Раді Вас бачити!

  Після клубу я вирішив не попадатися їй на очі, одразу. Але й відпустити не міг. Тож тихо спостерігав — здалеку, не втручаючись. Гуртожиток. Кав'ярня. Її маршрути. 

  Я знав, де вона живе, але гуртожиток спільний для двох університетів. Ім'я "Віра" нічого не давало — таких там десятки. 

  Тому у вівторок вирішую діяти інакше, їду знайомитися ближче.

  До кав’ярні під’їжджаю о восьмій вечора — за цей тиждень я вже вивчив, коли бувають напливи. Сьогодні час працював на мене

   Заходжу. 

  Вона стоїть, зігнувшись над раковиною, перемиває чашки. Я йду непомітно, опиняюся біля стійки, перш ніж вона помічає.

  — Вітаю.

  Вона випростовується так раптово, ніби отримала легкий удар струмом. Її великі, злегка здивовані очі бігають по мені, і я бачу, як її щоки злегка рожевіють, мабуть, вона згадує нашу останню, невдалу зустріч.

  — Добр... доброго вечора, — ледь видихає вона, і в цьому збентеженні є щось неймовірно привабливе.

  Я не поспішаю. Моя рука простягається до неї не як клієнта до бариста, а як чоловіка до жінки.

  — Наше знайомство почалося не зовсім правильно, — мій голос тихий, спокійний. — Мене звати Павло.

  Вона дивиться на мою руку, потім піднімає погляд на мене. Її погляд — це мішанина

   цікавості та обережності. Повільно, наче в недовірі, вона вкладає свою долоню в мою.

  Мої пальці торкаються її долоні. Вона холодна від води. 

  — Ельвіра, — вимовляє вона.

  Мої пальці мимоволі злегка стискають її руку, не бажаючи відпускати. 

  І за секунду усвідомлення Ельвіра– це її ім'я, от чому я не знайшов нічого, бо шукав не ту. Як зачарований, дивлюся на неї по-новому. Це ім'я їй пасує — містичне і дивне, як вона. 

  Мій погляд ковзає на пластиковий бейдж, пришпилений до її грудей. "Віра".

  — А Віра... це тебе так батьки називають? — Я відчув себе повним ідіотом. Тиждень перевіряв усіх "Вір", а вона просто виставила цей бейдж як фальшиву мішень.

  Вона слідкує за моїм поглядом, і на її губах з'являється хитра, посмішка, наче виклик.

  — Ні. Просто не люблю, коли нахабні клієнти чіпляються. Простіше, коли не знають справжнього імені — вона підморгує мені, на мить стаючи співучасницею цієї маленької гри. 

  "Нахабний? Можливо. Але вона все ще стоїть тут. Розмовляє зі мною. І це пахне не відразою."

  — Зробиш мені еспресо? — прошу я, відчуваючи, що вечір точно буде цікавий, як і ця непередбачувана дівчина.

  Я стояв біля кавомашини, дивлячись, як вона закладає пасмо за вухо. Вона була схожа на наїжачене кошеня, яке дуже хоче здаватися тигром.

  — Після шостої кава шкідлива, — кинула вона, не дивлячись на мене.

  — Ти турбуєшся про моє здоров'я? — я нахиляюся трохи ближче — Дуже мило з твого боку.

  — Не дочекаєтеся, зараз зроблю вам каву. — вона відверто гарчить, розвертається і береться до уже звичної справи — Ось, ваше замовлення.

  Вона ставить маленьку чашку переді мною. Я розраховуюся, не відводячи від неї очей, і ковтаю гарячий еспресо за кілька секунд, не відходячи від прилавка.

  —Ти сьогодні до десятої? — питаю я, ставлячи порожню чашку.

  Вона глибоко вдихає, і я бачу, як її груди підіймаються під тонкою тканиною футболки. Її очі спалахують, губи трохи розкриваються, щоб випустити чергову порцію яду в мою адресу, але я випереджаю її.

  — Я проведу тебе до гуртожитку. Відмову не приймаю.

  Я не запитую. Я констатую. Я не чекав на відповідь. Розвернувся й пішов до виходу, даючи їй час переварити мої слова.

  Через кілька секунд її голос, придушений лютью, наздоганяє мене:

  — Знайдіть собі іншу іграшку!

  Заходять відвідувачі, і я, з посмішкою, йду на двір. Зачакаю її тут. 

  В деякій мірі вона права і я справді граюся, але я давно не відчував себе таким живим. Поруч з нею я можу спокійно дихати, на повні груди, вона не з тих дівчат, що вішаються на шию, або шукають вигідну пару, тому я і хочу продовжити це протистояння. У її впертості є щось, що манить мене, і саме тому я хочу дізнатися про нею більше. 

  Я чекаю поки Ельвіра, зачинить кафе.

   Побачивши мене, зупинилася. Я простягнув руку, не торкаючись.

  — Ходімо. Я проведу.

  Вона пройшла повз, від неї віяло холодом.

  — Давай просто підемо поруч, якщо вже так хочеш, — сказала вона, не дивлячись.

  — Розкажи про себе. Де навчаєшся?

  — А чому ти вирішив, що я навчаюся? — її голос був гострий, як бритва.

  — А ти завжди відповідаєш питанням на питання?

  Вона різко зупинилася, обернувшись. У темряві горіли лише очі.

  — Послухай, Павло, я не збираюся тебе розважати. Хочеш видовищ — йди в цирк.

  — А ти складеш мені компанію? — не зводячи з неї погляду, усміхнувся.

  Вона знову пішла, швидше, але я чув, як змінилося її дихання — ставало частішим, глибшим. Вона сердилася. А казала, що це вона мене виведе. А я просто кайфую.

  — Ага, — кинула вона через плече, — ще й вати солодкої куплю.

  Її голос прозвучав сухо. Гра тривала. І я не збирався програвати.

 Вона йшла так близько, що інколи її лікоть ледь торкався мого рукава. Я відчував тепло її тіла, що розходилось у повітрі навколо нас. Коли вдалині з’явився гуртожиток, Ельвіра раптово прискорила крок, наче хотіла втекти. Але потім різко зупинилася. Її погляд промайнув у бік натовпу студентів, що гомоніли біля входу. Вона обернулася до мене, і в її очах читалася рішучість, змішана зі зневірою.

  — Дякую, що провів. Але далі я сама.

  Вона вже хотіла повернутися, але я обережно, але впевнено взяв її за руку. Мої пальці обхопили її зап’ястя. Я нахилився трохи ближче, щоб наші обличчя опинилися на відстані подиху.

  — То ти підеш зі мною в цирк? — запитав я тихо.  

  — Нічого не обіцяю. В мене навчання, робота... Зовсім немає вільного часу.

  "— А в клуби ходити є час" — хотів сказати, але вчасно прикусив язика.

  — Хоч скажи, де ти навчаєшся, колючко? — я провів великим пальцем по внутрішній стороні її зап’ястя, відчуваючи, як вона мимоволі здригнулася.

  Вона на мить закусила губу, немов вагаючись, чи варто відповідати.

  — Національний технічний університет. Факультет готельно-ресторанного бізнесу. Все? Задоволений? Тепер відпусти, мені потрібно йти.

  Я не відпускав її руку відразу. Підніс її долоню до своїх губ. Подих затримався, а потім я поклав легкий, майже невловимий поцілунок на ту ніжну шкіру біля згину зап’ястя, саме там, де відчувався шаленіючий пульс. 

  — До зустрічі, колючка.

  Я відпустив її руку. Вона на мить завмерла, а потім різко розвернулася і пішла, майже побігла, не озираючись. Я дивився їй в слід, поки її постать не зникла за важкими дверима гуртожитку.

  Тепер у мене було ім’я. Справжнє. І я знав, де шукати далі.

  Дорогою додому я все ще відчував на губах тепло її шкіри. Я їхав шукати свою Віру.

  ❤️❤️❤️ Дякую мої любі читачі, за увагу до моєї творчості ❤️ ❤️ ❤️  Підписуйтеся на мене, щоб не пропустити нові розділи ❤❤❤