Раді Вас бачити!

Ельвіра.

Макс, запрошує мене піти з ними в кіно. Має вийти новий фільм від Марвел, а я їх дуже люблю, ми уже давно говорили, що потрібно буде піти на цей фільм, але я хотіла піти лише в двох, а він йде з своїми мажорами і кличе мене.

Знає, що я не люблю його друзів і йти кудись з ними, не хочу. Тому я сказала, що у мене зміна і я не зможу піти.

— Наступного разу з Аліною підеш. — відповів він.

Мене це так збісило, що я вирішила знову використати Павла.

І пошкодувала, адже Паша, повів себе, як справжній джентльмен, подарував мені одну квітку. І байдуже, що одну. Це було неймовірно приємно.

Біля кінотеатру стояв Максим з своїми друзями, але реакція в нього була не така, як я очікувала. Він був злий, почав мене допитуватися, чому я йому не сказала, що йду в кінотеатр. Добре, що його друзі забрали і нам не довелося сваритися при Павлові.

Коли ми вийшли із кінотеатру, Максима з друзями не було.

Це навіть добре. Павло розповів, що воював. Я завмерла. Ніколи не думала, що такий, як він, міг захищати нашу країну.

Він уже дивував мене на даху, а тепер ось це. І знову промайнула думка:

"А може, він не такий поганий?"

Я попросила розповісти про себе. Він заговорив про сім’ю, про брата… Я бачила, як йому боляче. Перевела тему. Він запитав про списки на практику. Ми ще трохи поговорили. А потім я знову втекла.

Мені стало соромно. Я його використовую. А він… він не заслуговує на це.

Він прийшов до мене в сон і дивився тим чесними і красивими очима.

На наступний день, Максим розпитує, чому я пішла з Павлом а не з ним.

— Макс, він не був у кінотеатрі з десяти років і взагалі йому не має з ким ходити, він попросив і я склала йому компанію.

— То він тобі подобається, а казала, що не навидиш мажорів, а тепер що?

— Він не такий як твої друзі, і оправдовуватися я не буду, я буду з тим з ким хочу, а ти, як друг маєш мене підтримати, а якщо не хочеш, то для чого дружити. — я обернулася і втекла, а він мене не доганяв.

Більше ми не спілкувалися.

Тому коли Паша подзвонив і запропонував піти з ним в кінотеатр, я не одразу, але погодилася. Тим більше він справді хороша людина.

Цього разу він купив величезний букет ромашок, це так мило.

Після фільму ми йшли сутінками. Розмовляли про кіно. Один момент нагадав мені про нього — мажор, який не хоче сімейного бізнесу, а займається хакерством у шпигунській корпорації. Я засміялася і сказала йому про це.

— Невже ти досі вважаєш мене за такого розбещеного синочка, багатія? Мені здалося, що ти зрозуміла який я.

Я дивлюся прямо йому в очі і запитую

— А який ти?

— Зараз покажу — каже Павло.

Коли він торкнувся моєї талії, першою думкою було: ляпас. Різкий, гучний, аби знав, як поводитися. Я міцно стиснула пальці в кулак, але рука так і не піднялася. Чому? Бо в ту ж мить інша його рука лягла мені на потилицю — обережно, майже несміливо. Ніхто ніколи не торкався мене так.

Я завмерла від несподіванки. Я не дихала. Я перетворилася на кригу — а всередині раптом щось палахкотіло. Мої губи були стиснуті. Я не хотіла цього. Я повинна була не хотіти.

А потім він провів язиком по моїх губах, і вони — зрадниці — самі розкрилися. Я не впізнала себе. Невміло, боязко, але відповіла. Бо не могла інакше. Бо коли він притиснув мене сильніше, я відчула його запах і забула, як називається те місце, де ми стоїмо.

Коли він відсторонився, у мене паморочилося в голові. А він дивився на мене — і питав, що я тепер про нього думаю.

Але я не знала. Я не знала нічого, крім одного: мені це сподобалося.

І від того страшно. Дуже.

Тому я мовчала. Дивилася на нього, а бачила тільки свій власний страх. Я звинувачувала його поглядом за те, що він зламав мур, який я будувала роками. Як він посмів? Як посмів торкнутися того, чого не мав права?

"Навіщо?"— прошепотіла я.

І він сказав:

"Ти мені подобаєшся, Ель. Дуже."

І я не знайшла нічого кращого, як збрехати.

"А я тобі не вірю.'

Насправді я повірила. І це найстрашніше. Я повірила, злякалася, розвернулася і пішла. Швидко, майже бігом. Він наздогнав, але вже не торкався. І ми йшли мовчки.

Я не дивилася на нього. Боялася, що якщо подивлюся — він побачить у моїх очах усе: і те, як сильно він мені теж подобається, і як мені хочеться, щоб він знову мене обійняв.

Я злякалася не його. Я злякалася себе.

Усю дорогу я дивилася у вікно. Не тому, що там було щось цікаве — просто боялася повернути голову. Я знала: варто мені глянути на нього, і я розплачуся. Або знову притулюся до його плеча. Або скажу те, чого не можна казати.

Він дивився на мене збоку. Я відчувала цей погляд шкірою.

Просто мовчи, — наказувала я собі. — Просто доїдь і вийди.

Але коли ми зупинилися біля гуртожитку, він не відчинив двері. Заглушив двигун, повернувся до мене. Я внутрішньо напружилася. Зараз знову щось почнеться. Якесь чергове "ти мені подобаєшся" — і я знову не знатиму, куди себе подіти.

— Ель... вибач.

Я завмерла.

— Я не мав права. Цілувати тебе без дозволу… це було егоїстично.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Хіба хлопці так роблять? Хіба вони взагалі коли-небудь визнають, що були неправі? У моїй голові не вкладалося. Тільки що він був для мене тим, хто зруйнував мій захист — а тепер просто сидів і просив пробачення. Без виправдань. Без "але".

— Ти… вибачаєшся? — видихнула я.

— Так, — він криво посміхнувся, і від цієї посмішки у мене щось обірвалося всередині. — Можна, я не буду ідіотом двічі за вечір?

І отут усе перевернулося з голови на ноги.

Я зрозуміла: він не грає. Він справді кається. Він готовий зупинитися, якщо я скажу. І від цього він став мені в сто разів небезпечнішим, ніж тоді, коли цілував.

Тому що від людини, яка поважає твої кордони, неможливо піти.

Я заплуталася. Я не знала, чого хочу — щоб він відійшов, чи щоб обійняв. Моє тіло діяло швидше за думку. Я нахилилася, швидко торкнулася губами його щоки — просто щоб він зрозумів: я не зла, я просто налякана.

А потім я вискочила з машини.

Ромашки залишилися на сидінні. Я помітила це вже опинившись на вулиці — руки були порожні. Але повертатися було соромно. Я бігла до дверей гуртожитку, навіть не зазирнувши назад.

Бо якби я зазирнула — я б не пішла.

Бігла до гуртожитку, на парапеті зустрічаю Максима, але тікаю від нього.

Мені зараз не до нього.

Забігаю в гуртожиток, Максим наздоганяє мене в коридорі, він мене міцно тримає, а потім каже те, від чого мені просто зриває мізки.

— Еля послухай я був повним ідіотом. Пробач мені, але ти мені потрібна. Я не спав усю ніч, думаючи про вас удвох. Я не можу цього витримати, Ель. Я хочу щоб ти була зі мною. Давай спробуємо знову бути разом?

Я витріщаюсь на нього і не знаю що сказати. Це було найважливішим в моєму житті, але після ближчого знайомства з Павлом я не знаю, що мені робити.

— Мені потрібно подумати, — я вирвала руку і пішла в кімнату.

Аліна одразу почала розпитувати. Я все розповіла. Вона зітхнула:

— Ти ж хотіла бути з Максимом, чому не спробувати знову... Адже саме для цього ти і використовувала Павла, щоб викликати ревності у Максима, щоб він запропонував бути з ним. Ти добилася, чого хотіла. Чому плачеш?

Сльози душили мене, але я кивнула. Вона мала рацію. Я сама обрала цю гру. Тепер треба дограти.

Я заплющила очі й спробувала уявити Макса. Але бачила тільки Павла. Його очі на даху. Його губи на моїх. І здається, я брехала собі набагато довше, ніж будь-кому іншому.

Я стояла біля входу, затиснувши долоні під пахвами. Мої власні руки здавалися мені крижаними замками, які я звела навколо себе. Вітер розвівав волосся, але я не ворушилася. Я бачила, як він іде від парковки — стрімко, впевнено, розсікаючи натовп, як криголам. Кожен його крок відгукувався глухим ударом пульсу в моїх скронях.

"Не дай йому підійти близько, — благала я себе. — Тільки не дозволяй торкнутися. Ти зламаєшся на першій же секунді".

Павло зупинився в кроці від мене. Від нього пахло холодним повітрям і тим самим парфумом, який закарбувався в моїй пам'яті під час поцілунку. Він усміхнувся — спочатку лише кутиками губ, а потім нахилився, ніби хотів привітати мене поцілунком у щоку.

Я різко відсахнулася. Це було фізично боляче, ніби я власноруч перерізала жилу, що тримала мене при житті.

— Я зустрічаюся з Максимом, — випалила я.

Слова вилетіли, як гостре каміння.

Жорстко, сухо, фінально.

Я чекала, що він вибухне. Молилася, щоб він почав кричати, назвав мене зрадницею, розвернувся і пішов, грюкнувши дверима свого ідеального життя. Це було б так просто! Його гнів став би моєю амністією. Я б нарешті мала право сказати собі:

"Бачиш, він просто нахабний мажор, ти все зробила правильно".

Але Павло не закричав. Він завмер, і я побачила, як з його обличчя повільно сповзає ця світла, м’яка впевненість. Він дивився на мене своїми темними, глибокими очима, і в них не було злості. Тільки тихий, розриваючий душу подив.

— Ти його любиш? — запитав він низьким голосом.

Я промовчала, дивлячись кудись йому за плече, на вітрину кав’ярні.

— Ель, подивися на мене, — він зробив пів кроку вперед, але не торкнувся. — Я тебе образив?

"Ні, — кричало все всередині. — Ти зробив усе занадто правильно".

Саме це було найстрашнішим. Він не був ворогом. Він був стихією, яка безцеремонно увірвалася в моє сіре, передбачуване життя і розфарбувала його в кольори, до яких я не була готова. Максим був безпечним. Максим був зрозумілим — це тиха гавань без штормів, де я знала кожну мілину. А Павло... Павло був океаном.

— Він безпечний, Пашо, — видихнула я, нарешті піднявши на нього очі. — Мені з ним спокійно. А з тобою... з тобою я себе не впізнаю.

Я побачила, як він здригнувся від слова "безпечний". Це був удар під дих. Я навмисно била в саме серце, щоб врятувати своє власне.

— Безпечний? — він гірко засміявся, і цей сміх був гіршим за крик. — Тобто ти обираєш зручність замість того, що було між нами в машині? Ти ж не дихала тоді, Ель. Ти відповідала мені так, ніби це був твій останній подих.

— Тобі здалося, — збрехала я, і мій голос здригнувся.

Павло довго мовчав. Він вивчав моє обличчя, ніби намагався знайти там бодай тріщину в моїй брехні. А потім він відступив. Не втік, не розвернувся зневажливо, а просто дав мені той простір, про який я просила, хоча насправді я його боялася.

— Добре, — сказав він тихо. — Якщо це твій вибір — я його прийму. Але запам'ятай одну річ. Я не зникну. Не тому, що збираюся заважати твоїй "безпеці". А тому, що я не з тих, хто кидає своє, коли стає важко.

Він розвернувся і пішов до машини. Його слова зависли в холодному повітрі важким туманом.

Я сіла за столик на літньому майданчику, хоча було холодно. Руки тремтіли так сильно, що я зчепила їх у замок. Я хотіла його покарати. Хотіла провчити «багатого хлопчика», який думав, що світ належить йому.

А тепер я сиділа і відчувала, як гарячі, гіркі сльози застилають очі. Я покарала не тільки себе. А і Максима, який став пішаком у моїй дурній грі. І Павла, який отримав мою брехню замість правди, на яку заслужив.

Я витягла телефон. Один дотик. Один дзвінок — і я можу крикнути:

"Повернись! Я злякалася! Ніякого Максима немає!"

Але я просто сховала телефон у кишеню і міцніше загорнулася в куртку. Я була повною, безнадійною боягузкою. Але десь там, за зачиненими дверима мого страху, жевріла одна думка: він сказав, що буде поруч.

І я, дурепа, йому вірила.