я йшла за нею. Я трохи відстала, а потім побачила світло у темряві і так прийшла сюди.

— А та жінка? Де вона? Ми більше нікого тут не бачили.

— Вона була тут у будинку. Дивна така, вклонялася мені. Вона сказала, що її звати Цинія!

— Цинія?  — чоловік аж змінився в обличчі і побілів, — Як вона виглядала? Що вона тобі розповіла?

— Та звичайна молода жінка з довгим волоссям рудого кольору. Нічого особливого. Сказала, що я про все дізнаюся пізніше і зникла.

— Мого віку чи молодша?

— Звісно молодша! Ви мене вибачте, але на двадцяти чи тридцятирічного ви ніяк не схожі зі своїми зморшками, — розвела вона руками.

— Це не можливо! Ти щось плутаєш. — чоловік був у відчаї і ходив по кімнаті у роздумах.

— Можливо. Може мені все це наснилося?! — почала злитися Глорія, — І я й досі сплю!? Бо повірити в побачене це просто нереально. Господи, чому я не повірила балачкам місцевих про духів лісу!? — вхопилася Глорія за голову.

— Та ні, це маячня якась. Скільки років пройшло. Це фізично не можливо.... — говорив він сам до себе, а потім його наче осінило, — А скільки тобі років? - вже нахмурив брови сивий чоловік, наче щось підозрюючи.

— 18 років буде! Через пару місяців, — впевнено відповіла Глорія і схрестила руки на грудях у очікуванні реакції та пояснень від нічних гостей.

Усі троє переглянулися між собою. Сивий чоловік щось порахував пошепки...

— Гадаєте це збіг обставин? — звернувся до старшого один з охоронників пошепки.

— У будь-якому випадку, вирішувати не нам що з цим робити. Думаю, що нам таки варто доповісти про все королю, — відповів старший також пошепки. Не може звичайна людина потрапити сюди.

— Ви все дізналися, що хотіли? Можна тепер мені отримати відповіді на свої питання, — намагалася вона привернути їх увагу від їх тайної бесіди.

Сивий чоловік повернув голову у її бік і похмуро поглянув на неї.

— Що? Я подолала такий шлях, опинилася невідомо де, взагалі і ще й ви тут....не знаю, навіть хто чи що…

— Добре! Тільки одне питання! — перервав її сивий чоловік.

— Вам щось відомо про моїх батьків чи моє походження? Бо у вас занадто уточнюючих запитань.

— Повір, ми б теж хотіли це знати не менше за тебе, — і знову повернувся до інших і щойно відкрив рота, щоб надати розпорядження...

— То ви мені допоможете? — аж зраділа Глорія, не дав нічого йому сказати.

— Звісно! Це ж в наших інтересах, — повернувся він до неї невдоволеним. А потім додав, — Відпочинь трохи, всьому свій час! — і махнув рукою у її бік, щось пробуркотівши незрозуміле або навіть на іншій мові.

2e13c7Глорія тут же погрузла у глибокий сон, не встигнувши навіть нічого додати чи заперечити.

— Ви двоє залишаєтесь тут пильнувати за нею. А я в палац, доповім все особисто його величності.