Раді Вас бачити!

Ельвіра.

Збираюся на роботу на автопілоті, кожен рух потребує зусиль. Надворі кінець червня, спека стояла неймовірна. Повітря здавалося густим, пахло розігрітим асфальтом і сухим міським пилом, але мені було холодно всередині. І з нудьгою думаю: навіщо я взагалі брала той вихідний? Залишайся я на роботі, нічого б цього не сталося. Життя було б мирним і передбачуваним.

Вдень телефон коротко вібрує — повідомлення від Максима. Він пише, що все з'ясував і розповість, коли я повернуся в гуртожиток. Цей текст миттєво розвіює мою апатію, замінюючи її нетерпінням і тривогою.

Правди я хочу і боюся одночасно.

Після роботи я майже бігом прямую до його кімнати. У коридорі гуртожитку стоїть звична задуха та кислуватий запах чиєїсь смаженої цибулі, але варто мені переступити поріг Макса, як усе це зникає.

— Привіт, — кидаю я, ледве переводячи дух і прислоняючись до одвірка. — Що сказав Ігор?

Макс виглядає стомленим і зніяковілим. Він сидить на ліжку, і старі пружини ледь чутно риплять, коли він ворушиться.

— Він... вибачився. Сказав, що це був такий жарт. Що він нічого тобі робити не збирався.— Макс замовкає, шукаючи слова, а в кутку кімнати натужно й монотонно гуде холодильник, заповнюючи важку паузу. — Але я йому не повірив. Я сказав, що якщо він ще раз наблизиться до тебе, я сам йому щось зламаю. — Макс криво посміхається. — І ще сказав... що це його вмовила Ліза.

— Ліза? — моє обличчя спотворюється від здивування та злості. — Якого...? Ми з нею не друзі, але й не вороги! Що я їй зробила?

"Про що вона думала? Хотіла, щоб Ігор зробей мені боляче? Чи просто налякав?" — зупиняю себе. Зараз не час розгадувати чужі мотиви.

— А Ігор... сказав, що ти дозволив йому робити зі мною все, що захоче? — я роблю крок уперед, нахиляюся і дивлюся Максимові прямо в очі, шукаючи в них найменшу ознаку брехні.

— Еля, ти що, збожеволіла? — у його голосі щира збентеженість і біль. — Я б ніколи такого не сказав! Ти ж прекрасно знаєш, як я до тебе ставлюся. Я ніколи... ніколи б так із тобою не вчинив.

— Макс, тепер я знаю, що ти б не зробив, — видихаю я, відчуваючи, як з мене наче зняли частину тягаря. — Але тоді... тоді мені було так боляче. Мені навіть важко про це згадувати.

— Еля, вибач мене, — він говорить щиро, і в його очах читається каяття. — Я заподіяв тобі біль, але обіцяю, що таке більше ніколи не повториться. Не знаю, що там собі надумала Ліза і навіщо підмовляла Ігора, але я обіцяю розібратися до кінця.

— Ох, Максим, ці твої друзі... — зітхаю я.

— Думаю, моя дружба з Ігорем закінчена, — рішуче заявляє він. — Бо навіть якщо він нічого не хотів тобі зробити, то погодився на цю гидоту Лізи.

Ці слова наповнюють мене тихим спокоєм. За вікном чути далекий безтурботний сміх якихось студентів, але тут, у кімнаті, нарешті стає легко. Я завжди відчувала, що ця дружба ні до чого доброго не приведе, і ось він нарешті це побачив. Добре, що він розгледів справжні обличчя цих багатіїв.

Щоб змінити тему, Максим ділиться хорошою новиною: йому подзвонили з готелю, де він буде проходити практику, і запросили з наступного тижня прийти знайомитися з обов'язками. Ця звістка викликає усмішку. Хоч щось у цьому хаосі складається правильно.

— Макс, це ж супер... Хоч комусь із нас пощастило, — видихаю я, намагаючись, щоб у голосі не пролунала гіркота.

— Еля, мені не пощастило. За мене попросив Руслан, — Макс зізнається, опускаючи очі. — Він сьогодні дзвонив, розповів... Виявляється, цей готель належить його матері. Тому, якщо хочеш, я можу попросити, щоб і тебе влаштував?

— Макс, ти ж добре знаєш, що я на таке ніколи не погоджусь, — кажу я рішуче. — Потім буду винна цьому мажору. Так, Руслан ніби й нормальний, але... Та й хто мене за тиждень візьме? Ти ж знаєш, що на оформлення документів потрібно мінімум два-три тижні, ще й університет потрібно повідомити... Нічого страшного, зате зароблю грошей.

— У тебе хоч вихідні є?

— Є, але дуже мало. Не переживай, Макс, усе в мене добре.

— Я ж тебе знаю, як облуплену, — він хитро прижмурюється. — Навіть якби було погано, ти б не сказала. Гаразд, цим можеш не ділитися. Але розкажи краще про Павла. Ігор сказав, що це він тебе забрав. Куди він тебе повіз? Що взагалі було? Ти тепер з ним? Він тобі подобається?

Питання сипляться, наче град, і я відчуваю, як знову стискається у грудях.

— Боже, Максе, запитань дуже багато, — зітхаю я, відчуваючи втому. — Відповім на деякі... Павло мене справді забрав із клубу. Відвіз до себе, тому що я, як виявилося, ще там відключилася. А непритомну нести в гуртожиток було небезпечно... Та й навіщо йому зайві проблеми? Ми не зустрічаємося, і я навіть не знаю, чи є в нього до мене якісь почуття. Так, він багато говорить, але... Не хочу про це зараз. Я дуже втомилася, мені завтра рано на роботу... Бувай, на добраніч.

Я цілую його в щоку миттєво, майже не торкаючись, і спішно прямую до виходу.

— Еля, будь обережна з цим Павлом, — чую я його голос у спину. — Я знаю, що він тебе врятував. Але це не означає, що він святий. Можливо, він просто хоче затягнути тебе в ліжко? Ти ж знаєш цих багачів...

Я зупиняюся біля дверей, обертаюся і кидаю через плече з іронією, якої насправді не відчуваю:

— Макс, він мене вже затягнув у ліжко... Так що можеш не хвилюватися.

Я швидко вийшла в коридор, не бажаючи розкривати правду. Нехай помучиться трохи.

Я знаю, що між нами немає кохання, але ревнощі... Це приємно. За дверима чую здивоване й гучне: "Щоооо?". Я прискорюю крок, прямуючи до своєї кімнати. Знаю, Макс не побіжить слідом, але краще перестрахуватися. Мене веселить ця маленька помста.

Але коли я закриваю двері своєї кімнати, усі емоції залишаються зовні. Тиша навколо, і в грудях знову стискається. Мені боляче думати, що я для Павла — лише забавка. А найдивніше те, що все почалося з моєї ненависті до нього...

І куди ж мене ця ненависть привела?

Я думаю про його ставлення до мене і не розумію нічого. Чи я йому справді подобаюся? Чи він це казав, бо просто йому мене шкода? Ці думки крутяться в голові, поки я не засинаю, виснажена та збентежена.

У середу моя зміна закінчується о четвертій. Спека не спадає навіть надвечір — липень увійшов у свої права. Павло, як завжди, пунктуальний. Я бачу його здалеку і на мить завмираю. Він сьогодні одягнений дуже просто: легкі шорти і проста футболка. Але ця простота лише підкреслює його стиль. Він здається вирізаним з журналу — впевнений, спокійний, красивий.

Він підходить ближче, і до мене долітає його запах — тонка прохолода дорогого парфуму з нотками бергамоту, змішана зі свіжістю кондиціонера для одягу. Цей аромат миттєво вириває мене зі спекотного й задушливого міського марева.

Раптом мій погляд мимоволі зачіплюється за його ногу. Трохи вище коліна — протез, чітка, матова лінія фіксації. Я завмираю.

Я знаю, що він воював. Але я чомусь уявляла щось інше. Шрами на тілі, може, біль у спині... Але щоб протез?

Я ніколи не помічала, щоб він шкутильгав. Він рухається плавно, майже безшумно. Як він досягає такої легкості?

І раптом мене осяює. Той випадок у нічному клубі. Я каблуком стала йому на ногу — і він навіть не здригнувся. Він тільки подивився на мене з тим своїм напівусміхом.

Я тоді подумала: який дивний, невже не боляче? А тепер розумію.

Там не було чого боліти.

Мені стає якось дуже ніяково. Я підводжу погляд і бачу його обличчя. Він помітив мій погляд. У його очах я читаю виклик, майже захисну грубуватість:

"Ну що? Не подобається?"

Його погляд був захистом і викликом одночасно. Він, мабуть, чекав огиди, жалю чи незручності. Але в моїй душі не було ні того, ні іншого. Було тільки здивування. І ще — неймовірна повага до того, через що він пройшов. І ця думка б'є набагато сильніше, ніж будь-яке співчуття.

Я підійшла ближче, намагаючись, щоб мої очі передали тільки спокій і щирість.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він, і напруга в його обличчі трохи зникла.

Ми сіли за столик, я поставила перед нами дві чашки: мені — капучино з солодкуватим молочним ароматом, йому — міцний, з гірчинкою американо. Позаду нас гучно й ритмічно шипіла кавомашина, брязкав посуд, але цей буденний шум ніби створював захисний кокон навколо нашого столика.

Він дивився кудись убік, і я вперше помітила, як втомлено він виглядає. Не фізично — ніби всередині щось постійно працює, не зупиняючись.

— Ти спиш взагалі? — вирвалося в мене.

Він посміхнувся:

— Іноді. — Його погляд знову став серйозним, змушуючи мене повернутися до того, що сталося. — Ти щось дізналася?

Я думала, що не зможу. Але коли він сидів навпроти і просто чекав, слова полилися самі. Легше було розповісти йому, ніж Максу. Я розповіла про жарт, про слова Ігоря, про Лізу. І почувалася при цьому безпорадною та дурною, наче я та дитина, яка повірила у страшилку.

— Ліза? — перепитав Павло, і його обличчя на мить стало жорстким, а пальці сильніше стиснули порцеляну.

— Так. Я не знаю, навіщо їй це. Ми навіть не спілкуємося.

Павло кивнув, але нічого не сказав. Його обличчя стало задумливим, майже небезпечним.

А потім почалося найважче. Павло говорив різко, впевнено. Його слова про покарання були твердими та невблаганними. "Боятися будуть вони".

— Посадити, звісно, не вийде, — додав він, ніби прочитавши мої думки. — Але батько Ігоря — людина справедлива. Він не дозволить синові так поводитися. А Ліза... вона пошкодує.

Це звучало як обіцянка з якогось фільму, нереально та потужно. Я здивовано дивилася на нього. Хто він? Справді чи може він щось таке? І ця згадка про батька Ігоря... Справедлива людина? У моєму світі багаті та могутні рідко бувають справедливими. Це було несподівано і викликало сумнів, змішаний зі слабкою іскрою надії.

Але найголовніше чекало попереду. Мені вдалося вимовити те, що гнітило мене всі ці дні — вибачення. Відчути такий сором перед людиною, яка врятувала тебе... це було боляче. Я відкрила йому свою рану — свою недовіру до людей, свій страх, що за будь-яку допомогу потім доведеться платити непосильну ціну. Я готувалася до того, що він образиться, посміється або, що гірше, погодиться — так, за все потрібно платити.

Але його відповідь знову збила мене з пантелику.

— Я тобі допомагаю тому, що ти мені подобаєшся, і я казав тобі, що буду поруч, що ти моя.

Я хотіла обуритися — я не річ, щоб бути чиєюсь. Але замість цього відчула, як по спині побігли мурашки. Бо в його устах це звучало не як "володію", а як "захищаю". Я ніколи не чула такого. Його слова не були легковажним компліментом. Вони були твердими, майже як декларація.

І ця остання умова... "Серйозна розмова і відповіді лише при особистій зустрічі". Це був не ультиматум, а виклик. Виклик моїм страхам, моєму бажанню втекти. Він давав мені час, але чітко дав зрозуміти: ховатися не вийде. Нам доведеться подивитися один одному в очі.

Мій світ, який щойно намагався повернутися до звичного, сумного русла, знову перевернувся. Хто він такий? І що я відчуваю до нього? Питання зависли в повітрі, як і пара від двох чашок кави, що поступово охолоджувалися. Мені справді потрібно було подумати. Але вперше за довгий час я думала не про те, як уникнути небезпеки, а про те, чи можна дозволити собі повірити в диво.

Він відвіз мене до гуртожитку, сказав, що в нього справи, і поїхав. А я зайшла в кімнату, увімкнула електрочайник, поставила чашку. У тиші кімнати гучно заклацала кнопка, а потім почулося наростаюче, глухе шуміння води. Я так і не випила той чай. Сіла на ліжко. Встала, пройшлася. Зупинилася перед дзеркалом.

"Ти моя," — подумала я, дивлячись на своє відображення і всміхнулася. Вперше за довгий час — без іронії.

Але в голові крутилося інше. Його нога, точніше протез. Як він приховує це? Як взагалі так рухається? Скільки йому довелося тренуватися, щоб ніхто не помічав? Тільки той випадок у клубі — каблук на ногу, і жодної реакції. Тоді здалося дивним, тепер — ні.

Мені хотілося запитати. Але як?

"Як ти втратив ногу?"— це звучить грубо.

"Тобі боляче?" — по-дурному, адже протез — це не боляче, це... інше. Я не знаю. Можливо, колись він сам розповість. Але я відчувала, що не можу просто ігнорувати це. Не тому, що це важливо для мене. А тому, що це важливо для нього. Якщо він приховує — значить, соромиться. А він ніколи не повинен соромитися того, що захищав свою країну.

Я вирішила: колись, обережно запитаю. Можливо, коли він сам буде готовий.

Я впала на ліжко і почала обдумувати його слова. Він ніби наперед знав мою відповідь. І найдивніше, що це не викликало протесту. Він мені справді подобався, і в цьому я боялася зізнатися навіть сама собі.

Я дуже боялася помилитися. Не хотілося б повторювати мамині помилки. Але я знала — Павло зовсім не такий, як мій батько. Він — інший. І я хочу спробувати.

А ще... я хотіла знову відчути те, що відбувалося зі мною, коли він торкався мене і цілував. Це були нові, бентежні відчуття — справжня буря, яку я боялася й хотіла одночасно.

Є тільки одна проблема, про яку я навіть подумати боюся: як сказати йому, що в свої 22 я ще ніколи не була з чоловіком?

Не тому, що берегла себе. Просто... після того випадку в сімнадцять — коли однокласник притиснув мене до дерева на темній, глухій дорозі. Я досі пам'ятаю той їдкий запах вогкої землі, прілого листя після дощу та його дешевого, нудотного одеколону. Коли його холодні руки лізли в штани, я завмерла від жаху й не могла навіть дихнути. Після цього я боялася чоловічих дотиків. Не всіх, але тих, що означають більше, ніж дружнє поплескування по плечу.

Він не зайшов далеко — може, злякався, може, не хотів. Але після того вечора глибока, тремтяча недовіра до чоловіків залишилася зі мною, наче тінь. Я боялася навіть, коли хлопець випадково торкався моєї руки. Це минуло не одразу. Але слід залишився.

Мама в мене розумна. Вона не чекала, поки я накою дурниць, а просто дала книжку й спокійно сказала:

"Секс — це нормально, це може бути приємно, якщо ти готова і повністю довіряєш".

Я знаю своє тіло. Я знаю, що мені подобається. Але знати й зробити — це різні речі.

З Пашею цієї тіні немає. Поруч із ним я відчуваю не тривогу, а спокій. Але коли я уявляю нас у ліжку... старий жах піднімає голову. А раптом я заціпенію? А раптом він не захоче чекати? Він дорослий чоловік, у нього свої потреби. А я — дівчина, яка нічого не вміє.

"Годі, — кажу я собі. — Ще нічого не сталося, а я вже накручую". Як то кажуть, ще телятко не з'явилося, а я вже з яслами бігаю.

Але всередині тихо додаю: якщо він буде терплячим... якщо він не посміється... то, можливо, варто ризикнути.

❤❤❤ Дякую мої любі читачі, що залишаєтеся зі мною ❤ ❤ ❤