Раді Вас бачити!

  На дворі квітень. Температура вже сягає 15–20 градусів, а я все ще відчуваю холод всередині.

  З того моменту, як я зачепився з цією бестією, я вирішив: доведу справу до кінця. Я ніколи не кидав своїх слів на вітер і зараз не збираюся. Та й дівчина вона цікава. Надто цікава.

  Перш ніж рушати далі, я вийняв телефон. Один дзвінок. Єдиній людині, кому я міг зателефонувати без пояснень, він мій ліпший друг і за сумісництвом брат, але не рідний...

  — Матвій, — почувши його голос, я відразу відчув полегшення. — Потрібно зустрітися.

  Він не питає зайвого. Просто каже час і місце.

  Поки їду до спортзалу, думки знову повертаються туди, куди я не хочу їх пускати.

  Мій рідний брат... його образ і спогад про нього, завжди викликав біль. Він зник безвісти. Не загинув — зник. Я шукав його скрізь, годував себе надією, що він у полоні, що колись двері відчиняться і він стоятиме на порозі. Але війна закінчилася, полонені повернулися, а його серед них не було.

  Біль, який я довго не визнавав, змусив мене здатися. Я вирішив, що він... мертвий. І як мені не було боляче це визнавати, я це зробив. Тільки одного разу на рік, у день його народження, я відпускаю контроль. Я зачиняюся в будинку, відключаю телефон і п'ю. П'ю до забуття, до втрати свідомості. Це свята, недоторканна для всіх дата...дата мого особистого пекла.

  Мої друзі розуміють. Вони не лізуть з порадами, не намагаються "витягнути" мене в світ. Вони просто знають — іноді тиша є найкращою підтримкою. Батьки... з ними складніше. В їхніх очах я читаю не лише біль за втраченого сина, а й біль через те, яким я став після війни.

  Були часи, коли все було інакше. Дитинство... Воно було сонячним, насиченим, безтурботним. У нас з братом було все, про що тільки могли мріяти два хлопчиська. Але найціннішим був не матеріальний достаток, а він — мій старший брат.

  Він був старший за мене на п'ять років, але ця різниця ніколи не була бар'єром. Він розмовляв зі мною на рівних, впускав у світ своїх таємниць і мрій. Він захищав мене не зверхньо, а так, немов це був найприродніший закон природи — захищати частинку, чогось свого – рідного. 

  А потім почалася війна. Рідний світ тріснув. Батьки, вирішили тікати за кордон. У них були гроші та можливості забрати нас обох. Але мій брат, у якому враз прокинувся не лише захисник для мене, але й для всієї нашої землі, вирішив залишитися. "Хтось має це робити", — сказав він просто. Я, не роздумуючи, попросився залишитися з ним. Не хотів залишити його самого — це було неможливо. Батьки, з розбитими серцями, залишили нам охорону, хатню робітницю... і виїхали. Двері зачинилися, і ми залишилися вдвох у раптовій тиші великого будинку, на порозі невідомості.

  Перший рік ми жили в будинку і майже нікуди не виходили. Через рік, ситуація на фронті стала критично і брат з важким поглядом, якого я раніше не бачив, пішов у добровольці. Це не був пафос — це була холодна, залізна необхідність.

  Три роки. Три довгих роки він воював, а я чекав, його в дома. Він інколи повертався на ротації — не той, що пішов. З очами, в яких стояв жах. Він ділився зі мною своїми страшними розповідями — про втрачених побратимів, про випалені села, про те, як смерть дихала йому у спину. А одного разу він просто не вийшов на зв'язок. Спочатку була тривога, потім — паніка. Батьки, з-за кордону, засипали запитами всі інстанції. Відповідь прийшла суха, офіційна, і від неї застигла кров: "Зник безвісти".

  Я не міг змиритися. Мій світ знову тріснув. Я вдарився у свій цифровий світ, взламував сервери, виходив на підпільні канали, полював на будь-яку, навіть найменшу ознаку, того що він десь є. Нічого. Лише тиша. Ця тиша дзижчала в голові і перетворилася на лють і я пішов воювати. Мені було лише дев'ятнадцять, і я думав, що помста та знищення тієї погані зможуть заповнити порожнечу. Але війна — не ліки.

  Мені пощастило потрапити до Влада. Влад був з тих, хто не воював, а грав у шахи зі смертю. Він прораховував кожен наш крок, кожен маневр, кожен відступ. Його холодний розум був нашим основним щитом. Завдяки, цьому ми залишилися живі. Я керував дроном, робив свої хакерські трюки, але часом доводилося брати в руки зброю. Пам'ятаю запах пороху, і власне серцебиття, гучніше за постріли.

  А потім був той обстріл. Пекло, яке тривало майже добу. Земля горіла під ногами. Раптовий удар, схожий на розпечений цвях, у стегно. Потім — довгі години очікування під свист снарядів, коли наш санітар, сам поранений, з блідим від болю обличчям, з усіх сил затискав мою роздерту ногу, щоб я не стік кров'ю. Він врятував мені життя, але через некроз та ішемію частину ноги довелося ампутувати. Коли я остаточно прийшов до тями, моє тіло вже назавжди змінилося. Я відчув ту саму фантомну ногу, якої більше не було.

  Мене лікували за кордоном. Найкращі клініки, найкращі лікарі, але... Лікарі з шанобливими обличчями розводили руками.

  У ті довгі місяці в палаті, коли тіло загоювалося, а душа — ні, я поринув у дослідження. Шукав хоча б промінь надії на майбутнє, яке не хотіло вміщати інвалідне крісло. Саме тоді я наштовхнувся на статтю-передбачення про революцію в протезуванні. Японські вчені розробляють протез, який не просто кріпиться, а стає частиною тіла. Інтеграція через кістку, підключення до нервових закінчень, справжня біомеханічна симбіоза. Це звучало як фантастика, але для мене це стало нав'язливою ідеєю.

  Через три тижні я вже ламав захищені сервери в Токіо. Це був мій вид терапії. Я знайшов їхні розробки. І за велетенські гроші, замовив собі цей протез. Не прототип, а готовий, вдосконалений нанопротез*, аналогів якому немає досі.

  Він не просто функціонує. Він живе зі мною в симбіозі. Всередині цієї дивовижної конструкції знаходиться наносканер. Кожну годину, без мого відома, він проводить мікроскопічний аналіз усіх систем і якщо є найменше відхилення — на мільйонні частки — мій телефон ледве відчутно вібрує, показуючи звіт. За три роки такого не ставалося. І це добре. Я не хочу їхати в Японію для ремонту — я відчуваю глибоку, огиду від самої думки, що хтось буде чіпати його, розбирати. Він — частина мене. Моя друга, сильніша, невразлива шкіра і кістка.

  На створення протеза пішло більше року. Коли його нарешті встановили, це було не схоже на встановлення пристрою. Він став продовженням мене — функціональним, могутнім, але... несправжнім. Зблизька помітно, що це протез. Тому я ходив у штанах.

  На те, щоб змиритися з поглядами оточуючих, мені знадобився цілий рік роботи з психологом. Рік, щоб перестати бачити в кожному погляді жалість чи огиду. Рік, щоб в один день одягнути шорти і відчути на шкірі не лише сонячне тепло. Так, я інвалід. Але я не безпомічний і цей протез — доказ того. А його функціональність нічим не відрізняється від роботи справжньої ноги.

  Я досі ходжу до психолога у мене є ще певні переживання і тривоги, а від сьогодні їх стало ще більше...

  Зустріч з Матвієм завжди діяла на мене заспокійливо. Ми побачилися в спортзалі — нашій старій цитаделі. Він, як завжди, викладався по повній. Я переодягнувся, і приєднався до нього. Потім були дві години в затишному ресторані — розмова без зайвих слів, де кожна пауза була зрозумілою.

  А тепер я сиджу в машині напроти кав'ярні Віри. Дивлюся на вхід, відчуючи, як зростає внутрішня напруга. 

  * Нанопротез — це моя вигадка, як автора. 

  Єдине, що я хотіла сказати, що моє найбільше бажання - це щоб наші військові, які постраждали підчас війни, змогли жити повноцінним життям.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️