Раді Вас бачити!

Ельвіра 

Мій робочий день почався за класикою — з чергового «ідеального» клієнта.

Субота, восьма ранку. Місто ще дрімало в сірому тумані, а двері кав’ярні вже розродилися клятим «дзень!». Я саме протирала столики й мимоволі підняла погляд. На порозі стояв тип, якому місце десь біля Оперного театру у дорогому ресторані з видом на море, а не в нашому спальному районі. Я миттєво відчула, як усередині все стиснулося.

— Доброго ранку. Ми тільки відкрилися, кавомашина ще нагрівається. Потрібно чекати хвилин двадцять, а то й тридцять, — збрехала я, навіть не моргнувши.

Я хотіла, щоб він пішов. Такі, як він, завжди приносять із собою проблеми. Він виглядав надто «вилизано»: ідеальна укладка, дороге пальто, впевнений погляд господаря життя.

Для мене це вже давно стало синонімом небезпеки. Перед очима на мить — не хочу, не треба! — спалахнуло обличчя Лесі. Не те, усміхнене, з котом на руках. А те, з розбитою губою, коли вона шепотіла мені на сходовій клітці: «Ель, він не спеціально. Він просто любить дуже сильно». А через тиждень її «принц» закривав синці на зап’ястях довгими рукавами. І ніхто нічого не бачив.

— Я зачекаю, — спокійно відповів він.

«Ну звісно, весь світ належить йому», — подумала я, з силою стискаючи ганчірку.

Я вирішила: зроблю каву якнайшвидше, аби тільки він зник. Натерла столики й зайшла за стійку. Коли він підійшов, я зустріла його крижаним поглядом.

— Що бажаєте?

— Ви казали — двадцять-тридцять хвилин, — зауважив він, ледь піднявши брову.

— Я помилилася. Буває, — відрізала я, без жодного бажання виправдовуватися.

— Здивуй мене, крихітко, — видав він.

Мене немов окропом обдали. «Крихітко»? Звідки цей дешевий пафос? Лють миттєво витіснила страх. Я нахилилася вперед, впираючись долонями в стійку.

— Послухайте, — прошипіла я, — я тут каву варю, а не фокуси показую. Хочете шоу? Дочекайтеся кінця моєї зміни, я вам влаштую... А зараз — робіть нормальне замовлення.

Він на мить розгубився. Я бачила, як до його обличчя підступив жар. Здається, його стратегія легкого флірту тріснула прямо у нього на очах.

— Подвійне еспресо, Віро, — процідив він, прочитавши ім’я на моєму бейджі. Він вимовив «Віро» так владно, ніби мав на це право. 

Я одразу взялася до роботи, щоб не чути його. Кавомашина працювала гучно, випускаючи хмари пари, і я ховалася за цим шумом, як за стіною. Коли подавала філіжанку, пальці ледь помітно тремтіли. Я бачила, як він спостерігає за мною, наче за звіром у клітці.

— Смачного, — кинула я так, наче подавала кухоль з отрутою.

— У тебе дуже гострий язик, — зауважив він. — Може, варто його іноді прикушувати?

— Ви навіть не уявляєте, який він...

Я випалила це раніше, ніж подумала. Він підморгнув:

— Я почекаю кінця зміни, і ти покажеш?

Він грався зі мною, а я, як остання ідіотка, велася на кожен його рух. Розуміла, що треба просто промовчати, відвернутися, зникнути. Але щось у мені клацнуло. Те саме дитяче «а ось тобі!», яке я не могла приборкати ще з п’ятнадцяти.

Я висунула йому язика. На секунду.

По-ідіотськи. І одразу захотіла провалитися крізь землю.

Він просто застиг. А потім його очі спалахнули чимось схожим на щире захоплення. 

Задзвеніли двері — зайшла компанія студентів. Я одразу випросталася, надягнула професійну посмішку й защебетала: 

«Доброго ранку! Що вам приготувати?».

Відвернувшись до кавомашини, я краєм ока помітила, як він провів рукою по обличчя — ніби збирався з думками. Це був не жест «господаря життя». Це був жест людини, яку вперше за довгий час вибили з колії.

О четвертій я виходила з кав’ярні, майже вчепившись у лікоть Аліни. Подруга підозріло косилася на мене, але мовчала. Він справді був там. Припаркувався біля свого чорного матового звіра, наче кадр із реклами.

— Ну що, готова відповідати за слова? — він перегородив нам шлях.

Він легенько притримав мене за лікоть — просто щоб зупинити. Але я відчула це як удар струмом. Перед очима попливло: коридор гуртожитку, приглушене ридання Лесі й те, як Денис так само «легенько» притискав її до стіни, перекриваючи шлях.

Я різко вирвала руку, наче впіймала опік, і відступила на два кроки. Павло не зробив нічого поганого. Але я вже бачила не його. Я бачила початок тієї самої прірви.

— Я просто хочу поговорити. Зранку ми почали не з тієї ноти, — він намагався говорити м’якше, але я чула лише загрозу.

— Ти для мене — просто черговий мажор, який думає, що може купити увагу! — я відчувала, як у скронях стукає кров. — Йди шукай собі іншу ляльку для розваг!

— Знаєш що? — Він трохи нахилився і глянув мені просто в очі. — Ти склала про мене думку за п’ять хвилин, навіть не спитавши імені. Це теж свого роду снобізм, Віро. Тільки з іншого боку.

Я відвела погляд. Він дивився занадто чесно, занадто... по-людськи?

— Мені байдуже, який ти! — крикнула я, тягнучи Аліну геть.

— До зустрічі, колючка! — долетіло мені в спину.

Ми майже бігли до гуртожитку. Мене трусило.

— Ель, він тобі хоч щось погане зробив? Ну, крім того, що він багатий і дивиться не туди? — тривожно шепотіла Аліна.

— Звичайний багатій, — видихнула я, стискаючи кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. — Думає, раз у нього гроші, то я маю танцювати під його дудку. Не на ту напав.

Я зайшла в кімнату й упала на ліжко. Аліна щось говорила — про роботу, про завтра, не знаю. Я не чула. Бо в горлі досі стояв присмак еспресо — гіркий і терпкий, як він сам. І цей його голос: 

«Ти навіть не спитала мого імені».

Я розплющила очі й утупилася в стелю. Я не хотіла бути тією, хто судить по одягу. Але Леся теж так думала — поки не стало пізно.

— Ель, ти плачеш? — почула я зненацька голос подруги.

Я провела рукою по щоці. Вона була вогкою.

— Ні, — відрізала я. — Це алергія на дубів.

Аліна мовчала секунду, а потім тихо засміялася:

— У тебе вона тільки на тих, хто на «порше» їздить? Чи на всіх поспіль?

Я не відповіла. Але кутики губ мимоволі сіпнулися вгору. Я заплющила очі й прошепотіла так тихо, щоб навіть стіни не почули:

«А якщо він справді не такий?»

І одразу злякалася цього питання більше, ніж його самого.

❤❤❤Мої любі читачі, дякую що залишається зі мною ❤❤