Раді Вас бачити!

Паша.

Сьогодні в мене сеанс у психологині Ані. В мене до неї є питання. Кілька дуже конкретних.

Дорогою до неї в голові крутиться одна й та сама думка: чому Еля не подзвонила? Невже їй досі не повідомили? Чи, може, вона просто не хоче мені заважати, пам’ятаючи, що я "зайнятий"? Ця невизначеність гризе.

Рівно о п’ятій я відчиняю двері кабінету. Обмінюємося з Анею короткими вітаннями, і я прямую до кушетки — цей шлях я вже проходив мільйон разів. Лягаю.

Аня встає зі свого стола, тихо сідає у крісло поруч. Її присутність така спокійна, але сьогодні мені потрібно більше, ніж спокій. Мені потрібні відповіді.

— Можна, я буду звертатися до вас на "ти"? — видихаю я, дивлячись у стелю.

— Звичайно, Павло, — відповідає вона м’яко.

Я закриваю на мить очі, чую шум кондиціонера і цокання годинника, що трохи збиаає.Збираюся з думками і починаю говорити:

— Аня, допоможи мені розібратися. Я зустрів дівчину. Вже чотири місяці я... не живу, а бігаю за нею. Так, саме бігаю, щоб знати, де вона, з ким і коли. Їй двадцять два. Її звуть Віра.— навмисне не кажу справжнього імені. Це ніби наша із Елею таємниця.

— Вона — як вогонь. Запальна, весела, нестримна. Вдень — навчання, ввечері — робота, опівночі — клуб. Я не розумію, коли вона спить. Така розкута ззовні, але надзвичайно замкнута всередині. Це мене і збиває.

Вона вдерлася в моє життя, наче ураган. Пройшла крізь усі бар’єри. Зі мною так ніхто не розмовляв — особливо після війни. Всі ходили навшпиньках, боялися що від різкого слова я вибухнув, як снаряд. Але не Віра. Вона бачить в мені чоловіка, а потім колишнього військового.— Набираю повні груди повітря, щоб продовжити свою сповідь.

— Що мені найбільше сподобалося — це вогонь в її очах, коли вона дивилася на мене. Це не пристрасть, а бажання спопелити. Вона не мовчала, а кожне слово було гостре, як голки. Це саме те, чого мені так бракувало, всі роки реабілітації і самоізоляції. Це те, що змусило залишитися, дізнатися хто ця дівчина? І що вона приховує за своєю колючістю? — посміхаюся згадуючи нашу першу зустріч. Її гострі слівця і язик, який вона мені показала.

— І в мене вийшло. Ми сходили в кіно. Я почав щось відчувати… І мені здалося, що вона також. Але потім виявилося, що я — лише знаряддя для ревнощів. Ледве вгамував себе, вирішив не відступати. Минув місяць. Ми спілкуємося, наче друзі. — Про пристрасні поцілунки вирішив промовчати. Не впевнений, що це потрібна інформація.

— Віра — єдина, кого я привіз до свого дому. Забрав п’яну з клубу, бо не міг залишити. А вранці замість того, щоб сказати про почуття, я ляпнув щось про гуртожиток. Побачив, як її очі втратили блиск. Я поранив її брехнею. Але я вибачився, проте думаю, що вона почула лише те, що хотіла почути.

Я знаю, що вона не довіряє людям. Знаю про шрами її дитинства. І я не звинувачую її в цьому. Я просто не знаю, як їй показати, не сказати, а саме показати, що я — інший. Що мої руки можуть бути безпечними. Що я не пораню. Що я можу захистити. — замовкаю, пальці непомітно ковзають по пульті в кишені.

Аня трохи схиляє голову:

— Ти кажеш — вона як вогонь. І я бачу, як сильно ти за неї вболіваєш, як сильно хочеш зрозуміти, — Аня трохи подається вперед, її голос звучить дивовижно м’яко. — Пашо, те, що ти зараз відчуваєш — це неймовірний крок для тебе. П’ять років терапії... і ось ти відкриваєш серце для когось. Це прекрасно. Але послухай себе: ти кажеш, що вона хоче тебе спопелити, і твій мозок, який до війни не мав досвіду стосунків, а після неї звик до високого градусу небезпеки, сприймає це як належне. Ти боїшся, що якщо зникне цей вічний вогонь і наздоганялки, вона піде. Але справжня близькість не пече, Пашо. Вона гріє. Ти не мусиш бігати за нею чи намагатися контролювати кожен її крок, щоб захистити. Твоя Віра — це дзеркало твого внутрішнього шторму, ви обоє іскрите. Задай собі одне питання: чи зміг би ти просто мовчати з нею в одній кімнаті дві години й не відчувати потреби щось доводити або когось рятувати? Якщо ні — ти несвідомо перетворюєш перші у своєму житті романтичні стосунки на театр воєнних дій.

"А якщо вона занудьгує? — пролітає в голові, і від цієї думки в роті стає сухо. — Якщо я перестану бігати, якщо зникне цей вічний вогонь... Вона ж просто піде. Хіба ні?"

У кабінеті стає чутно, як за вікном глухо гудуть машини на проспекті.

"Я не вмію просто бути поруч", — вперше, без колишнього сорому, але з гострою відвертістю визнаю собі. Я просто ніколи цього не робив. До війни був занадто молодий і не цікавився цим, потім — шпиталі, кабінети, спроби стати "нормальним". Я вмію завойовувати, рятувати, контролювати. А просто сидіти й не гратися в емоційні хованки — виявляється, цьому мені доведеться вчитися і вчитися.

— Ти кажеш: "я не пораню, я захищу", — голос Ані звучить тихо, але кожен склад ніби заземлює мене, повертаючи з туману думок у реальність. — Послухай себе, Пашо. Ти знову автоматично одягаєш знайому броню і заходиш у роль її особистого рятівника. Забрав п’яну з клубу, привіз додому, тепер плануєш цей пляж, щоб показати "безпечні руки"... Я розумію, чому ти це робиш. Тобі здається, що це єдиний спосіб проявити турботу, бо інших інструментів ти просто не знаєш. Але Віра — не проєкт реабілітації твоєї людяності. Вона не має бути вдячною тобі за те, що ти "не такий, як інші". Її дитячі шрами — це її територія. Ти не вилікуєш їх ні лицарством, ні закритими пляжами, бо ти не можеш змінити те, що з нею вже сталося. Ти не врятуєш її від її минулого, Пашо. Щойно ти починаєш "рятувати" — ти ставиш себе вище, на п’єдестал. А справжня безпека народжується там, де два дорослих кажуть:

"Я тебе не ламаю і не переробляю. Я просто поряд. Без жодних зобов'язань". Перестань бути героєм її минулого. Стань просто людиною в її сьогоденні. Без зброї і без наручників.

"Вона ж мене не просила рятувати", — слова Ані влучають прямо в ціль, і в горлі стає гаряче. — Я сам вигадав цю роль. Бо так легше. Легше сховатися за маскою всесильного захисника, ніж визнати: я — звичайний хлопець. Який просто капець як боїться, що їй зі мною буде нудно. Що цей вогонь згасне, вона занудьгує... і піде. А що, якщо вона побачить, що я не всесильний? Що я не можу розв'язати всі проблеми світу?

І тут я завмираю, дивлячись у білу стелю кабінету. Оббивка кушетки під моїми спиною здається занадто твердою.

Це ж воно. Я не за її безпеку боюся. Я боюся, що вона побачити мене справжнього. Не героя з купою шрамів, не рятівника в дорогому одязі, а просто Пашу. Якого теж можна відшити. Якого можна не обрати. Якого можна поранити.

Аня права.

Я не можу повернути час назад і загладити ті неприємності, які понівечили її колись. Це не в моїх силах. Моє завдання — не тягнути її на свій п'єдестал, а просто бути поруч зараз. Дати їй спокій, у якому немає умов.

Показати: вона вільна вибирати. Сьогодні — мене, завтра — ні. І це не зруйнує мене. Я не втечу, не зламаюся, не почну звинувачувати.

Я просто буду поруч.

Повільно розтискаю кулак у кишені штанів.

Пальці, які досі судорожно стискали пластиковий корпус пульта, слухаються не одразу. Вони заніміли, але з кожним рухом туди повертається живе тепло.

"Це звільняє, чорт забирай, — думаю я, і в грудях нарешті розширюється простір для вдиху. — Я не маю бути суперменом. Я маю бути людиною. Без пафосу, без ультиматумів, без рятівних місій. Просто людина поруч. І, можливо, це саме те, чого вона ніколи в житті не мала".

В цю мить я тисну кнопку. Зник звук. Тепер ми залишилися наодинці з нашими думками, без сторонніх свідків.

— Тепер можеш розпитувати мене про брата, — кажу я, відчуваючи задоволення.

Знову напискаю на кнопку, щоб відновити звук.

— Вас ще щось турбує? — вона починає обережно, справжній професіонал.

— Так. Мій брат... — я раптом запинаюсь, відчуття зради стискає горло. — Я шукав його всю війну. І після. Вважав загиблим... А тепер дізнався, що він, можливо, живий.

У цю мить телефон починає вібрувати. Серце робить стрибок. Дістаю його — і всередині щось розквітає теплим полум'ям. На екрані — її ім'я.

Не втримуюсь, показую екран Ані, і на моєму обличчі з'являється така щира посмішка, якої не було давно. Беру трубку — і динамік розривається від щасливого крику Елі. Їй повідомили про практику! Вона так і пищить від радості, навіть не підозрюючи, що це готель мого батька.

— Це треба відсвяткувати! — кажу я, намагаючись втамувати хвилювання. — Заїду за тобою через годину.

Кладу трубку і зустрічаюся поглядом з Анею.

— Мій план починає спрацьовувати... — усміхаюся я. — Але про це вже наступного разу. Зараз мені потрібно їхати, переодягтися і встигнути купити подарунок.

Швидко прощаюся і виходжу з кабінету. Не знаю, чи Аня така вже гарний спеціаліст, чи просто дзвінок Елі перевернув щось усередині, але я виходжу з клініки з відчуттям, якого не знав давно. Ніби важкий камінь звалився з плечей. Так давно я не відчував себе одночасно і таким спокійним, і таким збудженим.

Спочатку їду за подарунком, його я замовив ще в п'ятницю. Браслет з білого золота з гравіюванням і ще дещо...

Я купив Елі, спокусливий пеньюар-ночнушку. Я не був впевнений чи вона його одягне, але знав 100% що виглядати вона в ньому буде дуже сексуально.

Коли його купував продавчиня розповіла мені про нього, ледь не усе. Я уявляв, як ця тканина ляже на її шкіру, як мереживо обійме талію...

"Ти знову будуєш театр воєнних дій. Пеньюар? Серйозно, Паш? Ти не занадто тиснеш?"

Я знаю, що це ризик. Знаю, що це сміливо. Але я не змушуватиму її. Я просто покладу його, як варіант. Своєрідний тест для нас обох.

— Вам красиво упакувати? — дівчина вивела мене з замислення.

— Не обовʼязково,— відповів я, не відриваючи погляду від ніжної тканини. Я хотів бачити першу реакцію Елі, хотів, щоб вона побачила подарунок одразу — без паперу та стрічок.

Часу залишалося все менше. Квіти! Ще потрібно купити квіти.

Вдома я швидко переодягнувся — легкі лляні штани та сорочка. Сьогодні в мене був вечір з дівчиною, яка засіла в моїй голові та серці глибше, ніж я міг уявити. Я все продумав ще в пʼятницю. Залишалося лише чекати — чи погодиться Еля на мою пропозицію?

Приїжджаю вчасно, телефоную Елі і кажу щоб виходила. Вона сяяла ніжністю, у легкій сукні того самого відтінку, що й моя сорочка. Навіть тканина здавалася ідентичною. "Family look", — промайнула в голові думка, і я не втримав усмішки.

Кондиціонер в машині рятував від спеки на вулиці, але не від полум'я яке вирували в моїх грудях.

Я крадькома дивлюся на Елю — сьогодні вона така спокійна й розслаблена, і це мені дуже подобається. Коли вона питає, чи сталося щось, я затинаюся — невже так помітно? Кажу, що не хочу псувати їй день, але вона не здається, її холодні пальчики торкаються моєї руки і мене ніби пробиває струмом. Я цілую її пальці й раптом розумію те, чого боявся собі визнати: невже я їй небайдужий? Обіцяю розповісти все потім, і полегшено видихаю — сьогодні її день, і я не хочу бачити її засмученою.