Раді Вас бачити!

Після клубу я вирішив не попадатися їй на очі, одразу. Але й відпустити не міг. Тож тихо спостерігав — здалеку, не втручаючись. Гуртожиток. Кав'ярня. Її маршрути. 

Я знав, де вона живе, але гуртожиток спільний для двох університетів. Ім'я "Віра" нічого не давало — таких там десятки. 

Тому у вівторок вирішую діяти інакше, їду знайомитися ближче.

До кав’ярні під’їжджаю о восьмій вечора — за цей тиждень я вже вивчив, коли бувають напливи. Сьогодні час працював на мене

Заходжу. 

Вона стоїть, зігнувшись над раковиною, перемиває чашки. Я йду непомітно, опиняюся біля стійки, перш ніж вона помічає.

— Вітаю.

Вона випростовується так раптово, ніби отримала легкий удар струмом. Її великі, злегка здивовані очі бігають по мені, і я бачу, як її щоки злегка рожевіють, мабуть, вона згадує нашу останню, невдалу зустріч.

— Добр... доброго вечора, — ледь видихає вона, і в цьому збентеженні є щось неймовірно привабливе.

Я не поспішаю. Моя рука простягається до неї не як клієнта до бариста, а як чоловіка до жінки.

— Наше знайомство почалося не зовсім правильно, — мій голос тихий, спокійний. — Мене звати Павло.

Вона дивиться на мою руку, потім піднімає погляд на мене. Її погляд — це мішанина

цікавості та обережності. Повільно, наче в недовірі, вона вкладає свою долоню в мою.

Мої пальці торкаються її долоні. Вона холодна від води. 

— Ельвіра, — вимовляє вона.

Мої пальці мимоволі злегка стискають її руку, не бажаючи відпускати. 

І за секунду усвідомлення Ельвіра– це її ім'я, от чому я не знайшов нічого, бо шукав не ту. Як зачарований, дивлюся на неї по-новому. Це ім'я їй пасує — містичне і дивне, як вона. 

Мій погляд ковзає на пластиковий бейдж, пришпилений до її грудей. "Віра".

— А Віра... це тебе так батьки називають? — Я відчув себе повним ідіотом. Тиждень перевіряв усіх "Вір", а вона просто виставила цей бейдж як фальшиву мішень.

Вона слідкує за моїм поглядом, і на її губах з'являється хитра, посмішка, наче виклик.

— Ні. Просто не люблю, коли нахабні клієнти чіпляються. Простіше, коли не знають справжнього імені — вона підморгує мені, на мить стаючи співучасницею цієї маленької гри. 

"Нахабний? Можливо. Але вона все ще стоїть тут. Розмовляє зі мною. І це пахне не відразою."

— Зробиш мені еспресо? — прошу я, відчуваючи, що вечір точно буде цікавий, як і ця непередбачувана дівчина.

Я стояв біля кавомашини, дивлячись, як вона закладає пасмо за вухо. Вона була схожа на наїжачене кошеня, яке дуже хоче здаватися тигром.

— Після шостої кава шкідлива, — кинула вона, не дивлячись на мене.

— Ти турбуєшся про моє здоров'я? — я нахиляюся трохи ближче — Дуже мило з твого боку.

— Не дочекаєтеся, зараз зроблю вам каву. — вона відверто гарчить, розвертається і береться до уже звичної справи — Ось, ваше замовлення.

Вона ставить маленьку чашку переді мною. Я розраховуюся, не відводячи від неї очей, і ковтаю гарячий еспресо за кілька секунд, не відходячи від прилавка.

—Ти сьогодні до десятої? — питаю я, ставлячи порожню чашку.

Вона глибоко вдихає, і я бачу, як її груди підіймаються під тонкою тканиною футболки. Її очі спалахують, губи трохи розкриваються, щоб випустити чергову порцію яду в мою адресу, але я випереджаю її.

— Я проведу тебе до гуртожитку. Відмову не приймаю.

Я не запитую. Я констатую. Я не чекав на відповідь. Розвернувся й пішов до виходу, даючи їй час переварити мої слова.

Через кілька секунд її голос, придушений лютью, наздоганяє мене:

— Знайдіть собі іншу іграшку!

Заходять відвідувачі, і я, з посмішкою, йду на двір. Зачакаю її тут. 

В деякій мірі вона права і я справді граюся, але я давно не відчував себе таким живим. Поруч з нею я можу спокійно дихати, на повні груди, вона не з тих дівчат, що вішаються на шию, або шукають вигідну пару, тому я і хочу продовжити це протистояння. У її впертості є щось, що манить мене, і саме тому я хочу дізнатися про нею більше. 

Я чекаю поки Ельвіра, зачинить кафе.

Побачивши мене, зупинилася. Я простягнув руку, не торкаючись.

— Ходімо. Я проведу.

Вона пройшла повз, від неї віяло холодом.

— Давай просто підемо поруч, якщо вже так хочеш, — сказала вона, не дивлячись.

— Розкажи про себе. Де навчаєшся?

— А чому ти вирішив, що я навчаюся? — її голос був гострий, як бритва.

— А ти завжди відповідаєш питанням на питання?

Вона різко зупинилася, обернувшись. У темряві горіли лише очі.

— Послухай, Павло, я не збираюся тебе розважати. Хочеш видовищ — йди в цирк.

— А ти складеш мені компанію? — не зводячи з неї погляду, усміхнувся.

Вона знову пішла, швидше, але я чув, як змінилося її дихання — ставало частішим, глибшим. Вона сердилася. А казала, що це вона мене виведе. А я просто кайфую.

— Ага, — кинула вона через плече, — ще й вати солодкої куплю.

Її голос прозвучав сухо. Гра тривала. І я не збирався програвати.

 Вона йшла так близько, що інколи її лікоть ледь торкався мого рукава. Я відчував тепло її тіла, що розходилось у повітрі навколо нас. Коли вдалині з’явився гуртожиток, Ельвіра раптово прискорила крок, наче хотіла втекти. Але потім різко зупинилася. Її погляд промайнув у бік натовпу студентів, що гомоніли біля входу. Вона обернулася до мене, і в її очах читалася рішучість, змішана зі зневірою.

— Дякую, що провів. Але далі я сама.

Вона вже хотіла повернутися, але я обережно, але впевнено взяв її за руку. Мої пальці обхопили її зап’ястя. Я нахилився трохи ближче, щоб наші обличчя опинилися на відстані подиху.

— То ти підеш зі мною в цирк? — запитав я тихо.

— Нічого не обіцяю. В мене навчання, робота... Зовсім немає вільного часу.

"— А в клуби ходити є час" — хотів сказати, але вчасно прикусив язика.

— Хоч скажи, де ти навчаєшся, колючко? — я провів великим пальцем по внутрішній стороні її зап’ястя, відчуваючи, як вона мимоволі здригнулася.

Вона на мить закусила губу, немов вагаючись, чи варто відповідати.

— Національний технічний університет. Факультет готельно-ресторанного бізнесу. Все? Задоволений? Тепер відпусти, мені потрібно йти.

Я не відпускав її руку відразу. Підніс її долоню до своїх губ. Подих затримався, а потім я поклав легкий, майже невловимий поцілунок на ту ніжну шкіру біля згину зап’ястя, саме там, де відчувався шаленіючий пульс. 

— До зустрічі, колючка.

Я відпустив її руку. Вона на мить завмерла, а потім різко розвернулася і пішла, майже побігла, не озираючись. Я дивився їй в слід, поки її постать не зникла за важкими дверима гуртожитку.

Тепер у мене було ім’я. Справжнє. І я знав, де шукати далі.

Дорогою додому я все ще відчував на губах тепло її шкіри. Я їхав шукати свою Віру.

❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️  Підписуйтеся на мене, щоб не пропустити нові розділи ❤❤