Раді Вас бачити!

Я прокинувся від того, що сонце світило просто в обличчя.

Взяв телефон і на обличчі з'явилася посмішка.

Еля надіслала мені свій номер! І додала:

"Краще дзвони після двох".

Рівно о другій, немов боячись злякати удачу, я набрав номер своєї русалки.

— Привіт, русалка, — видихнув я.

— Привіт, Паша... — її голос у трубці був тихим. 

Мовчанка. Не та, незручна, але якась дивно напружена. Я чув її дихання й раптом зрозумів, що не знаю, про що говорити. Усі слова, які крутилися в голові цілий день, кудись зникли.

Ми домовилися зустрітися в четвер о третій біля кінотеатру. Я запропонував заїхати за нею, але вона відмовилася — сказала, що буде на роботі, а звідти йти п'ять хвилин.

У четвер я приїхав за півгодини. Сів у машині навпроти кінотеатру й вдивлявся у вхідні двері. О третій рівно побачив її. Вона вийшла з-за рогу, посміхалася. Я вийшов з машини, вона усміхнулася й помахала мені рукою.

Коли підійшов, подарував квітку. Темно бордова троянда. Не знав її вподобань, але здалося, що цілий пучок — це занадто. Занадто пафосно, занадто "мажорно". А одна квітка — те що треба.

—Дякую...— Вона взяла троянду обережно. — Не очікувала, що ти такий... підкорювач жіночих сердець. Надзвичайно ґречний.— Вона ледь помітно посміхнулася.

—А ґречний — це який? — не втримався я.

"Ох і словечка у цієї дівчини!"

—Ґречний — це той, хто ввічливий, шанобливий, уважний до інших, — вона злегка схилила голову набік. — Ти що, не чув такого слова?

— Чесно? Ні, — зізнався я. — Але тепер обов'язково вживатиму. Правда, доведеться кожному пояснювати його значення. — Я широко посміхнувся. — Ходімо, бо на сеанс запізнимося.

— У нас ще ціла вічність на попкорн, — відсікла вона, і ми рушили до дверей.

А біля входу, виринув Макс зі своєю компанією. Він глянув на мене згори вниз, наче на перешкоду, яку треба просто обійти і подивився на Елю.

— Привіт, Ель. Ти ж казала, що сьогодні на роботі й не зможеш? — голос був натягнутим, із явним докором.

Я відчув, як напруга скручує плечі. Але перш ніж я встиг відповісти, Ігор потягнув Макса за рукав:

— Максе, ходімо, скоро сеанс. Потім розберетеся.

Макс ще раз холодно глянув на нас, розвернувся й пішов. Ми — слідом.

Я купив попкорн і дві великі коли. Вона сміялася, коли я намагався втримати все це в руках.

У залі ми обрали місця в центрі, на маленькому диванчику. 

Наші лікті майже торкалися, і я відчував запах її шампуню — щось легке, фруктове.

Фільм виявився цікавим. Але можливо, це тому, що в кінотеатрі я востаннє був років у десять, і то — на мультфільмах.

Коли світло запалилося, Еля зітхнула із задоволенням.

— Ну як тобі? — запитав я, коли ми вийшли на вулицю.

— Ой, мені дуже сподобалось! — її очі сяяли. — Я загалом обожнюю кіновсесвіт "Марвел". Звісно, не всі фільми там шедеври, але загалом — це класно. А тобі?

— Мені теж, — зізнався я. — Але, можливо, тому, що останній раз я був у кіно ще в десять років...

— Що? — вона зупинилася, широко розплющивши очі, а потім розсміялася. — Ти серйозно?

— А що такого дивного? У дитинстві нас водила мама. А потім мене захопило програмування, воно з'їдало весь вільний час. А далі... — я мимоволі знизав плечима. — Далі була війна. Реабілітація...

Ми зробили кілька кроків у мовчанні. Еля раптом зупинилася і обернулася до мене.

— Вибач за безтактність... Паша, ти що, воював?

—Так, — відповів я просто. — А що тебе так дивує?

Вона не відводила очей, і в її погляді я читав сумнів, сплетений із цікавістю.

— Ніколи б не подумала... що такий, як ти, може піти на фронт.

Ці слова уразили мене в саме серце, гостріше за будь-який осколок. Вона й досі бачить у мені того самого байдужого мажора?

— Ель, а "такий" — це який? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планував. — Я звичайний чоловік. Такий самий, як і всі. Я думав, ти вже зрозуміла, що я не балуваний синочок, що спить на шовкових простирадлах. Я не хотів іти воювати. Ніхто не хотів. Але довелося. І я... я ні про що не жалкую. Абсолютно. Бо та жертва... вона не даремна. Зараз ми з тобою можемо спокійно гуляти, дивитися фільми, сміятися. І лягати вночі спати, знаючи, що над головою не засвистить смерть.

Висловивши все це одним подихом, я замовк, відчуваючи, як калатає серце. Еля слухала, не перебиваючи, і її погляд пом'якшав, наповнившись щирим співчуттям.

— Вибач... — тихо промовила вона. — Я не хотіла тебе образити. Це просто... так несподівано. Ти повний приємних несподіванок. А для людей твого, скажімо так, статусу, це рідкісна якість. — Вона несміливо посміхнулася. — І... в знак вибачення, хочу пригостити тебе кавою. Не відмовиш? Можливо, ти розповісиш про себе більше?

Гнів у мені відступив, залишивши після себе лише легку втому та щирий інтерес у її очах.

— Еля, чесно кажучи, я не знаю, що такого цікавого можу розповісти. Але від кави, тим більше якщо ти пригощаєш, я ніколи не відмовлюся.

Вона усміхнулася, і цього разу її усмішка була теплою та щирою. Ми перейшли дорогу і ввійшли до затишної кав'ярні, де пахло свіжозмеленими зернами і я, не чекаючи, одразу замовив дві кави, сендвічі та вишуканий десерт. Еля схопила мене за руку.

— Паш, так не чесно! Я ж хотіла тебе пригостити!

— Знаю, — усміхнувся я. — Але мама виховувала з нас джентльменів. До того ж, — я кивнув у її бік, — ти щодня працюєш, щоб заробити на себе, а не на мене.

Вона скосила на мене погляд, немов хотіла заперечити, але потім лише зітхнула: "Дякую". Її погляд став цікавим.

— Ну що ж, тепер ти мій боржник. І плата — розповідь про себе. Обіцяне розкриття таємниць.

Коли ми сіли, я відчув легкий холодок тривоги.

— Гаразд. — Я зробив ковток, збираючись із думками. — Мене звуть Павло Грінченко. Батько — той самий Грінченко, що тримає половину готельно-ресторанного бізнесу в Одесі. Але я ніколи не хотів займатися сімейним бізнесом. До цього готували брата. А я міг робити те, що мені подобалося.

— Програмування? — припустила вона.

— Так. І досі ним займаюся. І заробляю на цьому дуже непогані гроші. 

— Зрозуміло, — кивнула вона. — Ти казав, мама водила вас у кіно... Виходить, у тебе є брат чи сестра?

Питання влучило у саме боляче місце.

— Був, — вимовив я, дивлячись у вікно.

Я хотів розповісти, але раптом помітив, що моя рука, яка лежала на столі, тремтить. Я сховав її під стіл.

— Він зник безвісти. Я не готовий про це говорити, Ель.

— Ні, це ти вибач, — вона накрила мою руку своєю. Її пальці були теплими. — Я не знала. Я б не питала.

— Звідки тобі знати? — Я гірко усміхнувся. — Ти ж думала, я байдужий мажор, який ніколи не стикався з болями.

— Перестань. — Її голос став твердим. — Ти не правий. І я... я більше не буду так думати. Обіцяю.

Я подивився на неї. На її зелені очі, в яких тепер не було виклику, а була тиха, щира увага.

— Домовилися, — сказав, у горлі пересохло, і я відпив трохи кави.

— А як звали твого брата? Якщо не хочеш, не відповідай.

—Ярослав, — видихнув я, і це ім'я у повітрі здалося таким живим і болючим.

Я замов, довго дивився у вікно. Еля теж мовчала і я вдячний їй за це.

— Дякую, що поділився, — сказала Еля ще тихіше. — Це дуже важливо. Давай поговоримо про щось інше? 

Я відчув хвилю вдячності до неї, за цю тактовність.

— Про майбутнє. Коли будуть списки з практикою?

— В кінці червня, після сесії, — відповіла вона.

Ми ще трохи побалакали про навчання, але невдовзі вона подивилася на годинник і зітхнула.

— Мені пора.

Я запропонував провести її, але вона, немов злякавшись цієї близькості після таких відвертих розмов, хитнула головою.

— Ні, дякую, я сама.

Коли ми вийшли на вулицю, вона швидко сказала "бувай", повернулась і пішла, майже побігла.

Тікати вона справді майстер.

Я дивився на порожній ріг, де вона зникла, й відчував, як у грудях осідає щось важке. Телефон завібрував. Робота. І я зрадів цьому, бо міг хоч на кілька годин забути, як пахне її шампунь.

Я сподівався, що ми побачимося на вихідних, але мене засипали роботою. 

Я працював по шістнадцять годин. Але в перервах між рядками коду ловив себе на думці, що дивлюся в телефон і чекаю її повідомлення. "Як ти?", "Що робиш?", "Чи думаєш про мене?" — я не писав цього. Але думав.

У вівторок, під час її обідньої перерви, я не витримав і зателефонував.

— Привіт, — її голос звучав обережно. Наче вона не очікувала почути мене. 

— Обідаєш? — замість відповіді запитав я, і майже відчув запах кави.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Здогадався. Смачного.

— Дякую… — пауза. Вона щось жувала або просто вагалася. — Паш, ти щось хотів?

— Хотів запросити тебе в кіно. У четвер виходить новий екшн. Ти любиш екшени?

— Не знаю… — її голос став тихішим. — У мене зміна до шостої, а ще до сесії готуватися…

— Сеанси є на сьому. Я тебе підвезу, русалко. Склади мені компанію.

Мовчанка. Я чув, як вона дихає в трубку — рівно, але трохи глибше, ніж зазвичай. Наче щось вирішувала.

— Погоджуйся, — сказав я тихо. Майже пошепки.

Вона зітхнула. Не роздратовано — скоріше втомлено.

— Добре. У пів на сьому, біля кінотеатру.

— Я буду.

— Бувай, — відповіла вона, але не поклала слухавку. Дві секунди тиші. Потім короткі гудки.

Я дивився на екран і розумів: вона хотіла щось додати. І не додала.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤ ❤ ❤