Раді Вас бачити!

— Напевно, ти зголодніла вже за цілий день. Може, повечеряєш та прогуляємося трохи королівством?

— Залюбки! Приєднаєшся до мене?

— Якщо ти так хочеш! — і надав розпорядження Віолі, яка чекала за дверима, щоб та попередила працівників кухні, про вечерю.

— Просто, я тут не знаю нікого ще… окрім нашого головнокомандуючого армії, Віоли та тебе… До речі, а яку посаду ти тут займаєш?

— Ам… Я взагалі-то… з сусіднього королівства, — почухав потилицю Астер, — Приближений до короля… Радник короля! Так. Точніше сказати — радник короля із сусіднього королівства.

— Мого названого нареченого.

— Так! Майбутнього чоловіка! — розтяг губи у посмішці Астер, виправляючи її.

—  Ну, це ми ще побачимо! — так само натягнуто відповіла Глорія.

І вони пішли до обідньої зали вдвох. Глорія на їхньому шляху роздивлялася все навкруги та знайомилась з місцевістю.

Замок її батьків був великим. У два поверхи, з оглядовими високими баштами, та прилеглими будинками для челяді. Довгі високі коридори, безліч різних кімнат, величезні вікна з балконів з видом у сад та на головну площу міста. Усі стіни були кам’яні, але все щільно було обплетено деревами, гілками та рослинністю. Наче все проростало зі стін самого каменю. Подекуди валялося сухе опале листя та квітки, та й сама рослинність виглядала трохи занедбало.

— Ми можемо перед нашою прогулянкою околицями спочатку навідати мого батька?

— Звісно. Як забажаєш! — сідали вони до довгого обіднього столу, на який вже подавалися страви з фруктів, ягід, випічки та вина.

Така їжа їй була до вподоби, бо вона з дитинства була вегетаріанкою і відмовлялася вживати м’ясо. Їй завжди шкода було тваринок. Так і звикла харчуватися все своє життя. І тепер вона розуміла причину своїх вподобань чи натуру внутрішньої природи.

— То, ми є феями лісу? — почала свої питання Глорія, насолоджуючись вечерею.

— І лісу, і природи, і стихій… — уточнив Астер.

— А це місце, де ми знаходимося… Як воно співіснує з людським світом, але має інший проміжок відліку часу?

— Паралельний всесвіт, створений старійшинами усіх підвидів, що проживають на території нашого світу.

— Що ти маєш на увазі? Феї не єдині, хто живуть тут?

— Звісно ні! — розсміявся Астер, — Нас тут дуже багато.

— Ти хочеш сказати, що усі герої казок живуть тут?

— Для людей, можливо, і казки, а для нас реальний світ. І так, всі тут.

— Нічого собі. І єдинороги?

— І вони, і дракони…

— Ого. І їх реально побачити?

— Кого? Драконів? — ледь не поперхнувся Астер, — Я б не хотів лізти на їхні території, якщо чесно. Ми хоч і співіснуємо тут за спільною домовленістю миру та злагоди, але й не переходимо межі кордонів один одного без належної на то справи. А от, єдинороги — то звична картина тутешніх країв.

— Як цікаво…

— Ти про все дізнаєшся ще і звикнеш! —підмигнув їй Астер.

Після вечері, навідалися у покої короля. Біля вхідних дверей чатував вартовий за для безпеки безпорадного тіла. Сам король, Трициртіс-Лагурус Лантана, лежав нерухомо у ліжку і здається навіть не дихав. Його очі були заплющені, наче спав дужим сном. Срібляста сивина вкривала його голову та бороду повністю, наче давній мудрий старець.

— Тату? — промовила Глорія, — Це я. Твоя донька! Я тут. Я повернулася…

Але ніякої реакції у відповідь не послідувало.

— Я ж казав, що він не реагує ні на що.

— І в цілому королівстві немає жодного цілителя, хто міг би йому допомогти? — розлютилася Глорія побаченому.

— Не можна допомогти тому, хто не хоче зцілення, Глорія. Він навіть не намагається триматися у цьому світі. Наші цілителі ледь підтримують в ньому життя. І, іноді, навіть у мене закрадаються думки про те, щоб звільнити його від цих тортур та дозволити йому возз’єднатися з дружиною.

— Про що ти таке говориш?

— Я розумію твій біль. І твоє прагнення мати родину. Але і варто відчувати його страждання. Це не життя. Не те, чого б він прагнув і хотів.

— Але ж, я вже тут!

— Він вже зробив свій вибір, Глоріє. Хоч і знав, що ти провернешся одного дня. Він вірив у це до останнього… Але життя без коханої — для нього було нестерпним. Нам цього відчуття поки не зрозуміти…

— Можливо… — пустила вона сльозу.

Вони вийшли із замку та рушили в сади та поля, що знаходилися поза території самого замку. Навкруги зеленіла трава, рясніли різнокольорові квіти, квітучі дерева з рожевими та білими квітками. Високі гори, пагорби та рівнини вкриті різною рослинністю, кущами та деревами, яка не лякала, а приваблювала, наче райський куточок.

— Екскурсію замком та околицями — нехай тебе проведе Віола. Вона більше знається тут на місцевості. А я тобі покажу трохи нашого світу.

Вони прогулювалися і Глорія із захопленням розглядала усе навкруги. Все здавалося таким знайомим, рідним і водночас чужим для неї.

Астер привів її до великого озера, в якому вода була прозорою і чистою, що було видно, що відбувається під водою. Навколо цього озера, поміж трави, дерев та очерету було кілька місць для відпочинку. Над рослинністю літали бабки та різноманітні метелики. На іншому боці, здається, хтось купався.

Вони сіли у тіні під величезним деревом, гілки якого майже звисали над водою. А трохи далі спадав маленький водоспад прямо в озеро зі схилу.

— Як тут гарно, — промовила протяжно Глорія, — Дуже доречно у спекотну погоду.

— Хочеш скупатися?

— В мене немає купальника! — суворо глянула у його бік.

— Тобі не потрібен одяг для купання… Ти така дивна.

— Це ви дивні. Я маю робити це оголена? Перед тобою?

— А чому тебе це так бентежить? Я не бачу в цьому проблему. Ми завжди так тут робимо. Це нормально!

— Ну, да…я й забула, що у вас тут навіть спідньої немає, — здихнула Глорія, — Та й одяг дуже легкий та простий.

— Дивись, —намагався пояснити їй Астер, — Ми тут не соромимся речей, що закладені природою. Ніхто не задивлятиметься на твоє голе тіло і не чіпатиме без твоєї згоди. Одяг не вибагливий, бо ми лише прикриваємо оголене тіло. Наші світи трохи різні в цьому плані. Але тут, тобі немає чого боятися!

Недалеко, в кущах почувся шурхіт та стогін. А згодом звідти з’явилася пара, що посміхалися та поправляли свій одяг. Глорія почервоніла від збентеження і поглянула на Астера.

— Що? — здивувався він на її реакцію, а потім засміявся, — Це тут також нормальне явище. Ми кохаємося коли і скільки захочемо, за спільною згодою обох партнерів, звісно. Особливо останні кілька років, у зв’язку з різким зниженням росту нашої популяції. Так що не дивуйся наступного разу, коли застанеш ще колись пару, що займається коханням. А ще, ми дуже полюбляємо це робити.

— Пф… — тільки похитала Глорія головою та відвела погляд у інший бік.

— Хіба це не прекрасно? Тільки не кажи, що тобі не подобається. Я не повірю…

— Я… не знаю ще… напевно, — опустила вона очі і знов почервоніла.

— Та, ну… Чи ти… Ти ще ніколи  не робила цього? — здивувався він, — Тоді все зрозуміло. Нічого. В тебе все ще попереду і ти зміниш свою думку щойно спробуєш!